Другий сезон проєкту Souspilnist Foundation «Антитеза» триває. У його межах чільні українські інтелектуали, фахівці та лідери громадської думки рефлексують і говорять про українські перемоги.
Тиктор медіа законспектувало четверту зустріч «Антитези», гостем якої став поет, літературознавець і викладач Назар Федорак. Постійний ведучий програми — журналіст і письменник Іван Ципердюк.
Про патріотично налаштований Харків та Юрія Шевельова
Якось зателефонував Сергій Жадан і сказав, що в Харкові буде перший масовий культурний захід (фестиваль «П’ятий Харків» — ред.). Я не міг не погодитися. Там живе майже мільйон людей зараз, то як можна не поїхати? Як потім дивитися в очі тим людям, які тебе запросили? Фестиваль організовував Харківський ЛітМузей і сам Сергій Жадан — він виступає як інституція, окрема культурна сила загальноукраїнського масштабу.
Звіддаля все виглядає страшніше, ніж на місці. Так, Харків зранений — зруйнована архітектура, мало людей на вулицях і мало транспорту. З іншого боку — ті люди, які залишаються, патріотично налаштовані, надзвичайно впевнені.
Побувавши в Харкові, я зрозумів слова Владики Ісіченка, який майже не виїздив із Харкова від 24-го лютого. Він казав, що в Харкові в людей немає тіні сумніву в нашій перемозі.
Було багато зворушливих побутових моментів, коли незнайомі люди, з якими перетинаєшся в готелі чи магазині, висловлюють свою позицію і говорять про зміни, які в них сталися з початком вторгнення. Пані в готелі розповіла, що вони із чоловіком вирішили говорити «по-українськи», а безхатько, який зайшов до магазину через дощ, привітався на порозі: «Слава Україні!». А що вже казати про українське середовище мистецьких і культурних діячів, волонтерів та місцеву тероборону! У межах фестивалю були виступи співаків, яких на 20 хвилин відпустили з передової.
Пам’ятаймо, що Харків за 30 кілометрів від кордону, з-за якого ворог обстрілює та щодня намагається нашкодити.
«П’ятий Харків» — це інтелектуально-іронічний вислів Юрія Шевельова, який виявився пророчим.
Проаналізувавши історію Харкова, він виділив кілька етапів: перший український Харків Сковороди, другий — Харків романтиків, початку XIX століття, далі третій Харків — підімперський, четвертий Харків — післявоєнний, і ось має бути п’ятий Харків — український, справжній, правильний Харків.
Ось Сергій Жадан із Танею Пилипчук із ЛітМузею підхопили це гасло і зробили дуже важливу річ. Залучили науковців-літературознавців, поетів, політологів, музикантів, театральних діячів і творців воєнного живопису Харкова — такого напівмистецького, антимілітарного. Вийшло дуже потужно!
Про поезію і творчі плани
Наприкінці лютого я працював над двома книжками одночасно. Перша — велика біографія Сковороди до нового видання його творів, яке невдовзі вийде в Харкові. Перепрочитати Сковороду під абсолютно новим ракурсом було захопливо! Друга книжка — про Богородицю в літописній традиції, ідея якої виросла зі статті. Звичайно, ці книжки — не поезія, але я відчув, що енергія, яка могла б вилитися у вірші, пішла туди — цілі абзаци й сторінки компенсують те, що мені не пишуться вірші. Як каже мій колега Любомир Стринаглюк (поет, публіцист, літературознавець, журналіст, громадський діяч — ред.), «Можеш — не пиши».
Для деяких авторів писання про війну чи під впливом війни є такою собі автотерапією. Письменники деколи видаються такими наївно безпорадними перед обличчям війни.
Про службу сина в ЗСУ та справжнє військове братство
Син на передовій уже понад пів року. Але ми надзвичайно зблизилися — вирвалися із повсякдення звичайних стосунків, коли ми бачили одне одного, але і не бачили водночас. Тоді були якісь поколіннєві претензії один до одного, а зараз усе змінилося.
Тішуся, що син втрапив у добірне товариство, — справжнє військове братство. Коли ми чуємо слово «побратим» з екрана телевізора у зверненні до широкої публіки, особливо, коли це урочистий момент, радісний: «Ми звільнили населений пункт — ми з побратимами», — це звучить по одному. А коли воно з’являється у приватній розмові чи листуванні, то звучить просто, без жодного пафосу: «Ми з побратимами робимо зараз те й те» або «Ми з побратимами взяли собі песика і перевезли з Харківщини на Донеччину», — відчувається, що це не якась бойова патетика, а вони справді брати.
А ще в цьому бойовому братстві є свої правила та принципи, які вони прийняли і яких дотримуються. Мені часом здається, що це — відродження якогось аскетичного вояцтва. Ті хлопці обмежують себе в багатьох речах, які можуть розслабити й приспати пильність. На будь-які запитання про дискомфорт син відповідає: «Терпимо».
Хлопці прийняли дуже серйозне рішення, пішли абсолютно не підготовленими, пройшли вишкіл, виховали одне одного. Мені дуже хотілося б опинитися в цьому середовищі, відчути це безпосередньо, а не через листування й розмови. Звичайно, я постійно хвилююсь за нього, особливо коли 2–3 дні немає зв’язку. Аале з іншого боку — я радий за сина, бо це побратимство далеко не кожному чоловікові випадає пережити в житті.
Читайте також: Така, як є. Оповідання Марії Козир
Про відносини з росіянами
Це питання виходить за межі літератури. Далекі від літературних кіл люди зазвичай більш радикальні: готові порвати всі стосунки з ворогом, ніколи їх не відновлювати та відгородитися якоюсь стіною. Але так не буде, і насамперед тому, що ми хочемо бути в Європі, яка не стане абсолютно русофобською. У нас накопичилось дуже багато істеричних образ на росіян. У різні століття в різні способи нас намагалися зробити такими, як вони — через придушення, приручення та катування. Ми не змінимо історії, але важливо постійно навчати цієї історії Європу — пояснювати причини такого сплеску ненависті. Для цього потрібні інтелектуальні майданчики й дуже багато зусиль, тому що європейський обиватель чи навіть інтелектуал часто не хоче занурюватись у далекі йому історичні перипетії
Щоби європейцю зрозуміти тривале протистояння українців та росіян, які постійно зазіхали на нашу спадщину і привласнювали її, потрібні час та зусилля.
Що робити з тими, які виступають проти путінського режиму? Думаю, що обидві радикальні позиції: з одного боку — абсолютно відмовитися від діалогу та дискваліфікувати росіян із європейського культурного простору, а з іншого боку — постійно аналізувати кожного окремого росіянина — це помилка. Мені здається, що люди, які висловлюють позицію цілковитого бойкоту, досі не визначились до кінця і їм ще потрібен час.
Зрештою, усе зводиться до певних міжособистісних стосунків. У мене не так багато знайомств із представниками того народу, але є двоє з Петербурга, яких я знав ще до 14-го року. Перший — професор Петербурзького університету, інший — його аспірант, які належать до опозиційного до путіна середовища.
Професор російської філології Петро Бухаркін має дружину родом зі Львова, їхня домашня мова — українська, а на вході до помешкання зустрічає маленький портрет Шевченка. Він послідовно гостро критикував путіна, події 14-го року стали шоком для нього. Після вторгнення вони з дружиною емігрували до Німеччини. Він надсилає голосові повідомлення, кається і висловлює співчуття, великий сором за свій народ, до якого він має нещастя належати — це майже дослівно. Як я маю ставитись до цієї людини?
Звісно, я б не погоджувався на публічні зустрічі з ним, але не перериваю з ним приватних стосунків. Я написав йому в останньому листі: «Так, ви себе картаєте і десь це правильно», бо такі росіяни також не доклали всіх зусиль для того, щоб знищити диктатуру і запобігти небезпеці. Вони бідкалися, вони протестували, але не запобігли — гаразд, можете собі докоряти, то й докоряйте, будь ласка, ви все правильно робите.
Як тільки ми переможемо, політично й військово вернемося на свої кордони, поставимо всі потрібні маркери та доведемо нашу культурну перемогу, лише тоді можна буде з прапором перемоги зустрічатися і говорити.
Про вибір Андрея Шептицького
Андрей Шептицький зробив важливий вибір — із польського шляхетського середовища перейшов в українське монаше середовище і працював на благо української греко-католицької церкви, розбудовував її, став меценатом. У нього була зворушлива історія стосунків із матір’ю, це помітно, коли читаємо їхнє листування. Збірка листів матері Софії Фредро до Андрія Шептицького зараз якраз готується до друку. Це будуть два томи унікального матеріалу — психологічного та літературного, і насамперед християнського.
Іван Франко й Андрей Шептицький стали великим благословенням для бездержавного українського люду в той час. Вони створили підмурівок нації: Франко — ідейний, а митрополит Шептицький — духовний та культурно-матеріальний, якщо згадати засновані ним лічниці та сиротинці.
Шептицький заснував Національний музей у Львові й таким чином збереглася величезна кількість мистецьких артефактів, які він згодом дбайливо передав до рук Іларіона Свєнціцького, і не помилився. Він підтримував НТШ, у якому активно працював Франко, розвиток монастирських згромаджень, а також цілу когорту художників: Новаківського, Труша, Сосенка та інших.
Власне, народ у часи Шептицького був синонімом слова «люд», а після Шептицького народ став синонімом слова «нація» — ось яка зміна відбулася.
Динаміка інтересу західної авдиторії до української культури
Боюся, що 90% інтересу іноземців до української культури згасне, як стане спокійніше. Західні країни з емпатією відгукуються зараз, приймають українських біженців. Та, на жаль, масова українська література — це радше медійний продукт. Маємо цим шансом скористатися — у роботу мають включатися західні перекладачів, які дуже добре розуміють настрої читацької публіки. А що далі? Чи вщухне інтерес до української літератури, чи займе вона якусь нішу? Очевидно, вона підніметься на вищий щабель, ніж була, але як довго це триватиме, не має для нас вирішального значення.
Важливо, щоб ми не загубили українську літературу як власну естетичну вартість. Щоб наші автори не погналися за західною кон’юнктурою і не звузили обшир української літератури до теми війни чи взаємостосунків, цікавих західному суспільству — модних гендерних питань абощо.
Важливо, щоб українська література не втратила свого обличчя при тому великому інтересі, який має Захід. Я тут бачу шанс, але й певну загрозу. З якою літературою ми вийдемо із цієї війни? Маємо багато поезії про війну, яка друкують і масово поширюють — у ній є щирість, але втрачається художній рівень.
Про Гуцульський мандрівний університет і Сковороду
Усе почалося з того, що нам, людям у Львові, причетним до літератури та літературознавства, виявилося затісно в рамках традиційних наукових заходів — конференцій, зібрань, презентацій. Є такий шаблон — одночасно в різних аудиторіях відбувається засідання 3–4 секцій — і тоді так легко проґавити цікаву доповідь!
Така наука у традиційному конференційному вигляді часом перетворюється на те, що треба провести і відзвітувати. За своїм задумом наукові конференції мусять виростати у нову якість, де зацікавлені науковці збираються разом, обговорюють проблему та спілкуються. У межах медієвістичного львівського товариства ми завжди проводимо підсумковий круглий стіл, на якому кожен учасник озвучує, що нового ми почули і куди можна рухатись далі. 90% конференцій не мають такого ефекту новизни.
Так з’явилася ідея взяти на плечі речі та виїхати у природне середовище, якомога далі від університетських аудиторій, побесідувати мандруючи-перемандровуючи. А Карпати під боком ідеальні для мандрів — завжди дивують, завжди різні. Виявилося, що на свіжому повітрі значно приємніше працювати, з’являються теоретичні й практичні речі. А коли ми подивилися на Сковороду зрозуміли, що він робив те саме. Сковорода і був мандрованим українським університетом!
Коли, вже у зрілому віці, він мандрував по сільських хатах, ходив у народ, то виховував тих, хто мав певний інтелектуальний рівень. Серед його слухачів були нащадки козацьких родів, місцеве духовенство, різного ґатунку чиновники. Тобто він мав із ким говорити. Тому Сковорода дуже органічно вписався в нашу ідею мандрованого університету — ці близнюки неминуче мали зустрітися і це сталося цьогоріч на горі Піп Іван.
Фото надані Souspilnist Foundation
Висловлювання героя можуть не збігатися з поглядами редакції
