Найбільше в житті я не люблю мертвої тиші, або ж тихоти. Таким новотвором означив її видатний український перекладач, знавець античності Андрій Содомора. Це коли жоден звук не «будує» тишу. Тихота може осідати у кімнаті, наче сутінки, наче пил на лопухи при дорозі. І немає ані мухи, ані снігу за вікном, якого дивним магічним чином чуєш, ще не прокинувся, але точно знаєш, що він там вже є. А тут ну зовсім нічого: ні каплі з жолоба на асфальт, або об землю, ні цвіркуна, ні півня у кінці ночі. І коли стається тихота, я їду до міста, аби не втратити цей життєвий баланс та якось маневрувати між мертвою тишею та всепоглинаючим зміїним шумом.
Аби почути «шшшшшшш» з-під коліс автівки, яка розчавлює сніг по слизькій бруківці, не потрібно відкривати вікно навстіж. Бо вікно таке велике, старе і ненадійне, що звуки вулиці сміливо пробираються всередину через щілини між склом і рамою. Безперервний голос міста, яке ніколи не замовкає. І навіть якщо це не «шшшшшшшш», то більш романтичне «дзень-дзень-дзень-дзелень» — трамвайне відстукування ритму об рейки. Трамвайовий танець, ранковий вальс для найвідданіших поціновувачів, які бережуть його ритми і, ймовірно, помруть з тими ритмами в серці. Того ранку танець трамваю нам походив більше на танго. Мені і моїй доньці, якій всього рік і шість — вкупі вісімнадцять місяців. Вісімнадцять з яких вона не чула трамвайового звуку. Це одна і, певно, основна причина, чому ми лежимо з нею у львівській кам’яниці, яку орендують мої друзі за смішну ціну, і слухаємо, як шиплять автівки та кряхтять трамваї. У нашому сонному ранковому мареві трамваї вже й не походять на себе колишніх. Це скоріше привиди, металеві химери, які снують містом і, здається, не зникли хіба через те, що заколихують таких, як ми.
Читайте також: Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
Чи то через макабричність самої квартири, вкрай занедбаної і старої, з велетенськими брудними вікнами, які у своїй невиправданій претензії впираються прямісінько у стелю, чи то через той же таки сніг, який мокрими клаптями кидається на химерні ковані грати на вікнах, але мені мало віриться у реальність того, що відбувається. Та, зрештою, не для того ми з нею тут, аби піддавати сумніву існування цього львівського грудневого ранку. А лише для того, аби показати їй, такій ще зовсім малій, яка ще категоріями навіть не мислить, що навіть якщо іноді і здається, що навколо лише тихота, наче вона всередині глиняного дзбаника, то це ще не кінець виміру. І що зовсім поруч є міста і звуки, є світ, який також їй належить. Так само, як належать їй оті зорі у її горах. З цим легше. Бо те, як зорі «будують»
+ тишу, вона зрозуміла, ще будучи у мами так близько-близько. І в ті ночі тишу складали лише зірки і мамине оте «гуп-гуп-гуп» — швидше, повільніше, — «гуууууп-гууууууп-гуп-гуп-гуп-гуп-гуп». Вона ще й тоді не мислила словами, але вже ясно втямила, що зорі і серце також утворюють тишу.
В ті перші дні її життя було ще багато місяця — опуклого, білого, але абсолютно невимовного. Чого не скажеш про луну. Ні-ні-ні! Зовсім іншу луну. Луну, як відбивання звукових коливань від перешкоди. Тої, що доносилася десь здалеку, з вищих гір, з полонин. Чи то трембіта, чи пси, чи може вовки. Лу-на, на-на-на-на-на! — повторює вона, знімаючи по одній декоровані блистівками шишки зі штучної ялинки. Ялинка красива, як на вікторіанських листівках. Вона теж красива, як діти на листівках, а стелі цієї львівської квартири такі ж високі. Мама вдивляється у малу і диву дається, бо наче ж ще зовсім недавно сама отак знімала зірки із небозводу, колючі і холодні. В ті ночі, перші ночі її буття поза черевом, з’явився звук і прорізалася тиша. І мама молилася на вервиці, зібраній із зір. Стривай! Вона сама збирала вервицю, знімаючи зірки, точнісінько так, як зараз Єва знімає кульку, шишку, тканинного ведмедика з ялинки, і нанизувала їх на нитку під слова. Слова, які тоді для Єви були лише звуком. І єдине його призначення було — вирізнити, відділити, окреслити тишу.
І ось воно — життя! Яке, власне, починається із мережива звуків. Крик вривається кулею у простір, розтинає його, так сміливо, так яро, так вражаюче пробиває білість лікарень. А коли життя гасне, то поступово наближається до тиші гробової, приходить до тихоти. Звуки, а особливо сміх, починає людину дратувати. «Хочу тиші», — повторює вона все частіше і частіше. А от вона уже сидить в абсолютно німій, до того ж темній кімнаті, оточена пігулками, баночками і неприємним запахом. Немічна і стара. І тишу будуть лише предмети, жовті газети та мертві мухи на підвіконні. Але тут моя думка зачіпається за щось другорядне і відводить мене від основної нитки моєї розповіді, в якій би мало йти аж ніяк не про завершення, а про життя, а точніше — про натхнення, яке народжується під тихий сніг та невимовні зорі.
Промінявши міський вимір на вимір гірський, і оселившись у підніжжі гір, ловиш натхнення у всьому. Звідусіль проглядаються якісь сюжети: чи шматки з вистав театральних, чи щось таке, що ти бачив на якійсь з виставок. А ось, зовсім поруч — фрагмент Параджанівських колажів, обличчя, вихоплені з ікон, обрамлені уже цвітними хустками, упокорені у сумній молитві напроти мармурової Матінки Божої. А ще штука у кольорах: чистих, постійних, медитативних. Часом лавандово-барвінковий, часом синій, за великої зливи — коричневий колір Черемошу; темно-зелений, сірий зі срібним нашаруванням, абсолютно чорний вночі колір гір. І все це окутане густими мраками — туманами. Оповите спогадами і пам’яттю у буквальному сенсі. Спогади принишкли у зашорених двориках колись жидівських кварталів та у закапелках пам’яті тих, хто ще не повмирали. І якщо її порухати, то покотяться сльози ріками і сукровиця та кров проступатиме через землю, лише Черемош залишиться незворушним і далі повільно тектиме своїми барвінковими хвилями.
Читайте також колонку Надійки Гербіш Маленькі деталі людяності
Тишу цього простору складали колись дзвони, галасливі торговці сиром з полонин, ворони в небі. А часом речі моторошні, про які простір ще пам’ятає: постріли під час Голокосту, галас людський в оповитій полум’ям церкві під час українсько-польських конфліктів. І якби не безглузда вагонка на старих будинках, можна було б помилково подумати, що то рік 1939-й або 1914-й. Бо простір застиг у часі — так давно тут нічого не змінювалося. Окрім того, що двері будинків покривалися ще одним шаром фарби, а обличчя маскаронів сріблянкою. Глипають сліпими очима. А ще люди тут, як ніде в Україні, шукають Бога. Ці пошуки проявляються у великій кількості церков, дерев’яних хрестів попри дорогу, і найголовніше — капличок на місцях, колись окроплених кров’ю кучерявих єврейських дітей та українських повстанців. Матінки Божі, укутані яскравими хустинами та вишитими рушниками, наче захищені від холоду, сумно і блаженно дивляться на пластикові квіти при своїх ногах. І поки люди метушаться у своїх пошуках, там у горбах, поміж срібних мраків та смерек, у повній тиші сидить Той, хто цю тишу означив і назвав, чиє Слово є ознакою створення всього: простору, часу і звуку.
Фото на головній: Сергій Рижков, sergey-ryzhkov.com
