Для мене тексти Параски Плитки-Горицвіт — це ще й можливість зазирнути в дитинство свого діда Василя, який був лиш на рік від неї молодший. Бо Параска народжена 1 березня 1927 року, а мій дідо — 3 березня 1928-го. Обох уже нема. Але від свого діда я дещо записав на аудіо. А що не записав, то якраз можу вичитати в Параски з її оповідок про свої наймолодші роки. І хоч мій дідо з Параскою не були знайомі, але жили через кілька горбів, так само мали по чотири класи освіти і їли такі самі бурники з гуслянкою.
Ще твори Параски Плитки-Горицвіт мають таку цінність, що фіксують життя гуцулів у той час, як вона жила. Ми маємо чимало етнографічних записів кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. Маємо дивовижного «Діда Иванчіка», якого автор завершив 1940 року, коли Параска і мій дідо вчили табличку множення. Але «Дідо Иванчік» — більше про ХІХ сторіччя, бо Шекерик-Доників написав про своє дитинство. Тоді як твори Параски фіксують гуцульське життя у ХХ сторіччі, і ми далі видимо, як жиють горяни. У чому тримаються того, що було за діда Иванчіка, а в чому міняються в новому часі й реаліях.
Водночас, ці зміни не є аж такими разючими. Дуже виразною мені здалася оповідка «Тета утихомирила», якою хочеться нині поділитися. Через неї ми бачимо і світ Паращиного дитинства, і її літературний хист оповідати з позиції дитини, і зв’язок із пізнішим часом, про що напишу нижче. А ще ця оповідка показує пристрасть мисткині до файного. До тих же витинанок, якими буде займатися все життя, і чим вона демонструє ще й природну любов гуцулів до красивого, барвистого, що відображено зокрема у традиційному одязі.
Teтa yтихомирила
Taк coбi й poслa нивгомонна дівчінєші Параска. Вічьно їй шош треба було робити: складати, вирізати з паперю, наліплювати та й навішувати окріг сволока та в кутиках за коменом. Бо то вже цисе місце було найбірше доступне. Лишень міні. Хоть навіть нираз мамі тото надоїдало шантрапатє, шо сми си заставала на всі боки, аби лишень в мене так було. Бо то була моя хата одна за коменом.
Але одного разу єкос то всі вибралиси з хати по всєких потребах — аж в Красник до склепу. Та в ліс*. Єк звикло буває в ґаздівці. А я лишиласи одна-одніська. Ни лишень на печі, а вже таки на цілу хату. Замкли мене на замок хоромніних дверий. Лишень можу ходити на хоромнєні двері у хлів. Та й то, єкби клямка туго заклямкуваласи, нізащо не запутерувала би розимкнути. Та й шо там міні було до хотьби на двір, єк у мене в хаті таке занятіє нибувале.
*З подальшої оповіді дізнаємося, що тої днини додому вернулася тільки мама, яка очевидно, ходила до склепу. Тато ж не вернувся не тому, що вирішив із якогось дива заночувати в лісі, а тому, що то була звичайна практика відбувати високо в горах лісові роботи й там-таки в колибі ночувати, бо щовечора вертатися додому було дуже далеко.
Таже виділа нираз, єк то дєдя з столової шуфляди виберав всєкі папері. Та й чюла, єк то читав та й говорив: «Оцисе пусте, ниважне, можна виверчі. Але най си заважєє, їсти ни просит». Та й складав то одно до другого в пачьку. Та й знов у стів засував. Бо то були податкові папері. Вічно то ни давало супокою мині, кортіло пообзерати, помацати руками, та й хоть один значьок такий назубрений по краях видерти з тих паперів, та й притулити собі на стіну за коменом.
Отже така думка превелика сповниласи в цу днину, коли я одна лишиласи в хаті. Трохє покрутиласи посередь хати, а там коло викон пошусталаси, на сонечьку погріласи. А тогди вже взєласи витєгати з стола шуфляди. Лехко то міні піддавалоси. Лишень шунула руку в стів, та й шо нем досігла из краю, то вже було все моє. Порозкладала на стів з тими файними значькам назубреними, ну та й до ножиц. Бо инакше ни виберу. Моцно приліплено. Нарізала собі пару таких файних осіб маркованих, заспокоїла дитєчу цікавість. Та й папері посічєні на пляц. Але шшє єкимос кіпом лишила картку посічєну на виду. На єку пімше мама удивиласи, та й лиш за голу ймиласи. Бо знала, шо то документи. Хоть и грамоти Біг мав у мами.
Єк мні ймила з тими посіканцями, відразу роздивиласи мижи паперями в столі. А там ціла катастрофа — дирке та розрізи. «Ну, отеперь, — каже, — шо нам від дєді буде?» Єла плакати та бідкатиси. Бо вже думала, шо то все добре зіпсувала. Міні вже також було не до світа, стою коло мами пнем, сторопом, та й собі до голоснави. Бо жєлую маму, шо плачє. Згадала собі, шо то мама, єк умре, шо я буду робити?
Далі мама каже: «Треба йти в Черлений за тетов Маріков, на й на цисе подивитси та й поперечєтує шо до чього. Доків дєдя ни вшнипив. Ий, бідо моя гіренька…» Міні то гірько, то лекше, єк ни згадую, шо мама може вмерти.
На другий день прийшла тета Маріка, то вже було дуже зручьно. А я вже вздріла, шо лагодєси читати тоти посіканці. Мама знов у голоснаву, бо то документи податкові, та контрактові. Я вже понатєгала лахматє на себе, та й лиш думаю, аби х надвір виболокласи. Бо хоть банно за мамов, але такє ме боліти, єк буде бити. Одна ме держєти, а друга буде бити. Але шшє сторопію край стола. Слухаю, шо с ми понасікала? Далі тета прочітала один аркуш, другий, і т. д. — аркуш за аркушем. Та й єла заспокоювати: «Ни таке важне, давне. А одно можна скласти докупи, зліпити. Так шо ни гризиси, Анно». Але на мене такє островато позирают. Відчюваю, шо, відей, такє без гушманів ни обійдетси. Хоть єла тета казати: «Абе с, Анно, ни била її. Лишень шуфляди замкніт, а ключікє ховайте, та й бірше цего ни буде».
Шшє нидорозбирала до краю послідний жмуток папіря, єк міні вже облегшено стало. А то здавалоси, шо душя калатаєси, єк у потєти на морозі. Та й на свою біду випорсла с ми на задвірьок. А там друга біда спопиндала мене. Таже баран бючий. Лишень на схєлку горбика гупнув у плечінєта, а я покотом у долину. А він за мнов, та писком гушкає, а лабами гребе. Я рейвашу на всі ирти дитєчі. Так, шо донеслоси в хату. Мої читакє повибігали, та д’мині — знов бідканє. Барана попіхкали та й нагнали. А мене на рукє та й у хату. Пообтерали від роздряпанців кров’єних. Ну, та й бірше не дорікали жядними розкроєнцями. Бо міні вже було доста чєсти від баранчюка. А тета лишень утихомирювала мене від страху баранєчего, а маму — за обрізки контратя. Одно міні оставалоси — ни ходити попусто надвір. Бо там була біда моя — баранчюк бючий.
Оці назубрені по краях значки, що їх Параска вирізала з документів, то звичайні собі марки, на яких проте було чиєсь зображення в кольорі, і це було май фист, коли фломастерами і кольоровими книжками в ті роки в гуцульському селі не пахло.
А якщо взяти побут, родинні стосунки, то не так багато помінялося із часів дитинства Параски і мого діда порівняно навіть із моїм дитинством, що припало на 1990-ті роки ХХ — початок ХХІ сторіччя. За мною малим так само полювала телиця Зоряна, як за Параскою б’ючий баранчук. І як Параска боялася реакції батьків на свої вирізання марок, так моя сестра боялася, коли перекинула гасову лампу і розбила циліндр. У 90-х рр. регулярно відключали електрику і традиційним вечірнім освітленням була гасова лампа або свічка. Цитуючи Параску, «єкос то всі вибралиси з хати по всєких потребах […] єк звикло буває в ґаздівці», тобто батьки давали їсти худобі й виконували інші роботи по господарству, а ми з сестрою вже надто захопилися грою і гасова лампа перекинулася, кімнату ковтнула темрява і на додачу ще й осколками дзенькнув циліндр.
Параска Плитка-Горицвіт описала гуцульське життя в той час, який мало зафіксований у літературі. Вже в 1980-х роках вийшла літературно-етнографічна «Страж-гора» Степана Пушика, у 1990-х — «Стрітеннє» Марії Влад. У наш час гуцульським текстом тішить Люба Параскевія-Стринадюк і Василь Шкурган. А літературні твори Параски лиш тепер починаємо відкривати, бо ще досі їх нема на полицях книжкових мереж. Проте багато років рукописною спадщиною мисткині опікується Оксана Зеленчук-Рибарук й ініціативна група мешканців Криворівні.
Пані Оксана набрала більшість тих текстів, що вже були опубліковані й іще більше чекають оприлюднення. У співпраці з Музеєм Параски Плитки-Горицвіт, я зараз працюю над концепцією серії видань її творів. Вірю, що невдовзі, як уже є «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Дониківа в сотнях бібліотек по всій Україні, так розійдуться і Паращині книжки. Ми будемо тішитися її «милими книжечками», наснажуватися силою її прози й поезії, і збагачувати свій лексикон, а відтак і сучасну українську мову діалектними словами з її творів.
