Під свічку ми розпаковуємо мамину посилку. Деякі банки щільно обгорнуті газетами, інші ж — голі — виструнчилися солдатиками на столі. На блискучому склі відбивається жовтий вогник свічки. Галичина, як і решта України, — у повному блекауті.
Помідори, тушкована капуста, огірки, якийсь салат з овочів, варення яблучне, варення малинове…
— У нас на Черкащині щоліта закривають стільки консервації, — кажу я здивованому чоловікові.
— Куди поставити цей слоїк із яблучним варенням?
— Та облиш ти ті слоїки, краще послухай, що мені написали про Голодомор, ти послухай, що відбувалося…
— Почекай, я зайнятий.
— Видно, що твоя сім’я не пережила голод, — кидаю згаряча.
— Видно, — довго вдивляється чоловік на кількість банок із пузатими помідорами всередині.
Моя родина — із Наддніпрянщини, по маминій лінії — із Полісся. Через ліс — Білорусь. Селяни. Недалекі, роботящі, ніколи від них про Голодомор не чула. Думаю, просто не було кому, не залишилося кому говорити. Село — не люди. А може і люди. Знаю лише, що баба з Полісся, коли їхала на базар, то постійно купувала тюльку і їла її з картоплею в мундирах і квашеними огірками. Потім я прочитала, що таку «страву» галичанам, наприклад, уперше показали росіяни, коли радянська влада окупувала західну частину нашої країни. Вони, ці совєти, — писалося в статті, — нічого більше і не знали, окрім картоплі в мундирах та оселедця. Не знаю, чи моя поліська баба була менше від того українкою, що їла тюльку, закушувала її головатою цибулиною та кислим, як і її життя, квашеним помідором.
Я, дитина дев’яностих, колись довго малою заглядала бабі в рота, а потім видала: «Ба, їж тюльку з головами, бо вона куплена». Дорослі реготали з моїх слів і постійно про це мені нагадували. А мені чомусь цей пасаж із тюлькою не видається аж таким смішним зараз.
Інша ж баба, та, що із центральної частини України, народилася, коли почалася Друга світова. Голодомору пам’ятати вона не могла. Але на її підліткових вицвілих фото вона майже завжди боса, обідрана, худа.
— Ба, а чому ти тут лиса, та ще й у вінку, — якось я запитала свою вже покійну бабу, розбираючи стоси її чорно-білих світлин.
— Воші були, тому мене й обстригли, — сміялася баба Маша. — Я в лікарні набралася вошей, коли обрізали пальці на правій нозі.
Пальці, до речі, баба втратила в січкарні. Дітьми вони каталися на механізмові для перемелювання буряків, як на каруселі. Все життя вона потім шкутильгала, а пальці на її правій нозі були схожими на калачі, які роздають молодята по хатах, коли запрошують на весілля.
— А вінок зі стрічками нащо?
— Ну щоб було красіво, — відповідала баба, а потім одного дня ті фото спалила.
Мене завжди дивувало, нащо старі люди спалюють пам’ять про себе та поряд зі старими шерстяними хустами, сукнями, вузликами, спалюють ще й фотографії.
— А що, як умру, то будете швирлятися ними, — аргументувала свій вчинок баба.
Чому б це ми швирлялися, думалося мені. Баба навіть не здогадувалася, що коли я напишу потім по тому фото есе і мій молодий викладач у Львові читатиме його — довгі худі пальці чоловіка тремтітимуть. Він відкладе аркуш убік і скаже, що це боляче читати.
Читайте також: Голод як зброя масового знищення. 20 книжок, щоб пам’ятати
Баба Маша дитиною часто була голодною. З голоду не пухла, але білий хліб, казала, бачила лише на базарі, яйця — усі мати віддавала на державу, також молоко і м’ясо. Баба часто розказувала, що винна в усьому власть.
Перед великою війною, у лютому, мені вдалося побувати на Черкащині та розпитати старожилів трохи про Голодомор.
— Мати золоті сережки повезла у Шполу і там обміняла на тюльку й мішок картоплі, аби ми з голоду не попухли, — переповідала мені одна старенька.
— А хто ж, бабусю, допустив це все? Хто винний, що ви не мали що їсти? — запитала я її наприкінці розмови.
— Хто-хто… Власть!
Власть… Хто вона, ця власть? Що це за люди? І чи люди взагалі? Чи це якийсь незвіданий механізм, який перемелює людські життя, наче жорнами?
Говорити про «власть» — це наче говорити про Того-Кого-Не-Можна-Назвати. Бо коли ти сильно боїшся це зло, ти боїшся його означити, надати йому конкретики, форми і плоті.
А моя баба «власті» справді боялася. Хоч дивно, адже про факт розкуркулення, репресій інтелігенції в родині з її сторони я не чула. Але якщо я не чула про це, це не означає, що цього не могло би бути. Можливо, про це просто не було вже кому розказати, або ж не давав оцей слизький страх від думки про «власть».
Проте про «власть» було кому розказати моїй одногрупниці з Вінницької області Тульчинського району.
— Бабуся їла листя вишні з сіллю, і то на смак, як ковбаса було, — написала вчора мені Ріна у приват. — Брат бабусин, Сірьожка — вмер, бо жував пір’ячко з подушки, а більше не було що. — А на ганок зранку вийдеш, дивишся на долину, а там чорні цятки. Люди навколішки з землі хробаків шукають і жуків та траву, яка ще толком не проросла. За канібальство вже не писатиму, бо досі волосся дибки, хоч чула цю історію вже тисячу разів, — поділилася спогадами зі мною Ріна. Вони з хресною їздили селом і збирали спогади про Голодомор. Каже, що таких історій має вже на пів книжки.
— Ніхто ніколи не сміявся з моєї бабці за закрутки, клумки із сухарями, забитий погріб картоплею, коли дешевше її було купити, — продовжує Ріна.
— Нам із церкви віддали ікону, через яку під час війни, а саме в другій її декаді, коли вже були совєти, прабабу з дітьми вистроїли в ряд перед хатою під розстріл, бо та не хотіла образам очі замальовувати.
— А моя їла горобців. Сестри прабаби померли, бо в них напухли ноги, а прабаба вижила, бо робила в радгоспі у їдальні. Черкаська область, село Матусів, — ще один кавалок спогадів, якими поділилися зі мною мої знайомі.
Ми не перший рік згадуємо про геноцид проти українського народу, але кожного листопада з новим болем ці історії врізаються в нашу буденність. Голод — це рана, якій багато років, але вона роз’ятрена, вона ще кровоточить, вона болить. А дехто вважає за краще її не чіпати, адже може прорвати. Голодомор — це наш архетип, яким ми підсвідомо керуємось, коли приймаємо рішення, будуємо наше життя, виховуємо дітей, — реагуємо на виклики.
Кілька днів тому, 23 листопада, ще одна країна визнала Голодомор злочином проти українського народу, саме штучним голодом, спрямованим на знищення українців — Румунія. І це важливо. Адже ми бачимо, як незасуджені злочини росії проти українського народу можуть повторюватися і проявлятися у дещо видозміненій формі. Ми повинні всі докластися до того, аби більше ніколи не було цього ефемерного — «власть». Бо ця «власть» має конкретну назву — росія. Сміливість називати зло своїми іменами, а для когось лише усвідомлення того, що ж із нами всіма відбувалося протягом поколінь — це вже перший крок до подолання травми, до переходу від ролі жертви до повноцінного об’єкта, який здатен не лише страждати, а й протистояти, і навіть помститися.
Читайте також: Культура та історія: 10 інстаграм-акаунтів, на які варто підписатися
Фото: Ната Коваль
