МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Форд, американець. Есей Богдани Романцової

Форд, американець. Есей Богдани Романцової

Восени 2021-го ми купили автівку. Довгий блискучий «форд», утілення американської мрії, машину з кіно. На заправках я гордо казала: «Заправте нашого американця!» — і мені завжди з розумінням кивали у відповідь. Так, звісно, 20 літрів для красунчика, може, бажаєте кави? Я завжди бажала. Попереду майорів чудовий 2022-й, коронавірус майже переможено, мені 30, і це найкращий час мого життя. Іноді, коли ми не могли запаркуватись у дворі стандартної дев’ятиповерхівки, я питала в чоловіка, навіщо він купив машину, так рано ще й таку велику. Він стискав губи: «На ній ми поїдемо від війни». Я сміялася у відповідь: «Та ні, на ній ти забиратимеш мене з Літературної школи в Карпатах».

На початку січня ми забрали депозити з банку. Я гортала сайти київських забудовників. «Думаєш, за кілька років у нас буде власне житло на лівому березі?». Чоловік стискав губи: «На ці гроші ми поїдемо від війни». Я сміялася трохи рідше, але відповідала: «Та ні, це ж наш перший внесок, дивись, тут є велика комора».

23 лютого ми сидимо у видавництві з найкращою подругою. Ми говоримо про війну. Обидві не віримо, я розсіяно набираю листа правовласникам. Так, звісно, ми хочемо видати цього автора, так, до осені вже буде, ні, все спокійно. Сміємося, я поглядаю на червоне вино, яке приніс хтось із авторів — хай-но тільки робочий день закінчиться. 

Вдома дивлюся у бік яскравої валізки, на ній тепер наклейка із жовтою синичкою, але тоді поверхня була чиста. Жодної плямки, купили, щоб лоукостом летіти у травні до Відня. Блакитна, такі підсвічують у чорно-білих фільмах кольором, щоб додати драматизму. Ні, не збиратиму. 

Працюю всю ніч: увечері наступного дня в мене три літературні консультації. Документи яскріють зеленими (добре), червоними (переписати) і жовтими (сумніваюся) коментарями. О пів на п’яту закінчую із думкою, що мене вб’є трудоголізм. У новинах тихо, за вікном якийсь чоловік тягне пакет зі сміттям до баків. Устигаю згадати бабусине «викидати поночі — на нещастя» і відчиняю вікно провітрити. Пластикові підвіконня, навіщось під мармур, і звичайні склопакети. За два дні вони будуть заліплені скотчем. Десь далеко брешуть собаки й голосно хряскають двері під’їзду. Звичайний київський спальник.

О п’ятій прокидаюся чи то від дзвінка, чи то від вибухів. Одразу виправляю себе: вибивають килим. О п’ятій, узимку — нормальна практика. Беру слухавку і вперше чую найбанальнішу і найкіношнішу фразу, яку доведеться повторити наступними днями разів сто: «Почалася війна» (оце вже точно переписати, де ви чули, щоб люди так між собою говорили?). За вікном рожево, і хтось справді вибиває величезний килим нестерпно ідилічного неба. Килим бухкає і вибухає. Я відкидаю раптово усвідомлену правду, як чужий м’ячик, що випадково закинули у твій бік. Та правда повертається — це сквош, а не теніс — і боляче б’є під ребро. Мені скручує живіт, у роті гіркий присмак невиспаності.

Пів на шосту. Отупіло відкриваю валізу. Чоловік мирно сопе, кіт, зрадівши ранньому підйому, вимагає їжі. За кілька годин ми шукатимемо кляті пакетики з кормом по всіх місцевих мінімаркетах, уперше в житті забивши на повітряну тривогу. Але поки що збираю сумку. Кладу лише найнеобхідніше: фотографії Франца Кафки у дитинстві, мушельку, зелену скляну пташку, нещодавно куплену пишну сукню в підлогу. Обережно радію, що встигла кілька тижнів тому придбати нову білизну. Нарешті кидаю шість беззмістовних упаковок горохового супу, який не їм, і беру пакет із п’ятнадцятьма пляшками води. Всі — літрові, вони мали стати пивом у моїй домашній пивоварні. Та я не вмію доторком перетворювати воду на пиво, тож доведеться брати так. Навіщось довго мию голову, всіма можливими шампунями, і навіть бризкаю засобом для укріплення волосся. Потім я зрозумію, що так реагую на будь-яку подію, якої не можу контролювати: поки мию голову, я точно жива.

О десятій вантажимо валізи в машину. Красень «форд», американець, більше його ніхто не хоче заправляти. Їдемо до батьків, буквально за десять хвилин від нас, і я проводжу першу консультацію. Навпроти мене в зумі авторка, вона ще наляканіша, вона в Бучі. Замість вибачень скоромовкою пояснюю: а раптом це наша остання консультація? В тому сенсі, що ви вже дописуєте роман, ну, ви розумієте?

За п’ять днів ми у Львові. У волонтерському наметі наливаю свій перший чай біженцям (тут: внутрішньо переміщеним особам — ред.). Дешевий, чорний, ледве заварюється, моментально вистигає і пахне бабусиним сараєм. У нас три чайники, в одного тріснута ручка, і сотня голодних людей із Харкова та Маріуполя. Жінка тягне переноски з трьома котами й маленьку сумку — більше нічого не взяла. Я плачу в її чай, за це соромно, і я відвертаюся. Хтось п’є солоний чай — згадую — буряти? Біля біженського намету старша пані розкриває гаманець, щоб довести, що без документів. Із гаманця випадає паперова іконка Божої Матері, і пані обережно її підбирає зі снігу. Мені треба посадити цю жінку в автобус до кордону, але в жінки немає документів, лише Божа Мати, а з нею не саджають. До намету підходять неймовірно серйозні діти. Нам звідкись принесли цілий ящик цукерок, і я пхаю їм у руки, не по одній, як веліли, а одразу жменями, ніби це Гелловін. Солодощі або життя. Чому ми постійно маємо вибирати?

У львівському дворі ледве поміщається довгий блискучий «форд», утілення американської мрії. 

Триває перший тиждень великої війни.

Прочитати детальніше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:

Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter