Ростислав Семків — літературознавець, літературний критик, видавець, автор книжки «Уроки короля жахів» про творчий метод Стівена Кінга. Тиктор медіа поспілкувалося із фахівцем про горор літературу в часи війни, щоб з’ясувати, коли і чому люди прагнуть занурення в літературні жахи і як жахлива реальність конвертується в хороші книжки.
Горор виник не сьогодні й не вчора. Як формувався цей жанр літератури?
Кілька історій літератури горору, які я читав, починають відлік від «Одісеї» Гомера. А саме — від епізодів, коли Одісей тікає від жахливого циклопа Поліфема, коли герої пливуть між Сціллою і Харібдою, про яких навіть складно зрозуміти, що це за істоти. Одісей пливе від однієї жахливої пригоди до іншої. Характерно, що про «Іліаду» у контексті горору не йдеться. В «Іліаді» — війна, тобто зовсім інше джерело тривоги.
Оця головна відмінність між «Іліадою» і «Одісеєю» ґрунтується на розрізненні двох підходів до розуміння страху, про які згадує і Стівен Кінг. Є страх усвідомлений, наприклад, страх війни, бо війна — страшна, велика трагедія. Люди в стінах Трої чекають на повернення героїв із поля битви, тривожаться, чи вони повернуться, спостерігають смерть. Троянці точно знають, чого саме вони бояться. Вони бояться страшного Ахіла, але Ахіл попри всю свою загрозливість і потужність, усе одно має слабке місце, він все-таки смертний. Тоді як в «Одісеї» є непояснюваний жах, той, який пов’язаний із потойбічним, таємничим, не до кінця схоплюваним свідомістю, і це лякає більше.
Саме тому історія горор літератури починається від «Одісеї».
Є й інша традиція — починати відлік від Мері Шеллі, і від того часу, коли мода на жахливе повертається з новою силою. Я не даремно почав із Гомера — хотів продемонструвати, що жахливе в літературі присутнє завжди. І якщо ми подумаємо про Середньовіччя, про міраклі, містерії, зрозуміємо, що християнська релігія, інші релігії так чи інакше залучають оце зовнішнє незрозуміле.
Тож для мене в українській літературі справжнім готичним джерелом є Києво-Печерський патерик. Де є історії монахів, бісів, які їх спокушають. Монах може сказати мертвому «Посунься!». Ми і зараз сприймаємо ці історії з подивуванням, а колись, коли свідомість людей була більше занурена в міфологізм, вона сприймала це як щось жахливе. Далі наближаємось до романтизму, де зустрінемо Мері Шеллі, Гоголя, Едґара По, Гофмана.
Жахливе в літературі є завжди. Відчутно воно повертається в літературу в передромантичний час, у ХVIII столітті, у вигляді британського готичного роману з іменем Горасія Волпола та багатьма іншими іменами. Волпол і його сучасники були настільки популярними, що потім на їхні тексти почали писати пародії. Один із прикладів таких пародій — «Кентервільський привид» Оскара Вайльда. Відтоді горор розвинувся і став популярним жанром у літературі. Можемо відмічати імена, які стали знаковими в історії розвитку жанру: Горасій Волпол, Мері Шеллі, Говард Лавкрафт, Рей Бредбері і, звісно ж — Стівен Кінг.
Навіщо людству літературні жахи?
Це комерційно успішна література, бо навіть готичний роман був надзвичайно популярним і прибутковим жанром. Можна також міркувати над версією, що так звана масова (мені не дуже подобається цей термін) / популярна література нового часу починається від готичних та еротичних романів. Тобто ми виходимо на два базові аспекти фройдистського бачення — лібідо і мортідо. Це ті імпульси, які продукує наше несвідоме, хочемо ми цього чи ні, віримо ми в несвідоме чи не віримо, визнаємо його наявність чи не визнаємо.
Люди схильні до непояснюваних учинків. Якщо, наприклад, дитина руйнує щось, її безглуздо запитувати навіщо. Бо захотілося. Оце і є несвідомий імпульс.
Люди дорослішають, вчаться контролювати ці імпульси, сублімувати їх, накладають певні соціальні табу. Це не всім вдається, як бачимо на прикладі наших північно-східних сусідів. Прагнення руйнувати в них не притлумлене і не трансформоване в якісь інші, прийнятні форми — футбол, наприклад.
Література жахів постає потужним інструментом сублімації. Є деструктивні бажання, які розривають людину, є бажання пережити жах, можливо — саморуйнацію, стати свідком убивства тощо. У нас, звісно, зараз дещо інша ситуація з перегляданням роликів, на яких знищують ворогів. Але загалом психічна людська реальність саме така. Людина потребує доступу до такої небезпеки. Аби не наражати себе на зіткнення з жахливим у реальності, можна пережити це, читаючи книжку. Це дієвий спосіб сублімації. Замість того, щоби долати табу в реальності, ми долаємо його в літературі.
Тобто жахливе в літературі, у кіно, у мистецтві — необхідний компонент для будь-якої психіки, для того, щоб вона підтримувала рівновагу.
Якщо ж говорити про Стівена Кінга — не пам’ятаю точно, у «Данс Макабр» чи в іншій його книжці є чудовий пасаж. Коли я писав свою книжку про Кінга, то мав кілька цитат, які хотів актуалізувати. Одна із цих цитат (не дослівно) — Кінг згоден із тим, що співають «Бітлз», мовляв, усе, що нам потрібно — це любов. Але він також переконаний, що в кожному з нас є люк, і якщо його відкрити, то можна побачити жахливих потворних крокодилів, які плавають у мороці. І їх потрібно чимось годувати, щоб вони не вирвалися назовні. Тому все, що ми потребуємо — це любов, але тільки тоді, коли наші крокодили ситі.
Тому література жахів — це харч для крокодилів несвідомого, які не повинні вирватися назовні.
Ми знаємо тільки одного короля літератури жахів. Чому Кінг — король?
Він дуже багато написав. Це безперечно. Він написав значно більше, ніж всі інші горор-мейкери. Якщо ми почнемо рахувати, не знайдемо ще одного такого. Його сукупний наклад, якщо посилатись на останню статистику, яку я бачив років три тому — 350 млн примірників. Кінга наздоганяє «Гаррі Поттер» — там приблизно 300 млн сукупного накладу, а тепер, може, вже і більше. Попереду — Діккенс і десь далеко попереду — Агата Крісті і Шекспір.
350 млн примірників — це дуже великий наклад, уявити який просто не може більшість авторів, які зараз пишуть. В українських реаліях це — узагалі захмарна цифра. На заході 3‒5 млн примірників — це вже доволі хороший тираж, 10 млн — велика цифра, але 350 млн — щось за межею.
У Кінга багато текстів. Наразі десь під 70 книжок. Саме тому, що в нього багато текстів, у нього багато хороших текстів. Ми всі розуміємо, як казав Бредбері — неможливо написати підряд 50 поганих оповідань, але, напевно, неможливо написати підряд і 50 хороших. Тому якісь книжки в Кінга більш вдалі, якісь — менш вдалі. Я б не сказав, що в нього є якісь відверто слабкі книжки. У кожній можна знайти щось цікаве. Але в нього є заплутані книжки, надмірно ускладнені, є й експериментальні речі.
Далі ризиково говорити про книжки Кінга, — завжди непросто говорити про Кінга, бо ризикуєш когось із фанів образити. Є люди, які вважають «Темну вежу» шедевром, цей кількатомний горор-вестерн із домішками кіберпанку і не тільки. Фани Кінга сприймають «Темну вежу» дуже однозначно, мені здається, що перші книжки циклу — сильніші. Я навіть чув, що іноді радять читати не з першої частини, бо перша, мовляв, якась зовсім інша. Мені ж перший том видається найцікавішим.
Серед цього огрому написаних Кінгом книжок є до десятка шедеврів. І це, знову ж таки, більше, ніж у будь-кого з представників жанру. Можливо, син — Джо Гілл — колись кине виклик батькові. Хоч, здається, він усе-таки пише не так активно, як Стівен Кінг.
Кінг знайшов те, що Сковорода називає «сродною працею». Йому це подобається, викликає азарт, він продовжував писати, продовжував добиватися. Він же писав ще із середини 60-х, ще з коледжу, а успіх прийшов до нього аж у 1974-му. Тобто він десять років писав, бо хотів писати. А потім за це ще й почали платити такі гроші. Вочевидь, він відповідав на якісь свої внутрішні виклики.
На які виклики відповідає горор? У які часи розквітає?
Якщо говорити про Кінга і його внутрішні виклики, то можна помітити, що під час інтерв’ю, якщо йому починають ставити типові психоаналітичні питання про дитинство, дитячі травми, він одразу йде в оборонну позицію і починає або насміхатись, або згортати відповідь. Але він визнає, що в нього дуже багато фобій. Він здійснює акт автоаналізу. Він сам собі психоаналітик. Психоаналіз будується на тому, що ми проговорюємо свої страхи і свої бажання, починаємо їх усвідомлювати, і нам стає легше. Принаймні Фройд у це вірив.
Щось непокоїть Кінга, він чогось боїться — він одразу це прописує. Агата Крісті робила так само. Тільки Кінг має загострене відчуття страху. Класична історія, яка потім лягла в основу одного з найстрашніших його романів — «Кладовище домашніх тварин» — історія, коли вони із сім’єю поселилися біля великої траси. По трасі пролітають вантажівки і автівки, його малий син пішов гуляти і мало не вийшов на цю трасу. А міг би вийти, і могло б статися жахливе — це усвідомлення одразу запускає механізм розпаковування цієї ситуації, розбудови сюжету: а якби так сталося, а потім — а що, якби було заклинання давніх мешканців Америки, яке могло б повернути мертву людину, що трапилося б далі?
Або інша історія — хтось із фанів починає його переслідувати, і він пише «Мізері». Бо в нього це постійна проблема — з якогось часу його переслідують фани. Тексти допомагають йому справлятися з такими фобіями.
Сам Кінг пише, що під час «Великої війни«, як він називає Другу світову, ніхто не писав і не знімав горори. Хоча горор-індустрія була дуже розвинена у 20‒30 роках XX століття. Були і радіо, і телевізійні передачі, у 20-х — журнали зі страшними історіями. Але горор не присутній тоді, коли жах присутній у реальності.
У людини є потреба в деструкції, але під час війни людина її здійснює. І ті, хто нападає, і ті, хто обороняється — вони занурені в жахливе. Всі ми занурені в жахливе. Бо чекати, куди прилетить ракета, залишати домівку, хвилюватися, як рідні виберуться з окупації, дізнаватися про тортури на окупованих територіях — це постійне занурення в жахливе. А ми мали ще й ковідний вступ — теж тривога, переживання, смерті рідних чи знайомих. Тим більше нині.
Жах довкола нас, тому зараз ніхто не буде вкладати жахливе у книжки, і ніхто його там не шукатиме.
Але війна закінчиться. Нашою перемогою, звісно. І от після того мають настати тихі спокійні часи. Та люди вже звикли до викидів адреналіну, і вони його будуть шукати. І тоді горор-література не просто з’явиться, вона мусить з’явитися для того, щоб порятувати нашу психіку. Мусить бути жанр, який переселить жах із реальності на папір. І чим ефективніше і швидше це буде зроблено, тим буде краще для всіх.
Ті, хто бачили жахливе, якомога швидше мусили б перевести це в паперовий чи якийсь інший стан. Це один зі способів порятунку психіки. Я міг би сказати, що нас чекає повернення горору, але в нас завжди цей жанр був не надто розвинутий із багатьох причин.
З яких саме причин?
Якщо ми подумаємо про романтичні часи — часи Гоголя і Стороженка, початок ХХ століття, а перед тим — фольклор, то зможемо прийти до висновку, що в нас багато жахливого в літературі. Але радянський час — це всуціль раціональний проєкт літератури, тому горор він відмітав. Коли Кінга почали друкувати в кінці 80-х, то його друкували в сенсі «подивіться, чим вони там займаються в тій Америці». Але в радянській державі відбувалося найгірше, що могло відбутися з точки зору психоаналізу: замовчування травми, блокування імпульсів, які все одно є, а такі практики рано чи пізно обертаються вибухом. Таке надмірне блокування якраз і веде до агресії.
З іншого боку, у Галичині процес був іншим. Я можу відсилати, наприклад, до антології, яку укладав Юрій Винничук. Там дуже багато автентичних штук, деякі містифіковані самим Винничуком. У Галичині 20‒30-х років жанр починав розвиватися. В інших регіонах — частково. До прикладу, я наштовхнувся на горор оповідання Сергія Пилипенка.
У 90-х роках ХХ століття перші горор оповідання, з якими я зустрівся в українській літературі, створював Юрій Винничук. Він у своїх спогадах пише, що в той час у нього була дівчина, яка постійно вимагала історій про відьом. Тож він вивчив усе, що міг, спершу з української літератури, а потім — із польської і чеської, аби розповідати їй. Урешті й сам почав писати оповідання на основі вивченої інформації.
Із часів Незалежності жанр у нас почав розвиватися. Наприклад, є спільнота «Бабай». Зараз пишуть Олександр Декань, Андрій Сем’янків, у Макса Кідрука є окремі тексти.
Коли горористів починають помічати видавці? Чи лишається горор жанровою літературою, чи таки може застрибувати на високу полицю?
Висока полиця — це книжки, які спонукають нас думати і добре написані. У принципі, це не залежить від матеріалу. Якщо книжка добре написана і спонукає нас думати — то це висока полиця.
Можна собі встановити такі два критерії, хоча я розумію, наскільки вони відносні. Далі ми можемо собі міркувати — чи спонукають мене тексти Кінга думати? Які саме?
Коли видавці помітили Кінга? Чому «Кері» їх зацікавила?
Це дуже повчальна історія. Він же приніс п’ять рукописів — серед них були збірка оповідань і кілька романів. Але якраз ті, які видавці не взяли, викликали сумнів і в самого Кінга. А «Кері» заімпонувала, бо вона виходила одразу на дві аудиторії, які раніше були недооціненими. З одного боку, це аудиторія читачок, жіноча аудиторія. Побутував стереотип, мовляв, серйозна література — чоловіча справа. Хоча маємо феноменальні історії успіху: і Мері Шеллі, і Джейн Остін, і сестер Бронте, і Жорж Санд. Тобто були надзвичайно впливові авторки, але в той самий час побутував отакий стереотип. Видавці Кінга відчули зміну: читачок багато, а тут текст, у центрі подій якого — жінки: сама Кері, її мама, її однокласниці тощо. Тобто основний конфлікт тексту — у жіночому середовищі.
Друга авдиторія «Керрі» — підліткова. Булінг, школа — те, що Кінгу, вочевидь, боліло. Більшість шкіл є доволі дискомфортними у психологічному сенсі. Примус від учителів, певна ізоляція, дисциплінування, необхідність будувати стосунки з однокласниками, а узгодити з усіма свою особистість — непросто. Багато текстів Кінга пов’язані з булінгом, і з тим, як слабкі врешті дають здачі. От є принижений персонаж, він не може нічого зробити, а потім він купує машину «Крістіна» і всі — ховайтесь. Так само з «Кері», так само з «Та, що насилає вогонь». Це повторюваний мотив у Кінга.
Плюс зіграла роль певна сенсаційність, фантастичний елемент — дівчина пересувала предмети силою думки. Тобто книжка і для тих, хто цікавиться паранормальним.
Варто також зважати на тогочасну ситуацію — це початок 70-х. Час значної тривоги в США: економічна криза, холодна війна. Ми зараз живемо в ситуації усвідомлення ядерної загрози. Але радянське і американське суспільства жили з усвідомленням цієї загрози довгі роки — починаючи з 50-х: світ уже бачив Хірошіму і Наґасакі, далі була Карибська криза, В’єтнам. Така тривожність у повітрі сприяла розвитку жанру. Ці страхи експлуатував як горор, так і шпигунський роман. Не виключено, що і горор, і шпигунський роман усе-таки заспокоювали читачів. Бо читач розуміє, що все це відбувається на папері і не з ним. У такий період видавці відчули фінансовий потенціал горору.
Як у нашій ситуації буде — поки не можна точно сказати. Цікаво було б дізнатися про реальний комерційний бік кейсу «Танців з кістками» Андрія Сем’янківа — бо книжка добре написана, хороший сюжет, є горор складова.
Читайте також: «Танці з кістками»: перший український медичний трилер
Чи надсилали на конкурс видавництва «Смолоскип» горор-романи?
Не так багато. Але на конкурс раніше надсилали не так багато прози. Це за останні 5‒10 років серйозно збільшилася частка прози на конкурсі, зараз вона становить приблизно 40 відсотків від усіх надісланих рукописів. Це дуже багато, бо раніше було відсотків 15. Горору поки що мало. Більшість текстів — соціально-психологічна проза, фентезі, детективи, кіберпанк пробігає, тим не менше один рукопис у нас таки переміг — збірка оповідань Уляни Галич «Кроки за спиною» — досить жахливих оповідань у хорошому сенсі. Були навіть певні перегуки з Кінгом.
Якого горору не вистачає українській літературі?
Вочевидь не вистачає міського горору, який мав би вже давно з’явитися. Звісно, світова література настільки велика, що для себе ти в ній точно щось знайдеш. Тобто я не потерпаю від відсутності такого горору в нас. Але, звісно, ми би хотіли, аби в нас теж були різні жанри, і дуже розвинуті. Мені просто дивно, що досі немає урбаністичного горору. Пізніше може з’явитися воєнний, поствоєнний горор. Івченко вже спробував це зробити — є «Третій фронт» із фантастичними істотами, але мені видається, що він усе-таки недостатньо жахливий.
Про фантастичних істот у горорі: у Кінга є чотири фігури, про яких він пише у своїх нонфікшн-книжках — вампір, привид, перевертень і монстр — наскільки вони лякають зараз? Чи актуальні в сучасному горорі?
Усі вони мають різний потенціал. Бо монстр лякає просто тому, що він жахливо виглядає, але він не такий підступний як привид чи вампір. Лякає, коли жахлива сутність виникає зненацька, або відбувається процес перетворення когось на щось. Питання в тому, наскільки майстерно це можна зробити.
До жаху близькі дві категорії письменників — фантасти і автори детективів. Фантасти використовують фантастичних істот, але до жаху вони близькі, коли дозволяють істотам вриватись до звичного світу — дементори прилітають на Привіт Драйв, наприклад. Компонент горору в «Гаррі Поттері» наростає. З фентезі перейти до горору доволі легко.
Так само в горор можуть переходити автори детективів, як приклад — «Собака Баскервілів» Конан Дойла. Варто тільки забрати розкриття злочину в кінці — бо у класичному детективі у фіналі все добре — усі сидять п’ють чай. Варто тільки прибрати оце «все добре» і показати: не ясно, що вбиває — як детектив стає горором. Цим користується Кінг у детективах, наприклад, у трилогії «Містер Мерседес», «Кінець зміни», «Аутсайдер» він якраз рухається в напрямку перетворення детективу на горор. Власне, він усі жанри інфікує горором.
Як щодо горору Кінга без фантастичного елементу? Чому письменникам радять читати «Мізері»?
«Мізері» радять читати, оскільки це досить добрий роман, він композиційно доволі стрункий і там надзвичайно яскраві персонажі. Ми маємо відомого письменника, бестселермейкера, альтер-его Кінга. Відповідно з’являється ефект підглядання за його переживаннями, його думками — як часто буває в Кінга, але це — особливий випадок. І ми маємо медсестру, такого креативно створеного маніяка, яка його ув’язнює. Далі стосунки між жертвою і катом, ув’язнювачем і ув’язненим — тонка психологічна гра, за якою ми спостерігаємо.
Вочевидь письменникам радять цей роман, бо це дозволяє їм пережити певний момент тривожності. А інший момент — приємно приміряти на себе роль бестселериста. Окрім того, там досить напружений сюжет, тому це — один із найкращих романів Стівена Кінга.
Із чого починати знайомство з Кінгом?
Я традиційно раджу починати читати Кінга з оповідань — у нього є ранні, є пізніші. І далі вже рухатися до більших форм. І, звичайно, згадана мною детективна трилогія «Містер Мерседес» досить цікава, «Інститут» — ближчий до нас, своєрідна інтерпретація антиутопії. І є тексти, які не можна оминути, — «Сяйво», «Воно» — бо поки ми не прочитали «Воно», то не повністю бачимо масштаб Кінга. Є його історіософські тексти — «Ріта Гейворт та втеча з Шоушенка», «Бібліотечний поліцейський», «11.22.63» тощо, у яких він виходить за межі горору.
Звісно, кожен може знайти в Кінга щось цікаве для себе. Мене в його творчості найбільше цікавить та межа між реалістичним зображенням дійсності, американської дійсності — у його текстах ми бачимо Америку 50-х, 60-х і аж до 90-х, а паралельно — жах, який кожного разу може з’явитися на сторінках текстів.
Як розвивається сучасний горор в українській літературі, яких перекладів нам не вистачає та які нові сенси відкриває література жахів — розповідаємо у спецпроєкті Євгенії Кужавської «Література, яка нас лякає: про горор і горористів».
