Українська весна — час цікавих кінопремʼєр. Поки в кінотеатрах показують мультфільм «Мавка. Лісова пісня» та документальні стрічки від продюсерів хіта про Майдан на Netflix «Життя на межі» і номіновану на Оскар «Будинок зі скалок», в онлайн-просторі відбуваються не менш цікаві події.
В онлайн-кінотеатрі Takflix виходить фільм його засновниці, документалістки Надії Парфан. «Це побачення» — перший короткометражний фільм власного виробництва Takflix за підтримки Британської Ради в Україні та ігровий дебют режисерки. На Берлінському кінофестивалі він отримав спеціальну згадку від журі в конкурсі коротких метрів.
Авторка Тиктора сходила з Надією на київське побачення, щоб дізнатися, що надихає режисерку продовжувати робити кіно в умовах повномасштабного вторгнення.
Чому «Це побачення» ви створили як омаж до французької короткометражної стрічки? І, власне, чому саме цей фільм надихнув зняти свій?
Історія почалася шість років тому, коли мій чоловік купив мінімотоцикл. Я стала його пасажиркою, бо в мене немає водійських прав. Я не вмію водити, а з ним часто їжджу на пасажирському сидінні й не несу ніякої відповідальності за процес. Тобто моя задача — триматися за нього і насолоджуватися тим, що я бачу — і це я, власне, робила і роблю постійно.
Ми багато їздимо по Києву й області, і цей візуальний досвід особливий для мене. Він ні на що не схожий, бо ми бачимо місто з центру дороги, але при цьому не як у машині, де є рамка. Споглядаємо дуже імерсивно, бачимо на 360 градусів. Такий досвід дуже кіногенічний, виразний та інтенсивний. Це мене захопило. Я зрозуміла, що десь я вже це бачила, щось мені це нагадує.
Так я згадала фільм «Це було побачення» Клода Лялюша. З одного боку, так, це омаж, бо я повторюю кіноформу і втілюю досвід їзди з центру дороги на швидкості, відкритий Лялюшем, і я йому вдячна за те, що він мене із цим познайомив і я змогла таким же чином подивитися на своє місто.
А з другого боку — це деконструкція, бо замість Парижа, столиці старої Європи, яка, скажімо, дуже домінує і в кіно, і в культурі, і має потужний імідж столиці республіканства і демократії, у «Це побачення» ми опиняємося в Києві — столиці нової Європи, нової демократії, у тій частині світу, де демократія — це не порожнє слово.
В Україні ми розраховуємося своїми життями і втрачаємо людей за право будувати демократичну державу. В Україні людей піддають тортурам, зґвалтуванням і насильству, люди зникають безвісти, перебувають у полоні й ми всі, на жаль, маємо уже таких людей серед своїх близьких. Ми переживаємо злам історії, і це пульсуюча точка демократичної цивілізації, де цінність свободи є питанням життя та смерті.
Тому ми тут, і події мого фільму відбуваються тут, і ця деконструкція географічно-геополітична також. Це саме Київ, не менш харизматичний і вродливий, ніж Париж. Мені хотілося показати його і закохати західну аудиторію у знакове місто, якого вони не знають.
Звісно, це також переосмислення історії стосунків і образу маскулінного чоловіка, який любить швидкість і ризик, який мчить на побачення зі своєю коханою — тендітною блондинкою у красивій сукні, яка чекає його на світанку. Для мене це історія з XX століття, тоді як у XXI столітті стосунки можуть бути інакшими, кохання може бути іншим.
Саме тому в нас йдеться про стосунки двох жінок, одна з яких військова. Тобто це людина, для якої побачення — не просто якась легковажна французька витівка. Для військових, які місяцями не бачать своїх найрідніших, оці хвилини, які вони разом, хай хвилини чи години, дні, але це завжди дуже обмаль часу, і він справді цінний.
Оскільки йдеться про одностатеву пару, ми піднімаємо питання про найбільш безправну категорію військових, бо їхні партнер(к)и не мають відповідного статусу. Якщо військова людина ЛГБТ+ загине, то її коханий чи кохана чоловік або дружина не може претендувати ані на тіло, ані на базову інформацію, ані на якусь допомогу і визнання з боку держави. Тому 16 березня ми випускаємо цей фільм і хочемо підтримати кампанію з легалізації цивільних партнерств. Бо законопроєкт №9301 на часі, і сподіваємося, що це скоро станеться і що в нашій демократичній державі будуть дотримані конституційні права людини. Адже це саме те, за що ми й воюємо.
Які фільми найбільше надихають Надію Парфан?
Дуже важке питання, бо це залежить від погоди, сезону, настрою, де я зараз і що я зараз роблю: чи я монтую, чи знімаю, чи я зараз щось ресьорчу чи девелоплю для своїх проєктів. Тому немає якогось чіткого списку, він ситуативний.
Тут і зараз мене дуже надихає українська кінокласика і її скарби: Центр Довженка і те, як вони знаходять перли для нас, повертають нашу кіноспадщину. Для мене цікаво створювати контекст, у якому я розумію витоки українського кіно.
Один із таких останніх прикладів — «Чи вмієте ви жити?» Олександра Муратова — мелодрама, дія якої відбувається в Харкові. Вона урбаністична, сучасна, знята в оригіналі російською мовою, але також була записана самими акторами в українському дубляжі. Тому на мені вона дуже якісно працює, досі відчувається її дух 60-х, трошки Нової хвилі й навіть такої авангардистської архітектурної естетики 20-х. Тож цей фільм для мене — це переосмислення української культурної та історичної спадщини, пошук ідентичності.
Завжди надихає авторська документалістика, як правило, будь-який документальний фільм. Від нього щось можу отримати, якщо це, звісно, чесна документалістика без фальші й не телевізійний формат.
Нещодавно я ходила на показ дипломних і курсових робіт майстерні Вітера в університеті ім. І. Карпенка-Карого і побачила там різні роботи молодих кінематографістів(ок). І саме документальні — усі цікаві. Мене надихає, як молоді люди дивляться на світ, що вони проживають. Завжди, коли вони говорять про свій досвід і чесно його фіксують, не прикрашаючи, не брешучи, не вдаючи із себе тих, ким вони не є — це заряджає. Бо дозволяє нам бути людьми й відчувати глибоку емпатію, розуміючи іншу людину, зрозуміти себе також.
Ще мене надихає відкриття якихось кінематографій, які не належать до західної, зрозумілої нам, культури. Я велика фанатка румунського кіно. Останнім часом у мене період занурення в іранський кінематограф, зараз це фільмографія Кіаростамі. Водночас нещодавно я дізналася, що він двічі зґвалтував свою акторку і вкрав її матеріал.
Чи змінюється ваше ставлення до режисера(ки), якщо ви дізнаєтесь такі неприйнятні факти про його/її особистість?
Моє ставлення змінюється, звісно, я на це звертаю багато уваги. Для мене етика й естетика дотикаються. Історичний контекст також важливий, бо я розумію, що якісь речі, які були прийнятними 50, 10 років тому, сьогодні неприйнятні. Тут треба сказати про мою першу освіту — «Історія і теорія культури», тому я завжди мислю в контексті історії культури й зважаю на це.
Чи важливо для вас пізнавати людину, якою захоплюєтеся, як особистість чи тільки на рівні фільмографії та історії?
Ого-го як. Якщо мене щось захоплює, мені завжди цікаво зрозуміти, як це працює і на чому побудовано. Пригадується зараз, як одного разу я подивилася «Дні жнив» Терренса Маліка. Дивилася його вночі, і потім я до ранку не могла заснути, мене так вразив фільм. Увесь наступний день після безсонної ночі я читала все про Маліка, його роботи. Виявляється, він закінчив філософію, здається, у Гарварді, і це важливо, бо такий його шлях вплинув на те, як він мислить і що робить.
На жаль, не хочу нікого образити, але люди, які в юному віці пішли в кіношколи, як правило, не мають що сказати світові, бо в них немає цікавого досвіду, цікавого світогляду. Якщо це західні люди з гарних сімей із заможними батьками, які й заплатили за престижну кіношколу (а навчання кіно — дуже дорого), у них як правило, виходить нудно і нецікаво.
Але якщо людина робить кіно в якихось цікавих і непростих умовах, наприклад, в Ірані в умовах цензури, чи в Румунії, де немає фінансування і де люди писали в стіл, чи в Африці, у якійсь країні, про яку ми взагалі мало знаємо, нігерійське кіно, наприклад, — це завжди дуже цікаво.
Тому так, я читаю про постать, але також про контекст, і наголошую, що дуже цікаво пізнавати не-західні кінематографії, бо дізнаюся через кіно і через людину про світ.
Може, є найяскравіші приклади, у компанію до Терренса Маліка?
От хто мене дуже вразив, так це Апічатпон Вірасетакул і його фільм «Меморія». Моє ще довоєнне враження, що це дуже потужний фільм. Пригадую, що перший фільм, який я подивилася в кінотеатрі після повномасштабного вторгнення був саме він. На свій день народження у квітні я взяла в Іллі (чоловік Надії Парфан, засновник кінотеатру Кіно42, — авт.) ключі від Кіно42 (камерний кінотеатр на 42 крісла на Подолі, — авт.) і запросила кількох друзів на перегляд іншого фільму Вірасетакула.
Для мене перегляд кіно в кінотеатрі — це стовп, на якому тримається моє життя, якась моя нормальність. І хоч це дуже банально і дріб’язково, але вторгнення забрало в мене цю мою рутину. Щоб якось собі повернути відчуття, прийти до тями, я хотіла зробити собі такий подарунок — подивитися кіно на великому екрані.
Зараз я згадала, що довго думала, який фільм вибрати, і вибрала «Дядечко Бунмі». Це був дуже невоєнний вибір, з одного боку, а з другого — один із моїх улюблених режисерів. Те, як він мислить, як руйнує класичну драматургію, але не до кінця, а задля того, щоб віднайти нову форму, — геніально.
Повертаючись до питання контекстів: він — таєць, з азійським поглядом на лінійність. Точніше, нелінійність. Дивлячись це кіно і дізнаючись про режисера, дізнаюся про цілу цивілізацію, я віднаходжу для себе, що в ній є речі, які ми собі інколи не уявляємо. Це дуже мене збагачує.
А якщо б сказали про українські фільми, — є ті, які вас найбільше вразили?
Українські фільми надихають у принципі всі, бо робити в Україні кіно — не просто, і коли люди це роблять — це вже надихає. Особливо коли їм вдається — це надихає подвійно. А коли це релевантно і резонує зі мною — взагалі джекпот.
А якщо щиро і без кокетства: зараз мене надихає сучасне українське кіно моїх колег і колежанок. З останніх — «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука — дуже класний фільм, який працює на межі авторського і жанрового кіно. Чудова робота по всіх фронтах — гарний сценарій, гарна акторська робота, візуально виразна історія.
Мені подобається, коли люди «вписуються в поворот», тобто коли вони працюють і на рівні мистецтва — працюють із вічністю, намагаються бути художниками і зробити певне мистецьке висловлювання, яке щось додає в контекст історії мистецтва. Але при цьому працюють на свою країну, на свою культуру, на аудиторію.
Часто буває так, що в глобальному контексті кіномови українське кіно може бути вторинним чи третинним. Але от я люблю, коли і те, і те виходить. Коли глядацькі фільми на своєму рівні — це не 95-й Квартал, і, звісно, не ТікТок, але коли в фільму є своя аудиторія, вони до неї промовляють. Але при цьому в авторів виходить зробити мистецькі відкриття — це для мене цінно. У «Памфірі» саме так і виходить.
Сподобався фільм «Бачення Метелика» Макса Наконечного. Це смілива, радикальна робота, десь недосконала, але мені завжди подобалась ця його сміливість.
Що вас як культурологиню надихає в мистецтві?
Найбільше мене надихає музика й аудіальний досвід. Надихають тиша, звук, звучання, вібрація, резонанс і музика загалом. При чому подобається дуже різне. Я трошки займаюся традиційною музикою і співом — це практика, яка пов’язана для мене з тілесністю і з дослідженням свого тіла і того, як вібрація і звук працюють на рівні тіла. Але також повʼязано з тим, як транслюю це назовні.
Такий цікавий діалектичний процес знову повертає мою розповідь до дослідження української культури й української культурної спадщини. Унікальне українське багатоголосся, українська традиційна музика ні на що не схожі. Приклад, який ми всі знаємо, — ДахаБраха й етнохаус, який черпає основу з автентичної музики і додає туди своїх елементів. Але те, що тисячолітня традиція існує в іншому вигляді — просто чудово.
Подобається мені й експериментальна новоакадемічна музика чи нова авангардна. Ось, інсайт: 7 квітня йду на концерт Ігоря Цимбровського, львівського артиста початку 90-х. Також подобається New Wave, інструментальна музика, живий звук, тобто дуже-дуже різний музичний досвід.
Якщо говорити про інші форми мистецтва, подобаються українські художники і художниці. З останнього — була класна виставка «Серце землі» в Арсеналі. Найбільше мене там вразили, напевно, роботи Катерини Бучацької. Хоча ні, всі, особливо абстрактний живопис: тема землі, чорнозему і чорного, такий собі Малевич 2.0.
З нетерпінням чекаю, коли піду в музей Ханенків на виставку, якою керувала Катя Лібкінд. Це, мабуть, одна з найцікавіших сучасних українських художниць. У цій виставці, що є роботою з сучасним контекстом і релевантним висловлюванням про нас тут-і-тепер, вона і як художниця, і як кураторка.
А які улюблені книжки, що штовхають на творчі звершення?
Ще одне дуже важке питання, бо воно, як і кіно, залежить від часу. Стопроцентних прикладів, які завжди працюють, мало, і їх усе менше останнім часом. Зараз важко дається читання, не можу зловити хвилю.
На початку повномасштабного вторгнення я перестала багато читати, залишилося чимало недочитаних книжок, де я зупинилася десь на середині. Відкрила для себе творчість Нечуя-Левицького. Це класний український комік, психолог, знавець людської душі та її слабкостей. Він як хірург надрізає і показує людські нечесті — це захоплює. А ще він майстерно працює з мовою.
Дуже подобається українська письменниця Гаська Шиян, її роман «За спиною» — потужна річ. Також мені подобається різна поезія, інколи я читаю щось японське — відгукується і надихає.
А література, яка зробила Надію Парфан тією, ким вона є — це дві роботи французького філософа Ролана Барта — «Фрагменти мови закоханого» та «Як жити разом».
Де ви відчуваєте найбільшу творчу енергію? Місця в Києві, в Україні, світі.
Біля води, біля великої води. Дуже люблю Дніпро, річку Десну, особливо подобається споглядати за ними в особливих режимах світла: на світанку і на заході сонця. Особливо гарна в Києві магія сутінків, голубої години, золотої години.
Я живу в районі, який називається Солдатська Слобідка — це частина Шевченківського району між цирком, метро Лук’янівська і Львівською площею. Я почуваюся тут класно. Подобається бути на Пейзажній алеї, люблю Поділ, Печерськ. Якщо казати про Київ, то звучатиме багато слів про любов до нього. За останній рік перевідкрила для себе південь Київської області — вздовж Дніпра, це Ржищівський район та в бік Канівського. Трахтемирівський півострів — особлива любов.
Люблю гори — звісно, це Карпати, люблю море, люблю Крим. Чекаю, коли зможу туди повернутися. Сумую за Кінбурнською косою, сподіваюся, що вона збережеться хоча б у якомусь вигляді.
Усе менше мене цікавить Європа і західний світ, за кордоном абсолютно не цікаво. Але з тих місць, які ще хотілося б відвідати в Європі, — це острівна Греція — колиска цивілізації. Я відчуваю сильний зв’язок з античною грецькою спадщиною, вона мені в’яжеться з нами, зі мною. Напевно, тому, що моє прізвище має давньогрецьке коріння: Парфена — Пречиста Діва. Це грецьке слово, яке перейшло в латину. Але Київ, Україна, мені, звісно, ближчі.
