Уявіть собі пожежу в небесах. Під арковими склепіннями мосту — чи то хвилеподібні зелені пагорби, чи то бурхливе море. На міст упали зорі. Згори дивляться огненні очі.
Полум’я лиже вагони, що злетіли високо над рейками.
Мостом щойно їхала фура з… так, це вже про інший випадок.
А опис стосується картини «Залізничний міст» Давида Бурлюка, художника й поета. Вона написана 1921 року — якби на рік пізніше, було б ефектніше, — рівно за сто років до такої знакової для нас події! — але і так втішно.
Читайте також: Модернізм: журба і боротьба у вежі зі слонової кістки
Про Давида Бурлюка (1882–1967) дедалі частіше наші мистецтвознавці пишуть як про «українського батька російського футуризму», наголошуючи, звісно, на першій частині. Роль українських митців у становленні культури Російської імперії — тема складна й дражлива, але її потрібно осмислити й проговорити, інакше навряд чи зможемо рухатися далі. Бурхливі дискусії про Булгакова та Гоголя свідчать: наше суспільство занадто довго перебувало під впливом Росії, щоб швидко дати однозначну — й одностайну — відповідь на це питання.
У випадку з Бурлюком на позір усе більш-менш легко: він не відкидав і не приховував свого українського походження, ба більше — пишався ним, запевняв, що в його особі «Україна має найвірнішого сина». Побратими-футуристи закидали йому «назадництво» й відсутність космополітизму у творчості, бо ж продовжував писати козаків. Але разом із тим поезії, есеї, листи Бурлюк писав російською, нехай з українізмами. Він повноцінно не долучився до літпроцесу українською мовою, а до визвольних змагань і поготів.
Художник народився на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту, який тоді входив до Харківської губернії, а зараз — до Сумської області. У юності чимало часу проводив у селі Чорнянка на Херсонщині, де його батько служив управителем маєтку графа Мордвінова. Зараз серце стискається, коли перераховуєш ці місця, що більшою чи меншою мірою постраждали від «руского міра».
Відкритий простір українського степу — безбережний, золотий, із блакитним небом над ним, із вільними вітрами й стадами коней — наснажує і дух, і техніку робіт Бурлюка. На багатьох фотографіях бачимо намальованого на обличчі художника коника — ніби знак спорідненості із херсонськими степами. Саме звідси — із Херсона й Каховки — вирушили до Москви перші видання футуристичної групи Бурлюка «Гілея», яка в Чорнянці й започаткувалася.
У спогадах Давид Бурлюк стверджував, що походить від козаків, які служили писарями, і часто представлявся як «татарсько-запорозький футурист». Його батько, Давид Федорович, читав дітям Шевченка й іноді писав вірші українською. (Нам варто подякувати йому ще за те, що щедро фінансував освіту й мистецькі оборудки своїх дітей — наприклад, виділив 500 рублів на організацію виставки).
Син також плекав ідею колись перейти на рідну мову — принаймні українською надруковані його спогади про художника Віктора Пальмова, надіслані з Америки (у №10 харківського часопису «Нова ґенерація» від 1929 року). Але це міг бути і переклад, здійснений заходами редактора Михайля Семенка.
З восьми років Давид Бурлюк почав вести щоденник, а під час навчання в чоловічій гімназії в Сумах отримав прізвисько «художник» — учитель малювання помітив його талант. Загалом із шести дітей у родині Бурлюків ще троє, крім Давида, прославилися як митці: Микола став поетом (розстріляний більшовиками 1920 року як колишній білий офіцер), Володимир (загинув на війні 1917 року) і Людмила — художниками. Вірші Миколи й Давида — російською — можна знайти, зокрема, у збірці «Ляпас громадському смаку» (1912) разом із маніфестом футуристів.
Авангардистські течії характеризують як мистецтво бунту, епатажу, руйнації старих канонів. З Бурлюком це визначення працює: наприклад, 1913 року «Гілея» у складі нашого героя, Василя Каменського та Володимира Маяковського вирушила в «Турне Футуристів», упродовж якого митці, поперед якими бігла слава скандальних хуліганів, встигли епатувати 16 міст. Але не забуваймо: щоб зруйнувати канон, про нього треба мати чітке уявлення.
У митця за плечима була фундаментальна освіта: він навчався в Казанській художній школі, в Одеському художньому училищі, у Мюнхенській школі Антона Ашбе, Мюнхенські академії, у Парижі — в ательє Фернана Кормона, яке відвідували колись Ван Гог і Тулуз Лотрек, у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. З останнього їх із Маяковським виключили 1914 року за пропагандистську діяльність. Що цікаво, Бурлюка не прийняли й до Петербурзької академії мистецтв. І це ніяк не завадило йому ствердити свій талант.
Його творчість починалася з реалізму, із шаленого за обсягами етюдописання з натури — і пройшла через бозна-скільки модерних «-ізмів», часом протилежних за естетичним та емоційним наповненням. У Бурлюка є імпресіоністичні, експресіоністичні, кубістичні, футуристичні, неопримітивістські роботи. Існує думка, що саме в цьому розмаїтті — індивідуальна манера.
Є, щоправда, і протилежна: строкатість свідчить про невиробленість стилю. Хай там як, собі Бурлюк довіряв повністю: він не виправляв власних робіт і, як свідчать біографи, вірив у власну геніальність. Тож творив із шаленою інтенсивністю, порівнюючи мистецтво зі статевим інстинктом — природним бажанням живої істоти ствердити своє буття.
За власними підрахунками, Бурлюк написав близько 15 тисяч картин. За припущеннями дослідників — можливо, з ілюстраціями до книжок — 30 тисяч. Його енергія й здібності були спрямовані й на організаційну діяльність. Український мистецтвознавець Дмитро Горбачов так описує вплив Бурлюка на сучасників:
«Скрізь, де ступала його нога, мистецьке життя пожвавлювалося. Німецькі історики знають, яких поштовхів зазнав Мюнхен 1910-х після вступу Бурлюка до експресіоністичного угруповання “Синій вершник”».
Окрім «Синього вершника» й «Гілеї», були ще московський «Бубновий валет», петербурзька «Спілка молоді», владивостоцька «Творчість». Широко відома історія про те, що саме Бурлюк буквально «вигодував» Маяковського як літератора, призначивши йому щоденне утримання, аби той міг писати вірші й не дбати про хліб насущний.
Знайомство з художницею-авангардисткою Олександрою Екстер, яка у своїй творчості переосмислювала мотиви українського народно-ужиткового мистецтва, стало важливою віхою в житті Бурлюка. У Києві 1908 року вони організували першу в Україні виставку авангардистів («Ланка» — рос. «Звено»), брали участь у салонах в Одесі, Миколаєві, Херсоні, шокували публіку в Катеринославі — сучасному Дніпрі (1909).
Місцеві поціновувачі не перетравили мистецтво, яке пропонувала їм зухвала молодь, — відгуки в катеринославській пресі були ущипливими до образливого. Але Бурлюк виявився не злопам’ятним — у літньому віці він подарував музею міста, де його освистали, полотно «Час» (рос. «Время», 1918), роботу з японського періоду «Пагода монастиря Хорюджі (префектура Нара, Японія)» та кілька інших творів.
Згаданий вище Дмитро Горбачов у статті «Шароварно-гопашна культура як джерело світового авангарду» цікаво сформулював глибинну сутність авангардизму:
«Авангардисти активізували архаїчні шари свідомости, найменувавши їх зоною підсвідомости. … Архаїка, резервуар колективних неусвідомлених емоцій, стимулювала авангардовий космізм, віталізм і колективізм».
Із цього погляду Бурлюк — втілення авангардизму: його натхнення — у стихії, у ментальності народу, з якого він походить. Він постійно шукає духовних побратимів і посестер, його ніщо не може зламати: ні несприйняття старшого покоління митців, ні нерозуміння його мистецтва більшовиками, ні, звісно, така дрібниця, як одне невидюще око. Я навмисно допоки не згадувала про цю деталь: у дитинстві під час гри із братом Бурлюк травмував — і через відсутність належного лікування втратив — око, тож потім носив скляний протез. Чи зупинила його ця прикрість — жахлива для художника, чиє сприйняття глибини простору має вирішальну роль у роботі? 15 тисяч картин у відповідь.
Авангардистські рухи традиційно вважають «лівими», але в СРСР Бурлюк не прижився. Під час громадянської війни (у 1918–1919 роках) він вирушив на Далекий Схід, а 1920 року разом із дружиною і двома дітьми виїхав до Японії — цей період вплинув не лише на його творчість, а й на місцевих футуристів: у Токіо його поява справила фурор. Він всотав прийоми традиційної японської гравюри і поєднав їх із власними футуристичними знахідками. Вміння Бурлюка побудувати особистий бренд, продати свою творчість забезпечило родині засоби до існування.
За два роки художник перебрався до США, де й прожив до смерті. У Японії він був зіркою першої величини, а тут мусив доводити свою мистецьку спроможність і важливість майже з нуля — на це було витрачено чимало часу. З 1929 року Бурлюк починає брати участь у виставках і продавати свої роботи — на це вплинули й старі знайомства, із часів експресіоністського «Синього вершника».
Фінансові справи поступово налагоджуються: він дозволяє собі подорожі, дає престижну освіту синам і зрештою 1941 року оселяється на березі океану. Навколо Брулюка формується об’єднання художників Hampton Bays. У 80 років Давид Бурлюк здійснює довколасвітню подорож на пароплаві — усім би так старішати. Він таки досяг визнання в Америці: Academy of Arts and Letters присвоїла йому звання академіка — посмертно, щоправда. Його роботи зберігаються у відомих музеях США.
Давид Бурлюк вважав себе амбасадором радянського мистецтва, наголошував на своїй прихильності до СРСР, хоч фактично втік звідти. Біографи вважають, що трагічна невідповідність між високими очікуваннями від перемоги більшовицької ідеології та реальним станом справ у Союзі його неабияк мучили. При цьому він щиро ностальгував — знайомі вайби туги за ідилічною Росією, якої ніколи не існувало, правда?
Бурлюку вдалося двічі навідатися до СРСР — і навіть помандрувати до Криму коштом Спілки письменників. Проте на прохання влаштувати персональну виставку в Країні Рад художник отримав відмову. А сам — відмовився від пропозиції отримати радянське громадянство.
Останні роки листування — щоб зберегти зір чоловікового єдиного ока — за Бурлюка вела його дружина Марія — Маруся, вірна подруга й помічниця. Бурлюк створив близько тисячі її портретів.
Рукою Марії написана пропозиція подарувати Дніпровському музею картини Давида Бурлюка. Однією з цих робіт, як уже згадувалося, є «Час».
Вона виконана в колажній техніці, яку «відкривають» авангардисти. Центр композиції — голова жінки, частину обличчя якої не бачимо. Здається, як у самого художника, у неї немає лівого ока. А навколо голови — перекинуті на спини фігурки людей, шматки газети, спалахи світла й кольорів, вагони потяга, що «підскочили» над площиною.
Друга назва полотна — «Експрес “Росія”». І, як бачимо, він досі успішно летить у якусь діру.
У російсько- та українськомовних матеріалах про Давида Бурлюка немало відмінностей. Художні пошуки, що стосувалися власного родового коріння, не скасовували в Бурлюка захоплення російською культурою — зокрема, і тими класиками, яких у «Ляпасі громадському смаку» він зухвало закликав скидати з «пароплава сучасності». У цьому випадку, як на мене, ми маємо прийняти факт: людина не дійшла до усвідомлення того, що її формування в лоні імперської культури було апріорі недобровільним. Тож відбулася лише фізична, але не ментальна втеча з «Експреcу “Росія”».
Справа нашого покоління — через сто років логічно завершити цей шлях.
Нагадаємо, що ми оголосили жовтень Місяцем українського модернізму й запрошуємо разом відкривати для себе, читати й обговорювати тексти вітчизняних модерністів.
Також пропонуємо всім охочим взяти участь у книжковому челенджі та прочитати цього місяця п’ять книжок. Умови та шаблони зображень для поширення в соцмережах шукайте тут, а підказки до пунктів — за лінками: пункт № 1, № 2, №3, № 4 і № 5 — тут.
Зображення: www.wikiart.org
В ілюстрації на головній використана картина Давида Бурлюка «Козак Мамай», 1912
