У другому сезоні проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation чільні українські інтелектуали, фахівці та лідери громадської думки рефлексують і говорять про українські перемоги.
Законспектували восьму зустріч «Антитези» з політологом, культурологом і членом PEN Ukraine Тарасом Возняком. Модерував розмову незмінний ведучий програми — журналіст і письменник Іван Ципердюк.
Про музейну діяльність під час війни
Найтрагічнішими були перші тижні, коли росіяни заходили на територію України й активно нищили культурні пам’ятки й музеї — бравада й усвідомлена дія водночас.
Основною метою режиму путіна є знищення національної ідентичності українців у всіх її формах: мови, освіти, пам’яток, музеїв. Останні є сконструйованими ємностями-сховищами, у яких намагаємося зафіксувати культурну ідентичність народу і наш культурний спадок.
За Сковороду воюємо з росією вже давно. У радянські часи його вважали російським філософом і мислителем, а тут раптом з’явилися українці з претензіями, і виявилося, що Сковорода був прив’язаним до України. Здобув освіту десь на Заході, не втративши зв’язку зі своєю землею. Нею мандрував, босоніж ходив — не від бідності, а для того, щоб відчувати.
Про дегуманізацію ворога під час війни
Коли ти бачиш людину, то вбити її дуже складно. Чому наші солдати не стріляли у 2014-му році в Криму, наприклад? Були всі підстави. Якби почали б там стріляти, то фронт був би між Севастополем і Сімферополем, і можливо, ніякого Донбасу не було б. Але вбити першу людину — непросто, маєш відчути, що це — чужий, а це означає, що ми — люди, а чужі — нелюди.
Те, що ми побачили в Бучі й інших містах — зґвалтування, вбивства — свідчить про те, що росіяни ставляться до нас як до нелюдів. Ми ж їм нічого поганого не зробили, ніхто в них не забирав землю, не ґвалтував, не палив, не руйнував російських міст — однак пропаганда протягом кількох десятиріч мотивувала російських солдат вважати нас не людьми.
Російська дегуманізація ворога штучна, а наше ставлення до них, як не до людей, має абсолютні підстави.
Читайте також: Буча. Спроба ремонту нормальності. Есей Олега Коцарева
Про спільну мову з росіянами
Ми не відіпнемо Україну в Чорне море, а росію — у Льодовитий океан. Залишимося поруч як фактор політичний і людський. Політичний фактор — це, наприклад, як Ізраїль й Арабський світ. Чи є між ними діалог? Почасти так, були моменти, коли взагалі не було, потім з’являвся, відбувалася якась зрада чи провокація — і він знову пропадав. Життя триває на Близькому Сході й десь останніх п’ять тисяч років йде така війна. Bellum omnium contra omnes — війна всіх з усіма.
Є ще й людський аспект: чи може людина, яка перебувала в Освенцимі чи Аушвіці, буквально після того вступати в діалог із хорошим німецьким інтелектуалом, Томасом Манном, наприклад? Коли людина тільки звільнилася і ще нагадує більше скелет, як наш Михайло Діанов. Чи маємо ми право пропонувати йому подати руку комусь із хороших росіян? Це має вирішити він. Це — індивідуальне рішення, а не загальнонаціональне, як у вулику.
Найперше маємо прийти до тями. Коли людина щойно травмована, вона не готова осмислювати власну травму.
Звісно, Томас Манн був абсолютно незгодний із Гітлером, як іще багато інших німецьких інтелектуалів. Візьмімо Ганну Арендт, філософиню, єврейку, та її стосунки із одним із найвизначніших мислителів XX сторіччя Мартіном Гайдеґґером, у якого Арендт працювала аспіранткою. Гайдеґґер десь посковзнувся, оскільки був на території райху й упродовж пів року чи року працював ректором університету, а значить якимось чином співпрацював із владою. А ця потужна жінка знайшла в собі сили після війни й пережитого відновити діалог, можливо, вже на іншому рівні.
Спочатку вона була аспіранткою у професора, а згодом стала головою світового сіоністського конгресу — вона подолала страшні емоції. Арендт написала багато робіт про тоталітаризм, нацизм і людське зло, коли «просто вбити, застрелити» — як у Бучі сиділи п’яні московити та стріляли наче в тирі. Так само, коли якийсь «мальчік» запускає ракету десь із Каспійського моря, просто як у тирі, а в нас вибухає у Львові, Івано-Франківську чи Тернополі. Для них це банальна забавка, як комп’ютерні ігри. Тому питання набагато глибше, однозначної відповіді нема, а крім однозначної відповіді має ще бути індивідуальне рішення кожного з учасників цього процесу. Так, Андрухович прийняв своє рішення, хтось не погодився, а ми завжди думаємо, що правда є одна, але євреї мудро кажуть: «І ти правий, і ти правий».
Як Львівська мистецька галерея та музейні простори міста намагаються вберегтися від війни
Війна почалася у 2014-му році, тож ми вже мали певний досвід. Наші скарби, які в нас тут є, — десятки тисяч артефактів — поділені на категорії, тому що все убезпечити неможливо. Є артефакти першої категорії — Тиціан, Рубенс тощо, а є мистецькі твори регіонального значення. У нас були відповідні інструкції на те, що знімати з експозиції — найцінніші твори зняли та сховали в таємне місце. Важко зберегти самі приміщення, бо якщо ракета впаде на Палац Потоцьких — його нічого не врятує. Каплицю Боїмів ми накрили бляхами, а потім огорнули сіткою. Частину експонатів ще будемо вивозити, бо війна триває.
Один зі способів врятувати експозицію — передавати наші твори на виставки в музеї Литви, Латвії, Польщі та інших країн. Наші партнери й колеги у Вільнюсі, Тракаї, Грюндау, Познані, Кракові, Варшаві розуміють нас, і принаймні на якийсь час твори перебуватимуть у безпеці. Крім того, допомагають італійські партнери з Риму, Венеції, Удіне — привозять пакувальні матеріали, безкислотний папір, спеціальні ящики, осушувачі тощо.
Нам також виділили військову охорону. У перші місяці ми самоорганізувалися — працівники приносили зброю і ми почергово цілодобово охороняли. Ставили мішки з піском — це традиційний, дещо театральний жест, але ми це робили для психологічного спокою.
Про допомогу Польщі для українців
Загалом Республіка Польща в особі держави ніколи не відмовлялася від цієї позиції. Останніми роками було багато зроблено для того, щоб зіпсувати наші стосунки з поляками — провокації довкола історії з різаниною на Волині, провокативний фільм із назвою «Волинь». Не можна казати, що цього не було, і кожен на Галичині чи Волині чітко знає, що була страшна біда і глухота з обох боків.
Тепер польський народ учинив подвиг свого роду і проявив не лише емпатію, а й мудрість. При тому, що до Польщі поїхали дуже різні люди, совєтизовані зокрема. Але якщо вони бачили, що люди в біді, згорьовані, то поляки сприймали їх як українців. Це була дуже складна ситуація, і польський народ виявився на висоті.
Чиновники та високі інтелектуали у Польщі мислять раціонально — вони розуміють, що ми, українці, є таким захистом, який тримає російську навалу і не дає їй докотитися до Щецина і Вроцлава.
Як довго триватиме війна
Ізраїль, який згадував раніше, має 70 років такої ситуації. Боюсь, що в нас щось подібне з такими спалахами-загасаннями. Так буде весь час. Ми не змінимо ментальність росіян. Що змінилося від часів різні в Батурині, Голодомору, чи енкаведиських звірств у 40-х роках? Чим відрізняється те, що відбувається тут і було в Грозному чи Абхазії, у Грузії? Нічого не змінюється, тому треба жити, як людина — навіть поруч із сарною чи гієною.
Про пришвидшений вступ України в НАТО
Це — правильний крок, треба ставити питання на порядок денний, щоб там у Люксембурзі чи в Ліхтенштейні достойники сильно не розслаблялися. Казатимуть «ні», але і в березні казали ні, а потім з-за кордону нам надавали озброєння. На запит надати важку зброю, ракети й протиракетну оборону теж кажуть «ні», але за місяць чи кілька ми їх отримуємо. Так само буде зі вступом до НАТО.
У розмові про війну: скільки буде, коли закінчиться і навіщо вона, маємо пам’ятати, що війна має два аспекти. З одного боку, це — біда й трагедія, а з іншого — у горнилі цієї війни створюється новий український народ. Те, що має бути відкинуте, відкидається. Люди, котрі не хочуть брати участь в українському політичному проєкті — жити тут, ділити долю, біду і радість — нехай ідуть. Якщо хтось хоче жити й стати американцем, поляком чи угорцем — нема на те ради. Але нам треба мати своїх у власному човні, а не чужих.
Тепер постає новий, інакший український народ, до якого приходять нові люди й стають українцями — формують українську політичну націю.
Читайте також: Українська література в Ізраїлі: непочатий край роботи
Фото надані Souspilnist Foundation
Висловлювання героїні можуть не збігатися з поглядами редакції
