Про вчительку за покликанням, про тих, хто легковажив з освітою, а тут раптом зрозумів її важливість, про тих, хто має досить років, а досі не вміє читати, про тих, хто опинився в складних обставинах і прагне хоч трохи полагодити власне життя. «Інклюзія» — про включеність у життя суспільства. А коли ми здобуваємо найголовніший формувальний досвід соціалізації? У школі, звісно.
Вечірня школа — що це?
Будьмо відвертими, досвід звичайної школи — навіть не обов’язково закінчених 11 класів, а хоча б дев’яти — це щось настільки тривіальне, що нема про що говорити (так, ці досвіди можуть бути дуже різними — від щасливих до травматичних). А от вечірня школа — це вже екзотика (та й без знань, які базово надає звичайна денна школа, там складно). Вони є далеко не в кожному місті. Можна нагуглити статистику 2021 року про 55 вечірніх шкіл в Україні, у яких вчиться навіть не 10 тисяч учнів (говорити про свіжіші дані з огляду на воєнний стан не випадає). Закон України «Про повну загальну середню освіту» взагалі не згадує про таку форму навчання як «вечірня школа».
Тож чому існують вечірні школи? Хто там вчиться? Зрештою, це непогана можливість поєднувати навчання з роботою для тих, хто не може дозволити собі іншого. А ще це варіант для тих, хто кинув школу, здобувши середню освіту, але думає про вищу і потребує атестата для продовження навчання. Та дозволимо книжці сказати про це самостійно.
«Ми приймаємо всіх, — казав він. — Тих, кого відправили з денних шкіл. Від кого відмовилися. Поставили на облік у дитячу кімнату міліції. Після колонії та в’язниці. Тих, хто постарається й надолужить, і тих, хто ніколи не зможе. Вагітних п’ятнадцятирічних. Сорокарічних, які не закінчили дев’ять класів. Підлітків, що нюхають клей у підвалах. Героїнових наркоманів із дванадцятирічним стажем, які припинили вживати. Спортсменів всеукраїнського рівня, які постійно на тренуваннях або на змаганнях, і хворобливих дітей, які провели в лікарнях більше часу, ніж за партою. Наше завдання — дати освіту всім. Дати кожному атестат про закінчення середньої школи. Ми повинні зробити для них усе, що в наших силах».
Читайте також: Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі
Яка вчителька!
Олена Трохимівна — скарб, скарб для кожної школи, бо вона не тільки ретельно працює з програмою (ні, це не про те, що подати все, що там записане, а дати учням уявлення про сенси, які мали би бути засвоєні), підшукуючи саме те, що може зацікавити її доволі проблемний учнівський контингент. Залучає їх, творить разом із ними, знаходить підхід до школярів з різних культур, допомагає їм знайти роботу, адже, на її думку (і не тільки на її), робота — це панацея для проблемних, у них тоді менше часу, щоб потрапляти в халепи. Щиро хвилюється за тих, із ким її знайомить вечірня школа. Вона подобається. Можливо, читачеві хотілося б із нею познайомитися, побувати в неї на уроці.
Цікаво спостерігати за тим, як головна героїня організовує свою роботу. На відміну від інших учителів, вона не вдає, що кожен її урок — це послуга для цих «людей іншого сорту», вона не оцінює і не критикує учнів, які часто опинялися у складних умовах не через власні дії: біженці не винні в тому, що їх вигнали з дому, а занедбані в дитинстві тепер уже дорослі мали б спитати у власних батьків, чому з їхньою освітою не вийшло, чому ніхто не допоміг освоїти літери раз і назавжди… Тим часом директорка дозволяє собі типово совкову критику і булінг.
«Олена гортала особові справи, приглядалася до дітей, намагалася зрозуміти, кого вчитиме цього року. Чорношкірі хлопці, Ях’я та Іссе — з Сомалі. Дві сирійки в хіджабах: треба подбати, щоб Директорка трималася від них якомога далі, — минулого року наполегливо розпитувала мусульманку про те, скільки в її чоловіка дружин.
Дівчина присягалася, що, крім неї – жодної, що в родині лише дядько взяв другу дружину, бо хотів допомогти бідній родичці, а більше ні в кого немає. «Знаю, як воно у вас», — провадила Директорка, і врешті-решт дівчина не витримала й розплакалася. В іншій папці — документи українських дітей. Багатьох Олена вчила минулого року. Орися. Глорія. Ростик. Вася».
Долі, кожна з яких варта окремої книжки
Дівчата, яким через вагітність довелося зарано подорослішати, хлопці, які наробили помилок і прагнуть повернути час назад, зрілі жінки, які вирішили нарешті реалізувати давню мрію і зберегли в собі дитинну віру, чоловіки, які не дуже розуміють, що роблять у цій вечірній школі, можливо, шукають вихід, якого, може, й немає… Та й сама Олена Трохимівна — персонаж нелінійний. Ми спостерігаємо і за її вчительським шляхом, і за заробітчанством, бо саме вона мала забезпечити їхній невеликій сім’ї власне житло. Сподіватися на чоловіка-вчителя музичної школи не випадало.
Головна героїня ніби трохи деміург, вона вирішує за інших і спрямовує їх у напрямку, який їй здається оптимальним. Когось влаштовує до притулку, комусь підказує з роботою, з кимось працює додатково, хоч це їй ніхто не компенсує. Вона турбується і про Васю, який уже кілька років працює на важких роботах, але досі не вміє читати, і про Орисю, якої відреклася власна матір, а дівчина так і не засвоїла ціну грошам. Вона стане гарантом того, щоб біженцям дозволили орендувати квартиру. Вона не мусить всього цього роботи. Але…
Вона хоче, щоб в кожної з цих історій було якомога більше сторінок, а ще — щасливий фінал.
Перебороти непереборні обставини
«Інклюзія» — зразок тієї доброї багатошарової прози, у якій багато персонажів і сенсів, але вони не плутаються між собою та безпомилково зчитуються, інколи навіть між рядків. Якщо вам складно уявити історію про школу, яку хочеться порадити всім, подивіться на ці об’ємні літери на обкладинці, яка дихає життям.
Молоді-зелені, які зарано зіткнулися з проблемами. Молоді-зелені, у яких виманили те, що ми звикли вважати дитинством. Можливо, вже не так молоді, як зелені, бо не знайшли ще свого місця в буремному світі. Але вечірня школа може включити їх у суспільство. Така її функція. Така її інклюзія.
І в неї теж є щасливі кейси, про які можуть згадувати вчителі на зустрічах випускників. Якщо такі зустрічі, звісно, відбуватимуться.
