У 20-х роках минулого століття при товаристві «Просвіта» у Львові діяли різні однорічні курси, які користувалися популярністю в молоді. Вони давали необхідні базові знання та навички, щоб відкрити якусь свою справу чи знайти роботу. Іван Тиктор обрав торговельні курси. То було наче вказівкою долі, адже здобуті навички неабияк прислужилися йому в майбутньому. А в поєднанні з Івановою ініціативністю, активністю та гострим розумом уже тоді вони стали каталізатором у розвитку громадського життя Красного.
У Красному стояло занедбаним приміщення церковної крамниці. Ніхто не брався за нього після того, як у часи Першої світової російські солдати зробили з нього конюшню. Але там, де інші бачили труднощі, Тиктор бачив можливості. Трохи поміркувавши та заручившись підтримкою пароха, Іван зібрав хлопців і вони гуртом відремонтували будівлю.
Недовго по тому там оселився кооператив «Сила», кредитна спілка «Українська каса», читальня «Просвіти», гуртки «Рідної школи», гурток «Сільський господар», кравецькі курси Союзу Українок, а трохи пізніше — спортивно-руханкове товариство «Сокіл». Усе це значно пожвавило життя не лише в Красному, а й у сусідніх селах.
Звичайно ж, така активність української громади не могла залишитися непоміченою. Це дуже непокоїло війта Яна Андрушевського, який уже не раз встиг пошкодувати, що дав Тикторові папір про благонадійність. Чи то стараннями самого війта, чи за допомогою інших «доброзичливців», але в незачинене вікно читальні «Просвіти» хтось підкинув листівку, яка закликала протидіяти перепису населення. Така провокація була вигідна Андрушевському і він негайно опечатав приміщення та заарештував трьох підозрюваних хлопців-активістів «Просвіти», серед яких був Іван Тиктор.
Майже три тижні хлопці просиділи під вартою в колишньому королівському замку в Золочеві. Згодом діяльність читальні «Просвіти» у Красному було відновлено, навіть дозволили заснувати курси для неписьменних. Проте Івана позбавили права навчати там через неблагонадійність. Надто переживати через це в нього не було часу, адже занять йому ніколи не бракувало.
Читайте також: Юрій Шевельов, відчуття часу і ведмедики
Паралельно з курсами Іван навчався в Українському таємному університеті* на правничому факультеті, й управа університету доручила йому адмініструвати студентський Академічний Дім (нині на вулиці Коцюбинського, 21). Обов’язком Тиктора було дбати про забезпечення студентів житлом і харчуванням. Звичайно ж, зважаючи на те, що студенти університету походили здебільшого з бідних родин, харчування мало бути дешевим. Із таким завданням Тиктор справився на «відмінно». Йому вдалося зробити ту кухню не лише найдешевшою серед подібних кухонь у Львові, а й прибутковою. Запізнень у закупівлі продуктів та їхній доставці ніколи не траплялось, а з прибутків фінансувалося навчання для кількох студентів.
Можна лише дивуватися, звідки Іван брав на все сили та енергію. На навчання та по справах він їздив поїздом із Красного. Вставав удосвіта, бо потяг вирушав о п’ятій ранку. Повертався в село надвечір. Поспішав допомогти в читальні, при драматичному гуртку та з іншими громадськими справами, більшість із яких у селі відбувалися за його ініціативи. Загалом на сон йому залишалося не більше п’яти годин, але на його продуктивності це, вочевидь, не позначалося.
Кажуть, сільські чоловіки добре знали Іванів графік і чекали його повернення на дорозі, сподіваючись, що він пригостить їх цигарками, та буде нагода хоч трохи поговорити, а часом і поскаржитись на життя. Для них то була втіха і розрада, а для Івана — ідеї для громадських заходів і планів на майбутні справи.
При такому насиченому розкладі на особисте життя часу практично не лишалося. Але з долею не розминешся. Якось, повертаючись зі Львова, Іван вирішив обійти болото та величезні калабані на дорозі, пройшовши через двір баби Яворської, як це часто робили односельці. Того часу в неї гостювала Марія Хом’як, дочка залізничника зі Смільно. Навмисно чи випадково, але дівчина стояла при хвіртці, тож Іван мусив попросити дозволу пройти. Слово за словом, вони розговорилися, а якийсь час по тому прийшов до Микити Тиктора Маріїн батько питатися, чого то Іван забрав у Марії перстень. Микита міг лише здогадуватись, як той перстень втрапив до його сина, але нічого певного відповісти не міг. Та минуло ще трохи часу й Іван сказав, що хоче одружитися з Марією. Тоді батьки домовилися про весілля.
Одружився Іван у червні 1923 року. Щоправда, Микита на весілля не поїхав. Зібрався разом із сім’єю, дійшов до хвіртки і… повернувся, бо почувався дуже слабким через хворобу. Проте подарунок синові приготував неабиякий. Зрештою, Іванові ініціативи певним чином спричинилися до такого дарунка. А що це був за дарунок і до чого тут Іванові ініціативи — читайте в наступній серії.
* Український таємний університет — вищий навчальний заклад, який був нелегально заснований у Львові 1921 року стараннями студентів і викладачів, котрі підтримували українську освіту, всупереч заборонам та переслідуванням польської влади. Проіснував до 1925 року.
Читайте також: Микола Набока: «”Березіль” — це про постійний рух уперед»
Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:
