МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Кава по-людськи. Оповідання Дениса Блощинського

Кава по-людськи. Оповідання Дениса Блощинського

Ілюстрація: Олена Шамріна

Галя ніколи не любила Україну. Навіть коли майбутній чоловік привіз її до своїх батьків на Прикарпаття і вона, людина, яка ніколи у своєму житті не бачила нічого, крім степів астраханського краю росії, потрапила під водоспад фарб від весняної природи Косівщини, все одно не прийняла її. 

Це не змінилося й тоді, коли вони переїхали, спочатку ще в статусі неодруженої пари, на Харківщину, де хлопець працював на Харківському авіаційному заводі, а потім і до Києва, вже після одруження, де вони поселилися в одному із затишних мікрорайонів на лівому березі Дніпра. 

Вона завжди відчувала себе дискомфортно із цими людьми, які були так схожі на знайомих їй із дитинства сусідів, але в чомусь невловному все ж таки були іншими. Галя ніколи по-справжньому не намагалася в цьому розібратися і вже з народженням Сашка забула про першопричини звичної роздратованості. Зі збільшенням сім’ї її нелюбов до країни тільки посилилася. Сашко мав проблеми із серцем, багато хворів та ріс замкненою в собі дитиною, яка не дуже хотіла йти на контакт ні з рідними, ні з однолітками. Одного разу вони сильно побилися із хлопчиком з Івано-Франківська, який переїхав у 10-му класі до Києва. Сашко повернувся до дому із синцем, а Галя ще кілька тижнів докоряла чоловікові, що так його мала Батьківщина посилає їй персональні знаки — їй тут ніколи не були раді. Микола із самого їхнього весілля якось навчився переводити подібні її випади на жарти, але десь на початку третього тижня такого пиляння не витримав, гримнув дверима і пішов аж до ранку до свого кума. Вперше в житті він не ночував удома. 

Відколи Микола кинув наукову діяльність і почав займатися IT-бізнесом, справи в них пішли вгору і їхній достаток постійно зростав, як і роздратування Галиною від власного життя. Тому, коли вони розійшлися за кілька місяців, аліментів, які Микола виплачував на сина, Галині вистачало, щоб не перейматися питаннями пошуку роботи. 

Звісно, до 24 лютого 2022 року ні Галина, ні Микола не були готові. І кожен відреагував на цю чорну подію по-своєму. Микола перевіз за 4 дні компанію до своїх рідних місць на Прикарпаття, допоміг з екіпіруванням одному з батальйонів ЗСУ, яким опікувався із 2014 року, а потім за два тижні сам повернувся на службу лейтенантом у цей же підрозділ. Галина проклинала всіх на світі: долю за те, що Сашку вже 18 років і вони не можуть тепер нікуди вибратися із цієї «хохляндії», чоловіка за те, що він не відпустив їх до рідні в Астрахань, себе — за те, що вони залишилися в цій «сраній бандерівській країні» і тепер змушені їхати до далекої рідні, і то не куди-небудь, а саме у Львів, гірше за який вона сприймала тільки край, де народився її чоловік. Рідня по лінії Миколи виїхала до Швейцарії, тож залишилася велика трьохкімнатна квартира з видом на старе місто. 

Коли пройшла весна невизначеності і Львів зустрів перше своє літо  в час повномасштабного вторгнення, Галина вже достатньо облаштувалася в місті, та навіть знайшла роботу в одному з логістичних центрів великої міжнародної донорської організації. Микола продовжував воювати, бізнес, побудований ним перед війною, дивом розвивався на нові ринки та приносив ще більші прибутки попри війну. Непомітно для себе Галина починала все більше й більше дратуватися від нудьги. 

Єдиним почуттям, що робило Галину якоюсь схожою на справжню адекватну людину, було почуття любові до сина. Із Сашком у них ніколи не було якихось теплих стосунків, він не приймав її як друга, але всесвіт дивним чином зав’язав вузлики на серці цієї завжди сварливої жінки так, що саме син став центром її життя. У Львові він, взоруючись на батька, вступив до Львівської політехніки, почав жити своїм життям і зовсім віддалився від матері. Монотонна робота в логістичному центрі перестала хоч трохи розраджувати щоденне життя Галини і вона почала шукати виходу своїй енергії. Тому осінні обстріли росіянами енергетичної інфраструктури України Галина сприйняла як знак згори.

За кілька днів Галина перетворилася на помітну активістку в соціальних мережах. У перших відключеннях світла й води вона звинувачувала не росіян, а недбалість влади та корумпованість місцевих чиновників. Хутко оминаючи тему божевільних учинків північних сусідів, вона скерувала всю свою енергію на критику дій влади. Галина зажди була в перших рядах серед тих, хто вимагав рішучих дій, більшої кількості генераторів, швидшої роботи комунальних служб.

Ця нова для неї діяльність так захопила її увагу, що коли їй зателефонували повідомити про загибель колишнього чоловіка під Бахмутом, вона майже не відреагувала на цю новину. Тільки з полегшенням зітхнула, що в листопаді все-таки вирішила не йти з роботи. 

Але вона нічого не могла вдіяти із Сашком, який після похоронів батька в рідному Косові зібрався за одну добу й поїхав до батьківського підрозділу. Люті Галини не було меж. І всю її вона направила на «справедливу війну з корупційними львівськими чиновниками». Уже за кілька тижнів вона стала однією з найактивніших поборниць «справедливого відключення світла» у кожному будинку, у якому це світло горіло в той час, як у сусідів були темні вікна. Страждати мають усі однаково! У цьому вона не погоджувалася з її улюбленим Толстим, який розповідав в «Анні Кареніній» про те, що саме щасливим сім’ям випало бути щасливими однаковою мірою.

Першу велику перемогу відключення «будинку корумпованої наглоти» від світла вона святкувала в колі однодумців із різних районів Львова. Підтягнулася навіть Тамара із Сихова, яка майже ніколи не «виходила у світ». Маленька втаємничена, але зовсім не таємна спільнота на тій вечірці поклялася «нести варту справедливості» у Львові й домагатися рівного підходу «до всіх і кожного — від прибиральника до мера» у питаннях світла, води та інших комунальних послуг — як мінімум. Як максимум — жінки почали розмови про створення політичної партії «Єдина Україна». Звісно, нікого не бентежили ніякі аналогії.

Коли Сашка привезли до Львова вже після перших операцій у польовому шпиталі, Галина ледь не збожеволіла. Наближалося Різдво, у Львові починалася щорічна підготовка до свят, якій, здавалося, зовсім не заважала війна. Галина зазирала в очі санітаркам, відвідувачам та лікарям і не могла зрозуміти, що відбувається з її світом. Сашко встиг повоювати трохи більше ніж тиждень і підірвався на міні, коли повертався з хлопцями із завдання. З тим дзвінком про його поранення підірвався і світ Галини. Вона дивилася на поранених молодих хлопців, бородатих дядьків, чоловіків без ніг та рук, до яких приходили відвідувачі, і не могла зрозуміти, що відбувається всередині неї… Наче якісь дивні двері, до яких вона ніколи не шукала ключів, відкрилися й затопили її іншими звуками, запахами та фарбами — у світі, у якому їх ніколи не було. Галина відчула, як всередині неї народжується щось насправді людське…

Її подруги-активістки, звісно, співчували її смузі невдач. Спочатку колишній загинув і залишив її без грошей, тепер і сина поранено та не відомо, чи не залишиться він калікою… Але сильно приділити час і підтримати Галину в них не виходило, адже стільки часу віднімала громадська діяльність із відновлення справедливості…

Наступний тиждень перед Новим роком проходив одночасно в якомусь тумані, але водночас із неймовірною ясністю. Галина наче наново відкривала для себе все своє життя. Вона намагалася допомагати сестричкам, частіше залишалася поруч із Сашком, піклувалася про кількох пацієнтів, до яких рідко потрапляли родичі, підписалася на телеграм-канали ЗСУ та підрозділу колишнього чоловіка, зв’язалася із його побратимами, зібрала передачу із теплим одягом. Галина почала пригадувати себе людиною.

Той день перед Новим роком не обіцяв нічого поганого. Тепла погода навпаки наче наближала переможну весну. Галина як завжди йшла до лікарні знайомим маршрутом повз трамвайні колії. У кишені завібрував телефон. Не зрозуміло чому, Галина вкрилася гусячою шкірою. Почувши голос Ганки — чергової лікарки — вона ледь встигла притулитися до трамвайної зупинки…

Останні 200 метрів до лікарні Галина бігла просто навмання. За сльозами вона майже нічого не бачила. Гострий інфаркт, який стався вночі в Сашка, підважив його життя, а разом із цим увесь її світ на тоненькій волосинці над чорною прірвою. І вона боялася, що не встигне добігти і підставити свої руки під його непомірну вагу.

— Він в операційній. Чекаємо на кардіохірурга. Він уже мав би бути. Його чергування почнеться за 5 хвилин. — Короткі речення Ганки наче цвяхами прибили Галину до холодної реальності. Будь-яка примарна надія на помилку розтанула. Сашко через ускладнення після поранення, операції та препаратів лежав з інфарктом при смерті.

Утім, ні через 15 хвилин, ні через 30 хвилин хірурга не з’явився. Знервована Галина вже переходила на крик, але ні на що не могла вплинути. Телефон лікаря був поза зоною, сам він жив на Сихові і від стаціонарної лінії давно відмовився. Ніхто не міг знайти його та зрозуміти, що відбувається. Найближчий кардіохірург був в обласній лікарні на власній екстреній операції. Лише за 1 годину і 12 хвилин втомлений знервований чоловік років 45-48 увірвався у коридор, на бігу натягуючи маску.

Операція тривала майже дві години. Галина обгризла всі свої нігті до крові. Втомлений лікар вийшов у коридор. 

— Не хвилюйтеся. Він житиме. Все пройшло добре. Я просто в шоці. Ледь не спізнився. Таке зі мною вперше. Клята русня… й наші божевільні активісти… Уявляєте, вчора вночі домоглися, щоб у моєму будинку вимкнули світло! Ми на одній лінії з котельнею, і їм заважало, що наш будинок майже завжди підключений до мережі. У мене всі будильники електричні, ще й телефон сів… Я вже третю ніч сплю по дві години, а дружина в родичів у Кракові. А я ще спланував, що каву вип’ю зранку, три будильники завів.. І зрозумів, що маю поспати цього разу годин п’ять… Ніхто ж не думав, що це станеться в Сашка вночі… — Лікар швидко наговорював сівшим тріснутим голосом, одночасно намагаючись виправдатися зі сльозами на очах і якось заспокоїти Галину, яка блідою тінню сиділа впритул до дверей реанімації. 

У неї в голові танули наче на липкому сонці слова лікаря і залишали одне єдине стиглим декретом: «наші божевільні активісти», «божевільні акти…», «божевільні…», «божевільні…». Наче стара зіпсована платівка повторювала вирок її старому життю.

Перпендикулярно до цього моменту розірвав простір коридору дзвоник телефону в кишені Галини. Вона автоматично піднесла смартфон до очей. На екрані висвітився номер: Тамара. Акт Сихів.

— Ти не повіриш, Галюню! Ми це зробили! І ця сволота на Сихові тепер буде без світла, як і всі! Ти не уявляєш, скільки ми з дівчатами вчора хайпу підняли! Прикінь, ми розпочали шторм дзвоників, підговорили сусідів із чотирьох будинків, вони телефонували на гарячу лінію, Садовому, Львівобленерго, на гарячу лінію Кабміну!… Це наша перемога і твоя, чуєш, твоя перемога передусім! Як там Сашка?..

— Ненавиджу… — ледь чутно прошепотіла в слухавку Галина.

— Що, вибач? Тебе погано чути! Повтори, будь ласка!

— Ненавиджу вас, сукі. Всіх вас, тварі, ненавиджу. І себе ненавиджу… — чітко проартикулювала холодним сталевим голосом в трубку Галина. І натиснула відбій виклику.

Утомлений лікар поруч здивовано застиг на старенькому стільчику. Галина підняла на нього свої почервоніли від сліз спокійні очі.

— Це ви мене вибачте, лікарю. Схоже, це я ледь не вбила свого сина. Можна я принесу вам кави?..

 


 

Літературне редагування: Ната Коваль

 

Читайте також оповідання Дениса Блощинського «Лампа»
А також фантастичне оповідання Остапа Українця «День Нептуна»
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter