Збірка The Ukraine присвячена двом головним персонажам, які шукають в Україні такі артефакти, про які можна сказати the Ukraine — як про Україну із залишками радянського минулого. Книжка вийшла у 2018 році у «Видавництві 21». Вихід книжки англійською мовою заплановано на 2023 рік.
Оповідання з української на англійську переклала Зеня Томпкінс. Публікацію проілюстрували малюнком київського художника Сергія Майдукова. Дебора Трайсман, редакторка розділу «Художня література» та ведуча подкасту Fiction Podcast у The New Yorker, поспілкувалася з Артемом Чапаєм. Публікуємо переклад цього інтерв’ю.
Ви написали The Ukraine кілька років тому — здається, у 2018 році. Що надихнуло на її створення в той час? Чи подорожували ви Україною так, як це роблять ваші герої?
Із The Ukraine ситуація склалася так, як люблять письменники: вона спала мені на думку як єдиний твір. Це був листопад 2017 року. Я повертався додому з далекого гірського села, і моя подорож охоплювала пересадки на автобуси та маршрутки (бусики, які є громадським транспортом). І, можливо, на мене вплинула туманна листопадова погода й недосип. Схожі на образ зі сну, сюрреалістичні пейзажі змусили мене вслухатися в уривки розмов, сенсорно сприймати кожну деталь, і я відчув цю пекучу, палку любов до всіх і всього навколо, навіть до якоїсь разючої недосконалості.
Коли я нарешті повернувся додому, я вже був налаштований писати, деталі і сюжет уже вимальовувалися. Я записав майже всю історію за один довгий сеанс, і потім лише потрібно було все підшліфувати.
Я дуже люблю подорожувати нетуристичними місцями в Україні, такими як пересічні містечка, промислові міста чи прикордонні села, хоча це трапляється рідше, ніж хотілося б.
Моїм натхненником можна назвати українського мандрівного філософа XVIII століття Григорія Сковороду. У 2022 році якраз трьохсота річниця з дня його народження, тож я планував цього року подорожувати ще більше, але росія напала і наламала всі плани.
Я дуже люблю подорожувати нетуристичними місцями в Україні, такими як пересічні містечка, промислові міста чи прикордонні села
Читайте також: фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
У вашій книжці The Ukraine — з означеним артиклем the — позначає сувору реальність країни. Водночас ця історія є свого роду зізнанням в любові до цієї суворої реальності, яку ви називаєте «романтикою занепаду». Чому такий занепад викликає у нас ностальгію?
Артикль the вважається політично некоректним, відсиланням до часів, коли Україна була частиною царської російської імперії. Я ж використав його на позначення «справжньої» України — не такої, як на показ. Ця ідея в мене насправді виникла з відсиланням до англійської літератури — з фрази Д. Г. Лоуренса «Та Англія, яка насправді була Англією» у романі «Коханець леді Чаттерлей» [в ориг. ‘the England that was really England’. — прим. ред.].
Ця the Ukraine, яка прихована за ширмою образу для туризму (навіть для внутрішнього), і є реальністю країни без прикрас. Думаю, такою вона викликає тужливу ностальгію, адже це та Україна, яку ми всі, її мешканці, знаємо від батьків і дідусів; якою ми її бачили з дитинства (моє припало на 90-і, коли в Україні часто відключали воду й електрику): ми були бідними, але чомусь переважно цілковито щасливими.
І лише зараз я розумію, що ця історія може бути поетичним поясненням того, чому більшість із нас так охоче захищає цю недосконалість, чому ми відчуваємо цю болісно палку любов до речей, які зазвичай не надто цінуються. Мене особливо вразили люди, які виїхали за кордон шукати економічних можливостей, але тепер повертаються, щоб захистити цю «романтику занепаду» та відбудувати її в оновлений і кращий варіант на майбутнє.
Читайте також: The New Yorker опублікував есей Андрія Куркова
І ми підводимо до того, де ви наразі є 10 березня 2022 року: стоїте на захисті Києва.
Я на службі, але зараз не в Києві. Нас застерігають не називати місця.
Що ви можете розповісти про те, що переживаєте?
Отже.
Це доволі сюрреалістично. В одній реальності ви рядовий (найнижчий ранг) у ЗСУ [на момент нашої публікації Артема підвищили — ред.]. В іншій — ви відповідаєте на запитання The New Yorker. І ці реальності просто не перетинаються; скажімо, мені якось соромно хвалитися «Нью Йоркером» перед своїми товаришами, в той час як тут значно важливіше, щоб я не втратив пильність, поки їх обороняю, чи щоб ми полагодили вантажівку тощо.
Найсмішніше: я завжди був пацифістом, шанувальником «Бійні номер п’ять» Воннеґута, такі-от справи.
У перший ранок російського вторгнення я і моя дружина Оксана прокинулися від вибухів бомб. Ми розбудили наших дітей і почали від’їжджати якомога далі від кордону. На щастя, ми вже тримали зібрані речі напоготові.
В Україні, мабуть, мене найбільше знають через трагікомічну історію про тата двох малюків різного віку, який іде у декрет, щоб бути основним доглядачем за своїми дітьми в доволі патріархальному суспільстві. Але ще до того, як ми евакуювалися, я знав, що цього разу маю залишити Оксану та наших дітей і піти в ЗСУ. Мій колись ненависний попередній досвід призовника (у підлітковому віці) тепер несподівано став корисним. Тому що не всіх приймають — добровольців більше, ніж треба, і це прекрасно. Кажуть, що якийсь призовний офіцер гірко зауважив: «Як іти в армії служити, то всі хворі, а як москалів різати, то вже всі здорові».
Тож мені пощастило, що хоч отримав цю посаду нижчого рангу. Як людина, яка не є професійним солдатом, я не роблю нічого особливого. Я переважно просто озброєний охоронець, якось оберігає конвой, іноді патрулюю, їду за кермом, коли потрібно тощо.
Це доволі сюрреалістично. В одній реальності ви рядовий у ЗСУ. В іншій — відповідаєте на запитання The New Yorker
Психологічно, я вважаю, що мені важливо було замість цивільної «жертви» стати «суб’єктом», що чинить опір утиску.
Як людина інтелектуальної праці я вбачаю в цьому досвіді можливість бути залученим до суспільної групи за межами моєї бульбашки та поспостерігати за нею; як прихильник «лівих» політичних поглядів я відчуваю цю ейфорію від перебування «з народом», але, коли справа доходить до того, щоб принести користь, я скоріше заздрю людям, які мають особливі навички й можуть робити більше, ніж просто патрулювати. Та місце усім знайдеться, і добре знати, що у нас є більше, ніж треба, людей, готових протистояти загарбникам.
Найдивовижніше, на мою думку, те, що більшість із нас навіть не очікували від самих себе такого опору та згуртованості. Це стало несподіванкою, і це неабияк підживлює тебе.
Чи можете ви, враховуючи ваше положення зараз, побачити можливий сприятливий кінець війни? Чи можете уявити собі повернення до «звичайного» життя — часу, коли ви є просто письменником, а не рядовим? Як думаєте, чи почнете ви інакше писати?
Багато людей, включно зі мною, помітили, що армія зараз є найбільш оптимістичною з усіх в Україні. Я не можу сказати, наскільки виправданим є цей оптимізм, але солдати, здається, підживлюють моральний дух один одного, чи як там ще це називається. Я не військовий експерт, однак згадаймо, як ще менша за Україну Фінляндія відбивалася від величезного СРСР.
Допомагає те, що ми тут вдома, і всім, що нам треба, нас із любов’ю забезпечують. Наприклад, літні жінки приносять нам домашню їжу, механіки безкоштовно лагодять наші вантажівки, і всі ці волонтерські ініціативи — вони всі вселяють в нас віру, що ми переможемо; особливо коли бачимо, як путінських загарбників навпаки зустрічають з хороброю ненавистю, люди не бояться повставати, навіть неозброєні, та протистояти озброєним окупантам. Тож, можливо, навіть у росії просто-напросто не вистачить ресурсів продовжувати вторгнення. У росії звикли бути смиренними, в той час як українці мали певний досвід збройних протестів і партизанської війни. Цей тотальний опір у поєднанні з досвідченою професійною армією (підготовленою завдяки попереднім діям путіна на Донбасі) дає мені надію, що колись я повернуся до того, щоб бути просто письменником.
Насправді я читаю у вільний час. Одна з найбільших онлайн-книгарень України зробила всі електронні книжки безкоштовними, це також прояв згуртованості. Я вже закінчив «Людину в пошуках сенсу» Віктора Франкла та «Чи це людина» Прімо Леві, тому що вторгнення путіна нагадує гітлерівське, про яке пам’ятають у кожній українській сім’ї. Такі реалістичні книжки зараз дуже актуальні й чомусь навіть підтримують.
І, звісно, такий екзистенційний досвід, радикальний і трансформаційний, змінить не лише мою письменницьку діяльність, а й усю українську культуру ще на багато майбутніх поколінь.
Я розмовляв зі своєю дружиною, і ми домовилися, що про вторгнення путіна будуть «генетично пам’ятати» навіть наші внуки, так само як про Другу світову війну я знав ще в дитинстві, хоча й народився більше ніж через тридцять п’ять років після закінчення нацистської окупації.
У минулому ви також писали воєнні репортажі. Чи будете писати звіти або ж вести нотатки протягом цього часу?
Коли я вперше служив у армії, то вів щоденник. Зараз усе інакше — писати звіти, а особливо фотографувати, неможливо з міркувань безпеки. Звичайно, після закінчення війни будуть мільйони близьких кожному історій. Нам потрібно зберегти пам’ять. Є мільйони жінок і дітей, які стали біженцями, жінки, які народили дітей у бомбосховищах, літні люди, які перевозять тіла своїх сусідів на тачках, собаки й вівці, які втратили господарів, тому прибилися до військових. Мої друзі зараз у тимчасово окупованому Маріуполі, де є братські поховання — я бачив ці фото. Сподіваюся, мої друзі переживуть звірства путіна і доживуть до суду над ним, лукашенком, шойгу та іншими військовими злочинцями.
Саме зараз ми спостерігаємо народження легенди про український народ; ми самі створюємо цю легенду, і цей процес дуже болючий
Як ви гадаєте, чи виживе та Україна, яку ви так ніжно описуєте в The Ukraine?
Саме зараз ми спостерігаємо народження легенди про український народ; ми самі створюємо цю легенду, і цей процес дуже болючий. Куючи щось, можна обпектися. Але якщо ми залишимося сильними, Україна не лише виживе, а й стане ще кращою. Звісно, неможливо уникнути того факту, що Україна буде в небезпеці, доки росія залишається імперіалістичною. Проте смерть путіна вже незабаром, як у пісні Боба Ділана «Masters of War», і його країна зі сторінок Орвелла матиме ще один шанс стати вільнішою та зважати на себе, а не зазіхати на сусідів.
Що стосується моєї дорогої «України» з означеним артиклем, то вона стане ще дорожчою, коханішою для більшої кількості людей в Україні та, як вже можна помітити, навіть людей за межами України.
Ілюстрація на головній: Валері Чан, фото авторства Валентина Кузана
