Рецензенти мусять коритися певним правилам. Читачі, на противагу, не мусять нічого. Тож хай це буде просто книжковий огляд і огляд читачки, яка волею провидіння опинилася далеко від дому з романом про дім.
Книжка, що напросилася до валізи
Іноді вони знаходять нас самі. От, приміром, вирушаєте ви із жовтневого воєнного Києва в еміґрацію (наукову й не назавжди, але все-таки). Проводите слізний книжковий відбір, пакуєте той десяток томиків у тісну валізу, лишаєте бібліотеку, дім — рушаєте… І раптом на останньому рідному відтинку шляху за годину до потяга за кордон із вами стається та сама книжка — підморгує з полиці, безпричинно й безпардонно. Ліміт літератури в еміґрацію вичерпано, улюблені корінці у валізі протестують, спина благає спинитися й отямитися — а вона проситься: «Візьми». І як же не взяти?..
То був роман Олеся Ільченка «Місто з химерами» у славному перевиданні «Комори» 2019-го. Здається, всі тринадцять років від свого першого видання ця наскрізь київська книжка зумисне ховалася від мене, аби вигулькнути саме тепер — коли гнітить туга прощання з містом серця. Тож… узяла! Та й чи багато заважать 264 сторінки доброго письма? А що воно добре, передчувалося вже з назви: Київ-бо справді химерний, і цьому є безліч потрактувань — як посутніх, так і мітичних. Зрештою, у тій книжці й у тій книгарні саме в той день мені бачився навіть милий знак: місто-дім не відпускає.
Людина із химерами
Із загадкою, але не детективний; про постать, але не байопік; у декораціях минулої епохи, але не типовий ретророман. «Місто з химерами» не варто обмежувати жанрово-тематичними характеристиками. Загалом він повідає про життя Києва в період між 1904 і 1946 роками з фокусом на житті киянина — вельми знаного, талановитого й химерного. Ідеться про архітектора Владислава Городецького.
Етнічний поляк, народився на Вінничині, навчався в Одесі та Петербурзі, на схилі своїх літ працював у Польщі й Ірані, однак тридцять років зрілого й дуже успішного життя провів саме в Києві. Мав посаду міського архітектора, спорудив Миколаївський костел, Будинок із химерами, Національний художній музей, Караїмську кенасу (нині — Будинок актора, — ред.) та ще безліч красот у Києві й містах України. Мені, як і багатьом, досі було відоме лише це портфоліо героя та ще хіба вулиця його імени з пам’ятником за рогом, у Пасажі.
Натомість «Місто з химерами» розкриває багату й непросту натуру архітектора… Харизматик, спокусник, завсідник театральних гримерок, затятий (навіть екзотичний) мисливець, буквально перший у Києві водій приватного авто, пан в елеґантних уборах, який часто походжав зі справжньою мавпою на плечі. І водночас — не позбавлений буденного: чоловік, батько, на прицілі газетярів і конкурентів, людина зі слабкостями та проблемами. А ще — пристрасний сновидець: у романі Городецький часто бачить химерні сни, у яких йому то з погрозами, то з наказами являється хижий і владний Змій…
Конфлікт власне роману зав’язується на новому проєкті Городецького — Миколаївському костелі. Буквально на ньому, адже й без того важке будівництво сколихує смерть одного з будівничих, і це — як ми довідуємося згодом, — перший «привіт» архітекторові з лихого київського потойбіччя… Паралельно з основною в романі розгортається ретроспективна лінія. Двоє сучасних нам київських підлітків отримують у спадок папку з таємничими кресленнями Владислава Городецького. І все неспроста, адже бабуся одного з юнаків була покоївкою в сім’ї Городецьких… Доречність паралельної (а-ля детективної) лінії часом викликає сумніви: вона прописана коротко, навіть схематично — а втім, зображує тяглість, погляд на Київ Городецького очима киян XXI століття.
Повертаючись до химер героя. У зв’язках із нечистю його підозрюють усі: від міських пащекунів до власної дружини Корнелії. Можливо, це через опій? Можливо, через пристрасть до вбивства невинних? (Ліричні відступи про мисливські трофеї Городецького з Африки відверто жахають). А можливо, чоловік і справді запізнався з потойбічним…? Тим паче його колеги-архітектори часом бачать або ж відчувають те саме щось, що корумпує їхній божественний дар. Так, в одному з діалогів автор дуже доречно наводить уривок із «Фауста» Ґете, до того ж — у перекладі незрівнянного Миколи Лукаша, що становить додану вартість книжки.
У романі Владислав Городецький живе мареннями, бачить на карті Києва так званий «чортів трикутник», жахається, шукає пояснення в історії, пробує забутися… Але де там! Адже мешкає архітектор у власному творінні — Будинку із химерами. «Від диявола!» — шепочуть усі навколо. А «можливо, його будинок просто своєрідний витвір щирого декадента», — припускає… батько Лесі Українки Петро Косач (!).
Читайте також Холодний Київ у романі «Стокгольм» Валентина Поспєлова
Змієве місто
«Звідки він міг з’явитися тут, у храмі? Змій уже обвиває вівтарний хрест…». Якби цей роман перетворити на фільм, із нього, напевне, вийшов би крутий саспенс! Від першої до останньої сторінки в словах і міжрядді відчутна присутність якогось чортовиння. Часом воно оприявнюється й набирає подоби Змія — це правічний темний володар «Міста з химерами». І така фантазія автора має незле історичне підґрунтя. Із художньо змодельованої бесіди Владислава Городецького з Вікентієм Хвойкою дізнаємося цілком щирий факт: під час археологічних розкопок в історичному центрі столиці, на Старокиївській горі, було знайдено кістяну пластинку із зображенням голови дракона (X ст.). І на тій-таки Старокиївській горі Хвойка також виявив сліди поганських капищ. У цьому діалозі панів наводиться також багато інших цікавих тлумачень образу Змія в культурі й побуті в різні історичні періоди.
Ще один міський факт веде нас до християнської легенди і знову ж таки — до Змія. Не кожен знає, що сучасна (одна із центральних) вуличка Золотоворітська колись вела до Георгіївської церкви, історія якої бере початок аж від часів Русі. А Георгій (він же Юрій) — знаний як Змієборець! Доладно вплітаючи ці факти в діалоги, автор дуже прозоро натякає: церква, зруйнована вперше монголами, а вдруге й назавжди — більшовиками, занепала неспроста. Хто ж, як не Змій, до того доклався?..
І на цьому його лихі справи не завершено. Змій прагне повернути собі владу над містом, а рабами своєї волі обирає київських архітекторів. Городецькому ця гіпотеза багато прояснює. Зокрема і те, чому раптом головна святиня міста — Софійський собор — опинилася в центрі чортового трикутника будівель з усякими химерами на фасадах. І несподівано (у порівнянні з іншими шедеврами архітектора) довготривале й мучівне будівництво костелу ця гіпотеза теж пояснює. Це пояснює Городецькому все… «І заперечити Змієві неможливо: жодна світська людина неспроможна опиратися волі Темряви».
Світські хроніки
Ще однією відчутною силою в романі про Київ початку нового століття є українці, і це не може не тішити. Владислав Городецький не існує ізольовано — він член строкатого міського середовища. Поруч зі знаменитими акторками театру Соловцова (нині — Театр ім. Івана Франка, — ред.) та чванливими архітекторами у столиці живе українська інтеліґенція. По-перше, українофіли. «Хоча… Скільки тих українофілів у Києві? Всі їх знають: Косачі, Лисенки, Старицькі. Ще Біляшівський, Чикаленко Симиренки, Стефан Кульженко із сином Василем…». По-друге, з роками оприявнюється нова ґенерація митців, яких Городецький відверто не сприймає, натомість його дружина Корнелія — просто обожнює.
У декораціях виставки «Звено» чи вечора поезії «Остров іскусствъ» автор знайомить подружжя Городецьких з Олександрою Екстер, Казимиром Малевичем, Олександром Богомазовим, Давидом Бурлюком та іншими неймовірними авангардистами.
Окрім постатей, Київ у романі промовляє й численними топонімами: «Кафе-Палас» на Лютеранській, 2; фотоательє «Люкс» на Межигірській, 7; кав’ярня «Семадені» на Хрещатику, 15 — назви більшости модних натоді київських локацій автор подає з адресами, що так і вабить пройтися ними, вже іншими, сьогодні. «Рудуватого пана, який звик, мов за галичанським звичаєм, вітатися зо всіма, хто вітається з його супутниками» Городецький зустрічає біля будівлі товариства «Просвіта» на Бульварно-Кудрявській. Це, як можна здогадатися, Іван Франко власною персоною! Згадує автор і прекрасний Цирк Петра Крутікова, або ж Гіппо-Палас, висаджений у повітря в 1941 році.
Але війна до Києва приходить значно раніше… Червень 1920-го автор змальовує хаосом, голодом, еміграцією. Більшовики наступають, вулицями нишпорять чекісти, кияни зникають… Настрій роману з химерно-загадкового переходить у важкий, гніткий, задушливий. Місто світське стає містом прифронтовим. «Десь за Дніпром уже добре було видно заграви пожеж і вчувалися артилерійські вибухи». Місто із химерами поринає в червону пітьму…
І це нестерпно тригерить. До болю. Але ж ми знаємо, що світло поборе пітьму. Київ-бо — нездоланний. І з ним не страшні нам ніякі чужі химери.
