«Справа в тому, що в мене немає дому…». Оповідання Анастасії Дубровіної

На кухню зайшла кицька, чужа кицька, на чужу кухню. Я зачинила вікно, бо холодно, а я ненавиджу холод. Ненавиджу відтоді, як провела дитинство в Ленінградській області. Там -37 було нормою. Для мене холод дорівнює бідність. Ми не мали грошей, щоб поїхати на таксі, коли довго не приходив автобус. Одного разу, у першому класі, я майже замерзла, поки чекала КАМАЗ, який віз дітей після школи у військову частину.

Цього року осінь аж надто вчасно — настала 1 вересня, як за календарем.

Я переїхала сюди п’ять, ні, вже шість років тому, і тільки тут полюбила вересень.

Моя улюблена подорож центром — пройтись Приморським бульваром, спуститись Потьомкінськими сходами на Морвокзал, подивитись на яхти, розказати своєму супутнику історію про яхти на кінофестивалі, а потім повернутися.

Є такий тиждень, коли всі дерева різних кольорів — зелені, жовті, помаранчеві, червоні. Якщо в цей момент ще й увімкнуть світло на бульварі, але сонце ще не сяде — віщую візуалам мікрооргазм. Думаю, що це схоже на відчуття, коли вмикають Ейфелеву вежу. Як у тому анекдоті: «Я не була в Парижі, але знову хочу». З року в рік я загадую бажання, візуалізую, та все ніяк. Але я не сумую, знаю, що воно станеться найкращим чином і все буде ідеально.

Щось застрягла, не знаю, про що хочу написати — про мрії, про Одесу, про Київ, про хлопця чи про війну. Чи про те, чому я не роблю того, чого дуже давно хотіла і зараз маю змогу, але чомусь не роблю. Чи чому я таки виправляю ті коми і помилки, що трапляються через клавіатуру? Може тому, що я грьобаний перфекціоніст і це «ідеально» не дає мені спокійно жити?

Повернусь до початку: я сиджу на кухні в чужій квартирі, із чужою кицькою, у сусідній кімнаті чужа мама. Не знаю, що вже справді моє. Речі я днями розберу, і частину викину, і знов переїду на чергову чужу квартиру. Точно мої — цей комп’ютер (мій перший «Мак»), телефон і найдорожче, що є — старі фотографії. Як у Скрябіна. Як його не вистачає зараз…

Я вже збилася з рахунку, який це буде переїзд — уже близько сорока. «Справа в тому, що в мене немає дому…». Шурхотливий пакет із фотографіями — це і є мій дім. Наші хлопці все ближче до мого рідного міста — Донецька, і я вірю, що наш прапор там знову замайорить. Але тепер я завжди буду відчувати, що це місце зґвалтоване. Так вже було: йобані тітушки зґвалтували мій улюблений Маріїнський парк у Києві. Ніколи не забуду, як ми пішли туди після останнього іспиту у школі. А перед тим спалили білети на «Благовесте», — так ми називали двір, біля школи на Палаці Спорту в Києві, у якому був офіс ріелторської компанії «Благовест».

Зараз здається, що то був найщасливіший період у житті. Хоча, якщо згадати — там стільки було проблем, цих підліткових драм, які ще кілька років розгрібала, — спочатку сама прибільшувала їх, а потім лікувалась у терапевта. А дещо й досі. Чому так? Це теж, мабуть, ідеалізація минулого.

Щойно помітила, що блокнот, який я просто взяла з канцелярської купи, на обкладинці має Тріумфальну арку. Знову Париж. До речі, про «Тріумфальну арку» — колись зачитувалася Ремарком і, вже бачила цей мем, типу: «а ми раніше не розуміли, як це вони під час війни ходили в бари, тусувались, закохувались і жили своє життя». А воно он як насправді.

Живемо, живемо… і не так, щоб погано. Принаймні я, у деяких сферах стала навіть краще. За кермо сіла. Кицьку завела. Скоро буду жити вдвох із кицею, заживемо. Ідеально.