Третій спільний роман Анастасії Нікуліної та Олега Бакуліна «Я іду шукати» — історія про мрію, помножена на важливу соціальну проблематику.
Дитячі будинки, залежність, корупція, соціальна і кримінальна відповідальність, благодійні фонди, інфлуенсери — авторам вдалося створити напрочуд об’ємну картинку. І, якщо ви читали попередні романи письменницького дуету, побачите знайомі імена.
Юлік
Головний герой роману Юлік — підліток, який мешкає в Домі (дитячому будинку), бо батьки-алкоголіки не можуть належно про нього піклуватися. І йому там добре, він має друзів і взагалі любить усіх довкола. Височенний хлопчисько, наївний і безпосередній. І кращий за багатьох, хоч саме його вважають ненормальним.
«З дурником завжди були самі проблеми. Найстарший серед усіх за віком, високий, як швабра, а розуму — менше за Вітусю. Всьому вірить, за нагоди й без — плаче. Над таким навіть не пожартуєш нормально: він будь-яку дурість сприйме за щиру правду».
Юліка не можна назвати дурним, у його словах багато вікової мудрості, та мова його добре розвинута. Йому радше бракує соціальних нашарувань: уміння брехати, приховувати… і змовчати, коли варто.
«Юліку, тобі говорили, що ти нестерпний?
Говорили. Багато разів. Але чомусь після того, як я ставив багато уточнювальних запитань. А мені брат завжди казав: “Якщо ти чогось не розумієш, перепитай”. А я багато чого не розумію, тому й перепитую часто. Та люди чомусь нервуються й кажуть, що я нестерпний. А ще говорять, що робити погані речі не можна, а потім роблять. Або що не можна брати чужих речей, а потім беруть».
Персонаж, разом з яким ми вирушаємо у мандрівку до Миколая, викликає симпатію. І тільки. Так, часом хочеться схопитися за голову, бо мандрівка має такі віражі, що мимоволі починаєш молитися, щоб із ним усе було гаразд (і чудово перемикаєшся від реальності). Але ще й щиро бажаєш, щоб у нього все вийшло.
Не всі персонажі, з якими стикається Юлік, відгукуються про нього добре, от наприклад:
«Дурень, примітивний, простак, ідіот, дебіл — яка різниця, як тебе називають, якщо ти себе таким не вважаєш? Глянь на нього: малий кайфує від того, що робить. Чувак “в моменті”! Йому начхати на те, що про нього думаю я чи інші розумники з інтернету. Тому так, я сам простий хлопець, який говорить, що думає, і не зважає на інших, але Юлік — це той рівень примітивізму, від якого я в захваті».
Та зрештою кожен починає його поважати за цілеспрямованість і відданість меті. Хто-то, а він точно всього досягне.
Миколай до тебе не прийде
«Я іду шукати» — історія надзвичайно зимова. Свято наближається, діти пишуть листи Миколаєві, робота в благодійних фондах кипить. Тільки снігу немає, але в нас таке останнім часом часто. Ця дрібниця не заважає Юлікові творити. Миколая він любить найбільше.
Миколай приходить до чемних дітей, та й до нечемнюхів теж, тільки різочки їм приносить. До Дому Миколай приходить щороку. То штани подарує, то піджак, може, й телефон подарувати, такий простіший, а ще солодощі. Та чи про це мріють діти?
Юлік раптом дізнається, що Миколай не прийде, бо він не отримує листів. Його роботу забирають волонтери… Вони гублять листи чи просто не показують їх Миколаєві, і той не знає про дитячі мрії. Що ж робити? Треба зустрітися з Миколаєм самому. Де ж живе Миколай? Повірте, ви будете здивовані.
«Миколаєм може бути кожен — а значить, ніхто не є справжнім Миколаєм. Усі фальшивки».
Читайте також Як упорядкувати домашню бібліотеку. Ідеї та додатки
Інфлуенсери
Пранки, ґівевеї, колаби та купа іншомовних слів, які прийшли до нас з інстаграмом, тут теж є. А ще тут є купка блогерів-мільйонників, яких аж ніяк не можна назвати визначальними для історії персонажами, але вони класні герої другого плану, які ширше розкривають проблематику роману.
«Знаєш, якби постійно думав, що про мене скажуть інші, я б не досяг того, що маю. Ніколи не пішов би на танці, а я обожнюю танцювати. Ніколи не завів би блог, а мені подобається знімати відоси, шукати красиві кадри й писати тексти. Не заплів би ці косі, які хотів заплести. Я знаю, що зі мною все окей. Ті, хто каже, що в мене дах протікає чи якийсь я не такий, насправді говорять не про мене — вони говорять про себе. Бо що в тебе всередині, тим ти й ділишся».
Здавалося б, люди, на яких дивляться мільйони, мають неабиякий уплив. Інфлуенсери ж. А вплив — це і сила, і можливості. Та чи роблять вони щось із цим? Чи просто заробляють гроші? Адже могли б і надихати, і вчити, і вести за собою…
«Але твоя орієнтація… Ну… — почала була Джемі.
Господи, з чого ти це взяла?! — викрикнув Лало. — Бо я танцюю тверк? Бо вдягаю яскравий одяг? Бо ношу коси? Я закінчив школу з відзнакою. Я ходжу до церкви. Не бухаю, не курю, не вживаю наркоти. Я три роки зустрічався з дівчиною. — Він розвів руки. Я маю такий вигляд і поводжуся так, бо мені так подобається. Життя занадто коротке, щоб бути не тим, ким ти хочеш. І я думав, що в цій компанії це розуміють. Ви ж, бляха, інфлуенсери, опініон мейкери. Ви мали б знати, що люди бувають різними, багатогранними, бо “всіма” бути легше, зрозуміліше, ніж собою? І це тупо — рівняти всіх до якогось стандарту».
Яка різниця між реальними інфлуенсерами і тими, хто описаний у цій книжці? Ці таки щось роблять для аудиторії, а не просто заробляють на ній гроші…
«Це наша робота, — зауважив Ян. — Чудити, інтригувати, красти людську увагу. Робити пранки, організовувати двіж, розіграші й хайпувати. Ми створюємо розважальний контент, підписота дивиться нас через це. Ми поза політикою та проблемами, які показують по телевізору.
Але вони існують, ці проблеми! — вигукнула Джемі. — Ти був інтернатах, ти спілкувався з дітьми! Їхнє життя можна різко змінити, якщо всі ці кошти просто не осідатимуть у кишенях владних мудаків. Не потрібно надзусиль. Якщо просто кожен робитиме свою роботу, а не уникатиме відповідальності та кластиме чуже собі в кишеню, це буде щасливий світ».
Проблематика роману
Дорослі маніпулюють дитячими мріями, наживаючись на них. Можливо, так вони реалізовують власні дитячі мрії. Можливо, вони просто забули, як це бути дітьми. Як це чекати дива. Як виглядати Миколая.
«Я іду шукати» — реальність, у якій ми живемо, і яку ми хотіли б змінити. І ми можемо. Так само, як це вдалося героям цього роману. А поки те, що завжди актуально:
«Від чого ми тікаємо? — запитав Юлік.
Від відповідальності.
За що?
За те, чого не робили».
