fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі

Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі

Бред Коен та Ліза Висоцкі «Перед класом. Як синдром Туретта зробив мене вчителем, якого в мене ніколи не було», переклад: Анатолій Саган, видавництво «Смакі», 2022
pered klasom cover - Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Бред Коен — мотиваційний спікер, учитель і автор, удостоєний нагороди «Учитель початкових класів року в Джорджії». Він заснував табір для дітей із синдромом Туретта і став героєм телевізійної програми «Опра». У 2006 році книжка «Перед класом» отримала нагороду «Навчальна книга року незалежного видавництва». На основі життя Бреда Hallmark Hall of Fame зняли фільм.

У дитинстві Бреда Коена висміювали, били, знущалися і цуралися через те, що у нього синдром Туретта. Дітям, вчителям і навіть членам сім’ї було важко перебувати поруч із ним. У підлітковому віці багато хто вважав, що він погано поводиться навмисно, незважаючи на те, що у нього не було влади над посмикуваннями і звуками, які він видавав, особливо під час стресових ситуацій. Навіть сьогодні Бреда іноді виганяють із кінотеатрів та ресторанів.

Але історія Бреда Коена — це не про жалість до себе. Його непохитна рішучість і завзяте позитивне ставлення подолали труднощі, з якими він стикався в школі, коледжі та під час пошуку роботи. Бред ніколи не переставав іти до мети, і після двадцяти чотирьох співбесід він отримав роботу своєї мрії — став учителем в початковій школі. Головною його метою у вихованні нового покоління було стати позитивним прикладом для наслідування і вірити в кожного учня, всупереч недолікам і зневірі інших. У книжці «Перед класом» Бред розповідає історію свого життя, яка здатна надихнути повірити у свої сили.

Пропонуємо для ознайомлення її фрагмент, наданий видавництвом. 

 

 

Коли я закінчив, директор подався вперед і виголосив свій вердикт.

— Бреде, правду кажучи, — промовив він, а потім зупинився, ніби не знав, як бути далі: — Я не бачу вас учителем. Мені здається, що синдром Туретта тільки заважатиме. Не уявляю, як ви зможете когось учити.

— Перепрошую? — Я мусив прокрутити в думках щойно почуте: я не бачу вас учителем.

Директор похитав головою.

— Бреде… з вас насміхатимуться від ранку до вечора. Учні не зможуть зосереджено займатися своїми справами. За весь той час, який працюю, я бачив багатьох учителів, але не бачив жодного із синдромом Туретта.

Я відчув, як паленіють мої щоки. І звісно, у цю найгіршу мить у мене вихопилося пронизливе «і-іп!», шия смикнулася вбік, натягнувши сорочковий комір так, що на шкірі з’явився відбиток.

Директор навіть оком не зморгнув. У цьому не було потреби. Він просто дивився, як я «доводжу» його правоту.

— Запевняю вас, сер, я можу навчати. Власне, я знаю, що кращий за багатьох інших учителів, бо я ще боровся, щоби здолати цю ваду. Моя студентська практика була цілком успішною. І у мене не було проблем через синдром Туретта, хай би що ви казали. Це взагалі ніяка не проблема.

Директор уперто мовчав. Напевне, уявляв, як я стою в класі, де зібралося двадцять п’ять п’ятикласників, і видаю дивні звуки. Він нахилився ближче.

— Діти, з якими я працюю в цій школі… у цьому районі… вони вас точно поб’ють, якщо ви будете отак шуміти перед ними цілий день. Тут ви не будете в безпеці. Розумієте, що я хочу сказати?

 

Читайте також: Забагато стереотипів щодо здоров’я дітей. Фрагмент із книжки «Як максимально розкрити потенціал дитини» Емануели Фаветті

 

Я став подумки рахувати від десяти до одного. Це явно не школа моєї мрії, але я був би радий і такій роботі, тому вирішив не палити ніяких мостів. Ніби цілком очевидно, що я не зміг переконати чоловіка взяти мене на роботу, бо в нього своє бачення людей із синдромом Туретта.

Директор підбив підсумок:

— Якщо хочете бути вчителем, під час уроків ви повинні стримувати всі сторонні звуки.

Я підвівся й розгладив піджак.

— Дякую вам за співбесіду.

У директора на обличчі з’явився розгублений вираз, ніби я був його гостем, який вирішив піти раніше.

— Ви вже йдете?

— Боюсь, ваша вакансія мені не підійде, — промовив я, намагаючись триматися спокійно й бадьоро. — Ще раз дякую за співбесіду. Я заберу своє портфоліо й не заберу у вас більше жодної хвилини.

Я потягнувся за портфоліо, і він віддав його без заперечень. У мене в гаманці лежала складена вирізка з текстом «Закону про американців з інвалідністю». Щось усередині мене наказувало витягнути цей закон і зачитати, як я робив це часом у кінотеатрах, коли адміністратор намагався виставити мене за поріг. Та зараз я не став цього робити, натомість, вийшов у приймальню, пройшов повз секретарку, яка, я певен, лиш полегшено зітхнула, побачивши, як гаркаючий чоловік у темному костюмі покидає школу.

Сівши в машину, я стиснув кермо і важко задихав. Я можу зберігати спокій у подібних ситуаціях, але, як бачите, за це доводиться розплачуватися посиленими тиками та посмикуванням тіла. Я був безмежно розчарований і звично приступив до процедури самозаспокоєння, яка стала для мене таким самим постійним супутником, як і синдром Туретта. Зрештою, це не остання школа на землі. І не останній шанс.

 

Читайте також: «Конфлікти — це теж про любов». Фрагмент із книжки «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина

 

Я нагадав собі, що робота в такому місці однаково перетворилася б на пекло. Та навіть після цього мені була огидна сама думка просто взяти й поїхати, мов нічого не сталося. Цей чоловік піддав мене дискримінації, банальній і тупій, відмовив у можливості чесною працею заробляти на прожиття. Він порушив закон. Крім того, він був із такої породи людей, яких хтось носом має тицьнути у факти, щоби вони врешті визнали очевидне. Колись я до останнього обстоював свою позицію, якщо йшлося про мої свободи та права. Я міг подати в суд — і треба було б це зробити, — але після такої зустрічі воно було того не варте.

Уже збираючись завести машину, я відчув різкий, пекучий біль у шиї. Я розпустив краватку, розстібнув сорочку, зняв дзеркало заднього виду й подивився, у чому річ. Від безперервного посмикування шиї шкіра під коміром розтерлася до крові.

Непросто було вшитися подалі від цієї школи. Я повернув ключ запалювання і виїхав з автостоянки, та поки виїхав на головне шосе, яке вело додому, я вже нічого не бачив. Сльози затуманили мій погляд. Я пригальмував на узбіччі та опустився головою на кермо.

От і все, думав я. Усім директорам моя інвалідність — як кістка в горлі. Здавалося, усе зрозуміло: синдром Туретта переміг мене, поклав у глибокий нокаут. Він не давав мені займатися тим, чого мені завжди хотілося найбільше: вчити дітей, даруючи їм радість пізнання. Якийсь час я просто сидів і тупо витріщався на машини, які проїжджали повз мене.

Чим менше часу залишалося до осені, тим більше докучала мені думка, яку я досі місяцями гнав від себе. Що робити, коли мене через синдром Туретта ніхто не візьме на роботу? Скільки ще директорів побачать у мені не дипломованого фахівця з педагогічною освітою, а просто жертву недуги?

Тут я зробив глибокий вдих, відчуваючи, як легені наповнюються повітрям. Я наказав забути, що таке відмова. Скільки дверей раніше з ляском зачинялося переді мною — і нічого, усе якось вдавалося.

Не все одразу! От приїду додому і як слід обміркую, як бути далі з пошуками роботи. А поки що треба вести машину.

 

Читайте також першу добірку книжкових рекомендацій від редакторок Тиктор медіа

 

 

Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
pered klasom cover 150x150 - Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі
Фрагмент із книжки «Перед класом» Бреда Коена та Лізи Висоцкі
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter