Говоримо з українсько-канадським мультимедійним митцем Тарасом Полатайком про розвиток перформансу в Україні, австро-грецький вибір Чернівців, війну 2014 року і готовність українського суспільства до змін у мистецтві та повсякденному житті.
Розкажіть, де ви навчалися, чому поїхали в Канаду і головне — чому і коли ви повернулися в Україну?
Я народився в Чернівцях і до 14 років жив тут. Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут, але там мені не сподобалось і я поїхав звідти у Канаду в 1989 році.
Там навчався, працював художником, викладав в університеті. А потім почався Майдан 2013 року. Я не міг приїхати через контракт в університеті, й це був дуже нервовий період. Через різницю в часі ночами сидів в онлайні, а вранці мусив викладати з виглядом, наче нічого не відбувається. Думками на Майдані, а фізично далеко. Навесні закінчився контракт, і я переїхав в Україну.
Чому саме в Чернівці? Я розумію, що це родинне місто, з ним повʼязані дитячі спогади, але воно досить невелике. Чому не у столицю?
Звісно, спочатку я вирішив жити в Києві, але згодом переїхав у Чернівці, щоб бути поруч із батьками. І попри те, що в місто я приїжджав щороку, аби провідати батьків, воно залишалося в памʼяті далеким містом минулого, де вже немає знайомих і друзів.
А відколи я тут оселився остаточно, місто стало способом віднаходження власної ідентичності. Бо памʼятаю якісь речі, які спостерігав або читав про них, і починаю досліджувати їх глибше, дізнаватися історію міста і власну історію.
Перші роки тут були дуже інтенсивними у плані досліджень і віднаходження коріння. Я ходив містом, із памʼяті виринали забуті спогади дитинства. Тут я зрозумів, що місто, у якому народився і виріс в мене одне — Чернівці.
А відколи я тут оселився остаточно, місто стало способом віднаходження власної ідентичності.
Мені здається, чернівчани ставляться до власного міста з особливим пієтетом. І ви в одному з інтервʼю сказали оператору: «Зніми Франца Йосифа крупним планом». Очевидно, для вас це важливо. Чому? Чим вас приваблює австрійська історія Чернівців? Із чим асоціюється? І чим напівлегендарна вже стара мати-Австрія важлива для Чернівців?
Якби не Австрія, то невідомо, чи було б таке місто як Чернівці. До 1774 року це було скоріше не місто, а село з деревʼяними хатами. Воно було своєрідною митницею, перетином торговельних шляхів. І саме австрійці з 1774 року почали будувати камʼяниці, з яких виросло європейське місто. Тобто місто збудовано завдяки Австрії.
Але цікавіше це аналізувати із субʼєктивної точки зору. Я виростав у родині художника, сам тягнувся до мистецтва. Памʼятаю, як дитиною і юнаком я відчував разючий контраст між совком і європейською культурою. Усвідомлював ту конкретну загрозу, яку зараз називають «рускім міром».
Ще в дитинстві почав відчувати дисонанс між габсбурзькою архітектурою і її совковим наповненням. Це відчуття засідає всередині, і я почав шукати відповідь у книжках на питання невідповідності архітектури і того, хто в ній живе.
Віднаходив цілі пласти, про які більшість містян навіть не підозрювала. Бо наше місто кардинально змінилося в 1940-х роках, коли відбулась грандіозна міграція. Всі, хто міг — втекли від совка, який наступав зі сходу. Був час, коли місто стало порожнім. У спорожнілі помешкання вселилися люди, які не знали, як ними користуватися.
Ще недавно багатокультурне європейське місто почало занепадати і досить швидко перетворилося на російськомовну радянську провінцію з браком саморефлексії та завищеною самооцінкою.
У мене зʼявилося наївне і фантастичне питання. Як ви гадаєте, чи не було б краще, щоб Австро-Угорська імперія не розпадалася, а Чернівці й надалі були її частиною? Щоб не було румунських, а згодом радянських упливів на Буковині.
Це фантазія багатьох східноєвропейських інтелектуалів. Я часто стикався з такою ностальгією, особливо у Східній Європі. Ностальгія за Австрійською імперією точно існує на територіях, які до неї були дотичні.
Але в 1918 році сентимент був інакшим. Мешканцям подібний устрій набрид і почалися відповідні національні рухи, зʼявилися люди, які хотіли незалежності. Багато країн тоді отримали довгоочікувану свободу і більшість громадян імперії, на мою думку, раділи. Я бачив плакати, де проглядається неабияка ненависть до імперії, бо вона — гнобитель. Подібні наративи існували, наприклад, у Польщі. Українці свого часу теж мріяли про розпад імперії та проголошення незалежності України.
А тепер існує своєрідна ностальгія, частково тому, що часи «прекрасної епохи» тепер розглядають із перспективи часу, враховуючи ті жахи, які спіткали українців після розпаду імперії, яка направду була до українців досить прихильною.
Я помітила, що чернівецькі митці постійно звертаються до Австрії як до колиски культури і науки Чернівців. Хоча, як відомо, розквіт культури припадає саме на міжвоєнний період, коли Буковина вже опинилася під владою Румунії. Тоді зʼявляються великі буковинські майстри слова — Пауль Целан, Роза Ауслендер, Альфред Ґонґ та інші. Про те, що це була вже Румунія, мало хто говорить. Чернівчани сприймають Міжвоєнний період як своєрідний результат багаторічної праці Австрії.
Я б теж так сказав, бо, як мінімум, перелічені автори — німецькомовні. І це період ар-нуво, початок XX століття, коли активно розвивається культура. Він був раптово перерваний розпадом монархії у 1918 році. І вся ця культура нікуди не зникла, вона продовжила існувати. Проте почалася насильна румунізація, яку чернівчани за можливості ігнорували.
Власне, у 1918 році закінчується belle epoque (прекрасна епоха) і розпочинається епоха насилля, яка досягла своєї кульмінації в Голокості та радянських масових депортаціях 1940-х.
Насильство тут почалося із трьох російських окупацій Першої світової та продовжилося навіть після її закінчення, набравши іншого обличчя — румунського. Попри насильницьку румунізацію, полікультурне європейське місто продовжувало розвиватися за інерцією. І лише в 1940-х люди почали масово тікати, бо усвідомлювали, що їм світить розстріл, ГУЛАГ чи депортація.
Австрійська культура — шлейф, який тягнеться за Чернівцями.
Для творчої реалізації ви обираєте насамперед перформанс. Чому саме цей напрям мистецтва? Які перспективи в нього в Чернівцях і загалом в Україні?
Перформанс — це один із напрямків, яким я займаюся. Взагалі цей напрямок англійською зветься multimedia artist. Тобто все починається з ідеї, а потім вирішую, у якій формі вона матеріалізується. Іноді у формі живопису, але тепер я рідко займаюся суто малярством.
Мій останній артобʼєкт був презентований на Соборній площі під памʼятником совковому солдату. Було б дивно принести мольберт і виставити на ньому картину. Я шукав відповідну для цієї ситуації форму вираження, яка б оптимально відображала зміст того, що я хотів сказати.
Розкажіть про чернівецький мистецький простір «Бункер». Його символічна назва, гадаю, зараз резонує багатьом українцям. Як він був створений? Чим живе «Бункер» зараз?
Я відкрив «Бункер» у 2016 році, коли почав жити в Чернівцях. Робив це з думкою, що люди, які цікавляться сучасним мистецтвом, мають десь збиратися, а молоді митці потребують платформи для діяльності й розвитку. Хотів створити осередок сучасної культури в Чернівцях. У «Бункері» відбувалися виставки, концерти, лекції, рейви.
Сенс у тому, що незалежно від віку й освіти, можна робити у цьому просторі все, що називається сучасним мистецтвом. Це відбувалося безкоштовно, ми намагалися вигравати гранти для розвитку центру та організацій різних подій. Та все перервала війна. «Бункер» став волонтерським хабом.
Моє наступне питання витікає з вашої розповіді. Коли для вас почалася війна: 24 лютого чи дев’ять років тому? Яким було ваше 24 лютого і початок волонтерства?
Я належу до тієї категорії, для кого війна триває вже дев’ять років. 24 лютого я був у Відні. Ми з дівчиною поїхали розвіятися, походити віденськими музеями. Ми не спали, готувалися до повернення додому ранковим рейсом і мені посеред ночі зателефонував із Лос-Анджелеса брат, сказав, що почалося. Я усвідомлював, що це станеться, але не думав, що русня полізе з усіх боків.
Думав, що полізуть зі сходу. Коли брат сказав, що бомблять усе, у голові зʼявилися кадри Другої світової: бомби летять, будинки падають. Це був найбільш шоковий момент.
Попри це, ми збиралися додому. Було дивно сортувати сміття на п’ять категорій, уявляючи бомбардування українських міст.
Тоді я зрозумів, що навіть у найтемніші часи не можна втрачати цивілізованість.
Найгірше відчуття було, коли дорогою до аеропорту бачили людей, які посміхаються за ранковою кавою, а ми летіли під бомби. Найгіршим було відчуття, що ми на самоті й усім навколо байдуже. На кордоні були кілометрові черги на виїзд і лише ми без черги в’їхали в Україну, у зону бойових дій, як мені тоді здавалося.
Я дуже здивувався, що в Чернівцях їздять тролейбуси і все доволі спокійно. Тоді буря почуттів вляглася і зникла невизначеність. Заспокоїло те, що ми вдома і що тепер ми в одному човні разом з усіма. Швидко прийшло розуміння, що в цій ситуації треба менше думати, а більше робити те, що потрібно. Так почали волонтерити.
Ви згадали про канадське медіа, якому давали інтервʼю після повномасштабного вторгнення. Розкажіть про цей досвід. Ваші друзі та знайомі з Канади, США якось відреагували на повномасштабне вторгнення? Чи вам доводилося пояснювати їм причини і необхідність підтримки України світом?
Люди нас підтримують, співчувають. На початку було у стрічці кілька «корисних ідіотів», теоретиків-ліваків, які поширювали наративи російської пропаганди. А моє коло знайомих підтримує Україну і розуміє серйозність російської загрози.
Нас дуже добре розуміють британці. Вони памʼятають бомбардування Лондона в 1940 році та війну один на один із переважаючими силою, озброєними до зубів нацистами, які в цей час окупували всю Європу. Вони впізнають себе в нашій відчайдушній боротьбі за виживання із жорстоким підступним ворогом, тому розуміють нас. І звісно ж, країни, які на собі відчули жах російської окупації. Особливо поляки, фіни, естонці, литовці та латиші.
Ви були одним з перших митців, хто реагував на війну росії проти України. Назвали її війною, а не АТО. Розкажіть детальніше про свій проєкт «Війна. 11 портретів».
Це була виставка 2014 року – серія фотопортретів поранених бійців у київському військовому шпиталі.
Портрети лежачих хлопців були зняті зверху. Коли ти бачиш таке зображення на вертикальній стіні, виникає відчуття, що щось не так. Також ми записали короткі інтервʼю із хлопцями з простими питаннями: як потрапив на війну, чого найбільше не вистачає на фронті. Біля кожного портрета були навушники і глядачі могли почути голос хлопців, дивлячись їм в очі.
Ця виставка почала їздити Україною, потім була в Нью-Йорку, кількох містах Канади і у Варшаві.
Як ви гадаєте, Чернівці від 2014 року змінилися в кращий бік у питаннях мистецтва та літератури? Чи можна говорити про чернівецький мистецький бренд?
Австро-Греція — це чернівецький бренд. Місту насправді не вистачає мистецького середовища. На жаль, старші художники помирають, а молоді не зʼявляються.
Є майстри, але немає молодих художників. А талановиті діти, які закінчили чернівецьку художню школу, їдуть вчитися до інших міст і не повертаються. У нас немає критичного поля і матеріальної підтримки для створення сучасного мистецтва. На жаль, таланти виїжджають із Чернівців.
Таланти народжуються, але в Чернівцях не залишаються.
Це можна виправити, якщо у Вижницькому коледжі організувати стипендію для відомих сучасних художників, щоб вони пів року або рік працювали над своїми проєктами та неформально вчили студентів, створюючи неповторне молоде мистецьке середовище. Щоб покрити витрати, можна виграти грант. А з приміщеннями в коледжу проблем немає.
Йдеться про те, щоб живі сучасні художники працювали у Вижниці на природі та спілкувалися зі студентами. Я думаю, що таким чином студентів стане більше і в нас зʼявиться живе, динамічне мистецьке середовище.
