У кінотеатральному прокаті вкотре замайорів український прапор. За останній місяць маємо можливість чи не щотижня дивитися новий хіт національного виробництва, який минулого року представляв Україну на міжнародних майданчиках.
Замикає трійку фільмів із фестивалів класу «А» 2022 року стрічка з Венеції — другий повний метр Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Кінокритикиня Єлизавета Сушко подивилася фільм та розпитала команду, щоб розібратися: чому все-таки вдалося?
Улюбленець глядачів, майстер української трагікомедії, реформатор тенденцій українського глядацького кіно — це все говорили про режисера після премʼєри його повнометражного режисерського дебюту «Мої думки тихі» (2019). Тому другий фільм поставив на кін репутацію режисера: або пан, або пропав.
Ще торік, коли фільм на основі особистого життя Антоніо про двох братів, які шукають хворого батька, анонсували у Венеції, було зрозуміло, що автор вийде переможцем свого власного змагання, склавши іспит перевіркою другим фільмом, хоч і без Золотого лева.
Як ви долучилися до роботи над фільмом «Люксембург, Люксембург» і чому?
Анна Яценко, продюсерка:
Ми з Вовою (Володимир Яценко, співпродюсер фільму, — прим. авт.) зустрілися з Антоніо обговорити ідею його майбутнього фільму і відразу закохалися в неї. Ми не виділяли часу, щоб подумати й обговорити все між собою, як робимо зазвичай. Просто подивилися одне на одного і сказали майже одночасно: «Знімімо цей фільм». Ідея проросла в серці миттєво.
Лубни, Люксембург
В основі сюжету історія про двох братів-близнюків — Колю і Васю. Вони живуть у Лубнах і якось крутяться в цьому буремному світі. Один через правосуддя та поліцейську форму, інший — сферу логістики та продажів, тобто водіння маршрутки і просування наркотиків. Обʼєднатися їх змушує один дзвінок із Люксембурга. Їхній батько, якого давно ніхто вже не бачив і про якого не чув, помирає в місті мільйонерів.
Одразу видно стиль Лукіча — він повʼязує сумну ситуацію з кумедними обставинами, які водночас дуже зрозумілі, бо впізнавані українській аудиторії.
Коля і Вася розмовляють суржиком, мутять різне на районі, їхня матір обливає все навколо свяченою водою, а кримінал із нанесенням ушкоджень бабусі на зупинці віддаляє Люксембург від Васі-маршрутника ще далі. І тут зʼявляється перше відкрите питання до фільму: якщо в українському кінозалі всі сміються від упізнаваності патернів, то що могли зрозуміти глядачі у Венеції?
Зрозумілий гумор
Жарти у фільмі — специфічні для міжнародної аудиторії. Команду фільму в Венеції зустрічали оваціями як представників воюючої країни, але фільм точно не зрозуміли так, як його побачив український глядач. Сенс і манеру гумору цієї стрічки не перекласти іншими мовами. Український суржик грає тут роль найбільшого тригера комедійних ситуацій.
За останні роки ми часто бачили в українських фільмах ностальгію за 90-ми: «Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової та інші. «Люксембург, Люксембург» же виділяється неабияк точно підміченим абсурдом буденного життя маленького українського міста, яке застрягло в часі.
Курган, Агрегат
Ролі братів виконали відомі близнюки з Харківщини — Аміль і Раміль Насірови — учасники гурту «Курган & Agregat». Хоч хлопці й кажуть на показах за участі команди, що їхня гра невизначна, у стрічці немає жодного моменту провисання характерів чи обставин. Навіть сцена чоловічих обіймів у роздягальні басейну зіграна без жодного випадання. Як і в житті та своїх піснях — їм органічно пасує суржик, слобожанський діалект і футбольна форма часів подарунків дитинства з Югославії.
Музика у фільмі — окреме задоволення. Тут трапляється пацанський реп, пісні гурту Курган & Agregat, Валентин Сильвестров, пісні Drip-133 and Rozz Dyliams, які полюбилися Лукічу ще в «Мої думки тихі», та саундтрек Boney M. Daddy cool, який, коли його почуєш, надовго «залипне» у памʼяті.
Читайте також: Святковий кіновікенд: що подивитися на Takflix
Технічні й не тільки прийоми
У другому фільмі режисера набагато більше сміливості. У «Люксембург, Люксембург» знайшлося місце наїздам камери через маленькі отвори, фільмування з капота технічної зірки фільму — автомобіля Volvo S90 Royal-Executive III.
Питання, яке завжди дуже всіх цікавить: на що знімали «Люксембург, Люксембург»?
Михайло Любарський, оператор-постановник:
Як і більшість фільмів, над якими працює велика кількість фахівців і творчих особистостей, цей фільм ми знімали на Arri Alexa MiniLF. Будь-які технічні засоби мають сприяти творчому процесу і не обмежувати виробничі можливості групи — насамперед не піддавати ризику роботу актора в кадрі.
Звісно, є часові й фінансові обмеження, і через це завжди є простір для експериментів та пошуку оптимального рішення. Тому ми заздалегідь робили велику кількість технічних тестів для затвердження списку необхідного обладнання під реалізацію кожної конкретної сцени.
Не так давно ви виступили оператором-постановником чорно-білої стрічки «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». Я подивилася його на Миколайчук OPEN 2022 році й замилувалася вашим очевидним перфекціонізмом. Чи диктує жанр підхід до зображення, тобто чи відрізняється підхід до знімання драми й комедії — на прикладі вашого досвіду?
Михайло Любарський, оператор-постановник:
Дякую за комплімент стосовно перфекціонізму, це дуже важлива риса, яка перевіряє на міцність кожного, хто працює в команді над створенням фільму.
Чи диктує жанр підхід до зображення? Я вірю в унікальність кожного сценарію і завжди намагаюсь уявити собі ідеальний варіант реалізації його сцен. Для мене «Люксембург, Люксембург» — дуже серйозний фільм, хоч усі й кажуть, що це комедія. У хорошому кіно завжди є і драматична складова, і комедійна. Глядачеві цікаво переживати унікальний досвід персонажів фільму, і тому можна використовувати будь-які інструменти для передавання цього досвіду.
Лукіч був би не собою, якби не загравав із розмірами і не жартував про зріст. І в «Люксембург, Люксембург» купа візуальних анекдотів, яким і не потрібно жодного проговореного вголос слова.
Складні обставини
Які були найбільші складнощі на знімальних майданчиках, пре- чи постпродакшенах?
Анна Яценко, продюсерка:
Створення фільму — завжди нелегкий процес, сповнений ризиків і непередбачуваностей. Антоніо — той режисер, який просто фонтанує ідеями, навіть на знімальному майданчику. Може змінити костюм, актора, а може переписати сцену.
Ми знімали у трьох містах: Києві, Лубнах, Люксембурзі. Це вже дуже важко — встигнути все і зняти фільм у містах, де немає зв’язків і знайомих. У Лубнах ми знайшли небайдужого і закоханого у творчість Антоніо журналіста Олександра, який просто за руку нас всюди водив і знайомив з усіма. А перед фільмуванням у Люксембурзі, за два дні до виїзду, сталася повінь після дощів — пів міста було затоплено, довелось переносити зйомки. Уявіть — квитки, розклад акторів і знімальної групи — усе потрібно було посунути. Але і з цим ми впоралися.
А з початком повномасштабної війни нам потрібно було буквально рятувати фільм, вивозити матеріали із закритих орендованих квартир наших монтажерів, шукаючи справжніх власників. Закінчували стрічку під звуки повітряних тривог і під ракетними обстрілами, щоб встигнути до Венеційського кінофестивалю. Тому повінь у Люксембурзі вже зовсім не вважалася складнощами, з якими ми стикнулися під час виробництва стрічки.
Зараз, коли фільм уже у прокаті, нам хочеться, щоб глядачі хоч трохи видихнули і згадали про мирне життя. Хочеться, щоб культура й надалі розвивалася й українці мали змогу ідентифікувати себе із сильними та вільними, бо саме за це ми всі й боремося.
Робота над монтажем частково велася вже під час повномасштабного вторгнення. Як вдалося це зробити? І чи змінилося ваше сприйняття історії з 24 лютого 2022 року?
Олександр Чорний, режисер монтажу:
До початку повномасштабної війни монтаж фільму був майже готовий, але останні зміни ми внести не встигли. Повномасштабна війна розірвала наші життя і плани, і на якийсь час усе поринуло в хаос. Команда в Києві рятувала жорсткі диски з матеріалом, вивозила їх і родини в умовно безпечні місця. Майбутнє фільму, наше і країни здавалося смутним.
Зі звісткою про те, що нас відібрали на Венеційський фестиваль, прийшло розуміння, що кіно таки треба домонтувати.
У мене було відчуття, що після березня й Бучі ми ментально і, головне, психологічно знаходимося взагалі в іншому світі. І що нам дуже обережно треба працювати з фінальним проходом по монтажу, бо в такому стані ми більше не зможемо його адекватно оцінити. У нас було кіно тієї реальності, якої після 24 лютого більше не існувало.
Я запропонував продюсеру й Антоніо зробити мінімальні правки ритму й окремих дублів, але не «лізти» в монтаж ґрунтовно. Та, що цікаво, вийшло інакше. Фінальний прохід по монтажу був досить серйозним, ми вирізали багато матеріалу і сфокусували фільм. Він став гострішим, більш лаконічним. Нам вдалося по-новому подивитися на цю нашу роботу.
Ресурсів і грошей на ці останні монтажні зміни в нас було мінімум, тож одну зміну ми зробили в колишній дитячій кімнаті в підвалі будинку моїх друзів, а наступну — в офісі продакшена, який нам безплатно дали на пів дня завдяки подрузі. Я тягнув по вулиці на кравчучці свій старий iMac, бо вирішив зекономити на таксі. Коли їхав у трамваї з побитою картонною коробкою, сміявся про себе, що ось так виглядає монтаж венеційського повного метру. Останній перегляд фінальної версії фільму ми не встигли повністю обговорити, бо нас виганяли з офісу. Фінальне рішення про завершення монтажу ми приймали посеред вулиці із цією довбаною величезною картонною коробкою.
Попереду на команду чекали довгі та складні місяці постпродакшну серед війни в Україні.
Яку промокомпанію очікувати на цьому фільмі? На «Мої думки тихі» були пропозиції зводити маму в кіно, а що в умовах прокату під час воєнного стану команда придумала для «Люксембург, Люксембург»?
Олена Макаєва, PR-менеджерка фільму:
Ми вирішили організувати нетипову українську прем’єру фільму і повезли його туди, де немає кінотеатрів. А саме — на малу батьківщину головних героїв — Аміла й Раміла Насірових — у Близнюки Харківської області. Селище з населенням трохи більше як 4000 людей, відсутність багатоповерхівок, широкі площі, кози, що пасуться прямо біля Будинку культури, — ідеальне місце для червоної доріжки та зіркових гостей.
Прем’єру влаштували не меншу, ніж у столиці — усі 425 місць у залі були заповнені, на показ завітало багато військових із місцевого шпиталю, яких творча група особисто запросила напередодні. Після показу гості ще довго аплодували фільму стоячи і не хотіли відпускати режисера й акторів без фото з ними. Це доводить, що в маленьких містечках та селищах присутній великий попит на українське кіно.
Із 13 квітня, щойно фільм вийшов у прокат, творча група вирушила в тур містами України, щоб особисто представити фільм і розповісти про нього якомога більшому колу глядачів. Адже кіно в наш час — не лише спільний досвід перегляду, а і його обговорення. Крім того, ми готуємо дещо унікальне, що трохи відтулить завісу створення фільму та його шляху до глядача. Але для цього глядач спочатку має побачити «Люксембург, Люксембург».
Присмак сліз
Безсумнівно, стрічка сповна наповнена особливим гумором режисера. Та майстерність Антоніо Лукіча цього разу ще гостріше зіграла на глядачеві: наприкінці фільму відчуваєш лоскіт на щоках від непомітної сльозинки. Так, насмішити глядача важко. Але те, що вдалося «Люксембург, Люксембург» — набагато цінніше.
Один із братів на початку фільму питає глядачів: «А чи маємо ми, діти, нести отвєтствєнность за своїх батьків?». І якщо тоді ми ще могли сказати «хз», то на фінальних титрах серце тьохне і дасть остаточну відповідь. Для кожного з братів — свою.
