Найвідоміші його режисерські роботи — «Чужа молитва» та «Хайтарма» про депортацію кримських татар, «Кіборги» про захисників Донецького аеропорту. Також як актор зіграв головну роль у стрічці «Додому» Нарімана Алієва, яка представляла Україну на Каннському кінофестивалі.
Триває прокат воєнної екшн-драми Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21», тому говоримо про стрічку, те, як змінився український глядач і кіноринок, кримських татар, неочікувані творчі плани та поезію в житті митця.
Ахтеме, розкажіть, як змінилася аудиторія ваших фільмів? Чи на «Мирний-21» прийшли інші люди, ніж ті, які дивилися «Кіборги» у 2017 році?
Думаю, навряд чи сильно змінилася. Що стосується віку, то це, скажімо, наступне покоління після тих, хто був молоддю під час випуску «Кіборгів». Мене тішить, коли бачу на показах у залі багато представників молодого покоління. Маю відчуття, що їх побільшало, порівняно з «Кіборгами».
Якщо тоді насамперед приходили військові, їхні родини або добровольці, тобто ті, хто на власному досвіді відчув, що таке війна, то зараз, із початком широкомасштабної навали, обізнаність і бажання знати про війну, зокрема через кіно, побільшало в усіх верств населення.
І це не може не тішити, тому що саме молоді люди згодом стануть хедлайнерами громадської думки й життя країни. Як на мене, дуже важливо, у якому середовищі, зокрема культурному, зростає особистість, який має досвід, яку здобуває освіту, які цінності в неї закладаються. Обізнаність про свою історію, про людей, які власноруч її створюють, і контент, який вони дивляться як глядачі, викликає в них емпатію, зацікавленість. І це точно один зі шляхів дотичності тих, хто створює кіно, до формування свідомої нації.
Наскільки змінилися касові збори порівняно з «Кіборгами»?
Кількість кінозалів зменшилась утричі порівняно з тим, як працювали до повномасштабної війни. Маємо врахувати, що тієї кількості, яка була, а це близько 600 кінозалів, було недостатньо. Зараз — 195, п’ять із яких — ІМАХ. Тобто у класичному розумінні кінозалу їх узагалі 190.
Ми вийшли в прокат 24 лютого, тому ракетні обстріли, постійна небезпека, переривання сеансів через повітряну тривогу, яке, природно, має бути, бо найважливіше — безпека людей, теж зіграло свою роль у тому, що того фінансового результату, який був у «Кіборгів», зараз немає.
Станом на четвертий вікенд прокату «Мирний-21» зібрав майже 4 мільйони гривень і залучив до перегляду близько 30 тисяч глядачів. Але виходячи із цих об’єктивно непростих обставин, мені видається, що пристойно йдемо.
…дуже важливо, у якому середовищі, зокрема культурному, зростає особистість, який має досвід, яку здобуває освіту, які цінності в неї закладаються.
Читайте також: Побачення з Надією Парфан: що надихає українську режисерку
У листопаді 2021 року в Українському домі відбулася прем’єра вистави Наталки Ворожбит «Крим, 5 ранку», де ви разом з іншими відомими діячами долучилися до читання п’єси про кримськотатарських політв’язнів. Це доволі символічний час, адже депортація теж проходила на світанку. Чи вбачаєте в цьому певний психологічний вплив на людей?
Я впевнений, що це психологічний тиск, та й вони самі не приховують цього. Це чергове намагання зламати психологічно, залякати, проводячи такі паралелі. Знаючи це, маємо робити все, щоб люди не зневірювалися на тимчасово окупованих територіях, а все ж таки відчували, що про них не забувають.
Для цього має бути створено дуже багато інструментарію, зокрема кіно, державні програми, що доноситимуть актуальну інформацію на майбутнє. Тому що росіяни проводять таку політику, ніби неважливо, співпрацюєш ти з російською владою чи ні, а українці все одно тебе покарають.
Напевно, звинувачувати в колаборації водія тролейбуса не варто. Або пенсіонера, який отримує пенсію, якщо він не зливає якусь інформацію і не шкодить. Чиновників — так, військових, які зрадили присягу — так. І от у цьому контексті теж треба багато чого зробити, щоб люди, які мешкають у Криму, уже сьогодні знали, що з поверненням півострова до складу України відбудеться справедливість. Зокрема у площині покарання винних через суд і в непокаранні тих, хто вимушений жити під окупацією.
Ви зі своїми дітьми говорите кримськотатарською?
Так, і українською теж.
А ваш позивний «С.А.ІД» — це частинка незросійщеного прізвища Сеіт-Абла?
«Сеітаблаєв Ахтем і друзі». Але можна трактувати й так.
…я зрозумів, що це не просто слова, а позиція людини, яка за своєю посадою ухвалює рішення й бере на себе відповідальність.
Уже 25 лютого ви з Олексієм Тритенком вступили в лави ТрО. А що робили 23-го і як почувалися 24-го?
Удень 23 лютого у Кримському домі був захід, присвячений роковинам від дня загибелі Номана Челебіджихана, а по обіді — Одеський кіноринок, на якому ми презентували трейлер «Мирний-21», підписали договір із дистриб’юторами. Загалом планів було багато.
Звичайно, ми всі живемо в інформаційному просторі, я теж чув у новинах, як наші західні партнери попереджали про початок широкомасштабної навали. Але я, так само як і переважна більшість українців, не вірив, що путін наважиться розпочати повномасштабну війну. Я не спав у ту ніч. Про це, власне, згадав нещодавно. Тому що перші пів року, даючи інтерв’ю і відповідаючи на це питання, говорив постійно, що я проспав.
Коли натрапили на історію луганських прикордонників, яка стала основою стрічки «Мирний-21», чи одразу в неї повірили?
Переконаність у тому, що це правда, була ще тоді, сім років тому. Це питання і ролі особистості в історії, у цьому випадку — командира. Ми розмовляли з реальними учасниками подій, зустрічалися з ними і в Івано-Франківську, і у Львові, і в Хмельницькому. Коли запитували, що стало причиною, чому вони не залишили частину, не вийшли, не зрадили присягу, вони відповідали: «Сором. Сором підвести командира».
Тоді я зрозумів, що це не просто слова, а позиція людини, яка за своєю посадою ухвалює рішення й бере на себе відповідальність. Особливо під час війни це дуже важливо.
Як змінився монтаж «Мирного-21» через повномасштабну війну?
Практично не змінився — тільки скоротили фільм задля прокату. Він починався інакше: з епізоду з Пашею Лі, з його персонажа. Після першого перегляду командою в кінотеатрі дійшли висновку, що все ж треба скорочувати. І для змісту, і для хронометражу вирішили вирізати сцену з Пашею. Потім прийшло рішення використати цей шматок окремим епізодом як пам’ять про Павла. Випустили його до роковин загибелі актора, 6 березня.
Якщо все складається — і за емоціями, і за задумом, і за якоюсь алхімією, то неодмінно треба робити.
З Павлом ви працювали над виставою «Лісова пісня» кримськотатарською мовою. А зараз, опісля його загибелі, відбуваються репетиції, чи робота поставлена на паузу?
Це завжди непросте почуття — втратити друга й шукати іншу людину для втілення своїх ідей. Є постійне нагадування, що тут був він. Але я думаю, що Паша підтримав би моє рішення продовжувати репетирувати, і ми продовжуємо, здебільшого зі студентами. Вони буквально через місяць, Паша й колеги, почали вільно говорити у виставі кримськотатарською мовою. А зараз ми продовжуємо ставити потихесеньку, без поспіху.
У Криму на початку двотисячних ви вже ставили виставу за «Лісовою піснею» Лесі Українки. Якою мовою вона була і наскільки ці дві версії різні?
Вона була й українською, і кримськотатарською, бо це був кримськотатарський театр. Але і художнє рішення, і акценти, і, напевно, ідея, яку врешті-решт має відчути глядач, усе ж таки мають відмінності. Це буде зовсім інша вистава.
Плануєте знімати кіно про події 2022 року, чи вважаєте, що ще зарано і треба час, аби біль трохи вщух?
Коли знімали «Кіборгів», були такі розмови, що це зарано, треба осмислення, хоча з моменту подій у Донецькому аеропорту на той час уже минуло три роки. Я взагалі не розмірковую у площині: треба зняти. Якщо воно все в тебе складається — і за емоціями, і за задумом, і за якоюсь алхімією, то неодмінно треба робити.
Подивившись класне кіно у будь-якому жанрі, глядач свідомо чи підсвідомо відчуває свою причетність до країни, де роблять такі класні історії.
Ще до повномасштабного вторгнення ви планували знімати комедію. Вона буде патріотичною?
Якраз сьогодні читатиму четвертий драфт сценарію комедії. Вважаю, що будь-яке якісно зроблене українське кіно — патріотичне, незалежно від жанру. Тому що патріотизм — це гарно робити свою справу. Це додає до тієї синергії, яку робить український народ, свою частку. І гарно зроблений фільм, навіть якщо він не про військову звитягу, не про безпосередні події війни, все ж працює на імідж країни, на самопочуття людей, на мотивацію.
Подивившись класне кіно у будь-якому жанрі, глядач свідомо чи підсвідомо відчуває свою причетність до країни, де роблять такі класні історії. І відчуття задоволення від того, що подивися хороше кіно, створене співвітчизниками, додає радості й нагадує, що ти — українець і теж маєш до цього безпосередньо стосунок.
Наскільки важко перелаштовуватися на абсолютно інший жанр? Про що ваша майбутня комедія?
Треба сказати, що раніше я вже знімав комедії, але для телебачення. Комедія, над якою працюю зараз, — певний омаж у бік «Пропалої грамоти». Робоча назва зараз «Пропала грамота 2». Вона про сучасність, а за фабулою: так само двоє чоловіків, у нашому випадку — двоє кумів — вирушають до Москви із завданням викрасти з Мавзолею Леніна. По дорозі вони зустрічають різноманітних представників так званого «руского міра», з ними відбувається низка подій, і врешті-решт вони викрадають Леніна.
Ми з командою проводили аматорське дослідження, починаючи з 2014 року, і виявили, що в тих містах і селищах України, де залишилися пам’ятники Леніну, нині присутній «рускій мір». Існування цих пам’ятників і небажання місцевих мешканців їх зносити — для мене певний маркер того, що пропаганда працює, а місцева громада не готова до того, щоб назвати себе українцями. Бо вони зберігають цей пам’ятник катові, який доклав надзвичайно багато зусиль для того, щоб Україну й українців знищити.
Це все свідчить про незнання історії та про бажання не чути дуже очевидні речі. І водночас такі особи є хедлайнерами так званого «руского міра» всередині нашої країни.
Нещодавно ви мали два великих поетичних вечори з Тетяною Власовою, у 2020 році відбулася концерт-вистава з Мар’яною Савкою. Чому обрали саме цих поеток?
Вони обидві пишуть про те, що і зрозуміло, і не може не викликати емпатію, тому що це одвічні цінності. І про взаємини між чоловіком та жінкою, і про сумління, і про гідність, і про драму стосунків, яка доволі часто трапляється. Це не може не відгукуватися, тому що й написано, як на мій смак, дуже гарно з точки зору метафор, образів, які виникають, коли читаєш ці вірші.
Тому і Мар’яна, і Тетяна — якраз ті поетеси, творчість яких мені зрозуміла, і я відчуваю емпатію до цих людей. Це й певний виклик, тому що не так багато в мене робіт подібного формату й жанру. Там багато чого поєдналося теплого, емоційного і цікавого.
Що цінуєте в поезії найбільше?
Напевно відчуття, які вона викликає. Я взагалі не розумію, як це відбувається. Це, певно, дар Всевишнього — уміти так складати слова, щоб вони мали свою конструкцію, оцей ритм, риму, і при цьому підібрати влучні словосполучення, які вмістять багато чого.
Я можу розгортати кожне речення, аналізувати його і дійти висновку, що це все про життя, про його різноманіття, про його об’єм і про мене. Тому що багато чого знаю із власного досвіду, але так сказати, так описати цей свій досвід у мене самого не виходить. Тож удячний за те, що мені довіряють читати свої вірші надзвичайно талановиті люди.
Чому саме жіноча лірика вам ближча? Бо із чоловічої поезії ви читали лише Павла Вишебабу та Василя Стуса.
У Тані багато чоловічості в текстах, як на мене. Усе ж таки це частина моєї професії — намагання розкрити текст у певному сенсі. Один із моїх учителів, царство йому небесне, наводив доволі показовий приклад. Уявіть собі, що в автора написана ремарка у п’єсі, наприклад: «До покоїв графині увірвався граф і кинувся на коліна».
Завдання режисера — з’ясувати, на чиї коліна кинувся граф. На свої чи на коліна графині? Від цього багато що змінюється, а якщо ми ще додамо нюансів — із яким настроєм він кинувся на коліна. Одна справа — кинутися на коліна й зізнаватися в коханні, інша — кинутися на коліна і просити пробачення, або кинутися на коліна і при цьому звинувачувати. Кинутися на коліна їй і звинувачувати, кинутися на коліна їй і жалітися. Уже стільки варіантів.
І коли починаєш досліджувати, якщо тобі взагалі подобається певна аналітика з поетичними чи прозовими текстами, то це надзвичайно цікаво. Тому що розумієш і відчуваєш, що перший раз прочитавши, ти не побачив цього. Того, що це речення і взагалі цей вірш не про те, що спочатку уявив собі про нього.
З Таниними віршами в мене теж так було. Я дійшов висновку, що точно десь чотири чи п’ять віршів при першому прочитанні розшифрував неправильно. Це як своєрідний досвід, коли робиш відкриття за відкриттям. А потім приємно радує, коли розмовляю з Тетяною, ділюся своїми думками і чую, що вона навіть про це не думала, але їй подобається моя інтерпретація.
У літературознавстві це називається — конгеніальне прочитання. Коли читач віднаходить приховані змісти, які автор свідомо не закладав у свої тексти або не побачив їх там. Та й у вас дуже відрізняється манера прочитання, інтонація, акценти.
Інтонація для мене — похідне від сенсу. Від того, про що саме історія і навіщо ти її розповідаєш. Якщо є змога самому собі чесно відповісти: навіщо ти читаєш чи розповідаєш цю історію, досліджуючи себе і свої почуття, які підсвідомо виникали в тебе в період ознайомлення із цими віршами, то можеш зробити багато відкриттів для самого себе, таким чином підходячи вже до форми, до акцентів, до наголосів, врешті-решт. І те, що здавалося абсолютно логічним підкреслити від початку, виходячи з уявлення про логіку в побудові тексту, може змінитися.
У цьому сенсі «Сніг іде» (вірш Тетяни Власової — прим. авт.) — про що? А він такий багатошаровий, багатий на теми й підтеми, що не варто поспішати читати його в темпі, бо можна пропустити, що багато разів повторене речення «Сніг іде» — не просто так, це етапи життя людини. І якщо я хочу, щоби це глядач відчував, маю донести так, аби зчитувалося, що це біографія взаємин. Це цікаві професійні виклики й досвід.
Акторство дає змогу публічного аутодафе — тобто про всі свої негаразди і гаразди, про мрії та сподівання, про радості та втрати можеш розповісти текстом, написаним зовсім іншою людиною, на загал.
І якщо люди після перегляду вистави або кіно кажуть: «Таке відчуття, що він не грав, а про себе розповідав», то так воно і є. А я в цей час отримую певну терапію, тому що чимось поділився з людьми і не вивернув себе зсередини до кінця, бо це ж текст іншої людини, не мною написаний, є таке собі прикриття. Якщо текст не робиш своїм, він навряд чи буде зрозумілий іншій людині.
Поезія — той найвищий щабель драматургії, коли не хочеш говорити прозою про життя, про події, і вони народжуються у вірші.
На сцені або в кадрі ще допомагають костюм, грим, декорація, занурення в епоху, а читання віршів — більш інтимний процес.
Такі додаткові речі, як костюм, грим, фізичні характеристики персонажа — теж додатковий інструментарій для створення певного образу, але як зацікавити глядача в залі, якщо цей матеріал, який граєш, не відгукується в тобі, якщо ти не знаходиш хоча б теоретично якісь риси цього персонажа?
Не обов’язково вбивати людей, які навколо тебе, для того, щоб зрозуміти почуття Річарда III. Окей, підклади інший свій досвід, згадай, як ти готовий був зробити щось жорстке в певних ситуаціях свого життя. Що ти відчував? І емоції, і впевненість людини в тому, що вона робить, віддаючи накази вбивати — на чому це базується? Страх, підлість чи щось інше, а потім досліджуй.
Якщо доходиш висновку, що це від страху, то там, знову ж, багато нюансів. Як саме він каже про те, що вбити — не вбити, як саме змінюється голос, інтонація. Поезія в цьому сенсі — той найвищий щабель драматургії, коли ти не хочеш говорити прозою про життя, про події, і вони народжуються в тебе у вірші. Можна тільки позаздрити поетам і пожаліти їх.
Усі світлини: Юрій Верес (із проєкту Тетяни Власової та Ахтема Сеітаблаєва «Багато війни. Багато любові»)
