Дебютний роман аргентинської письменниці Аріани Гарвіч «Здохни, коханий» у перекладі українською мовою доповнив перелік текстів, які побачили світ у розпал війни. Вийшов друком у червні у видавництві латиноамериканської літератури «Компáс».
Аріана Гарвіч — письменниця, сценаристка, драматургиня й авторка документальних фільмів, здобула освіту з мистецтва перформансу в Паризькому університеті та досліджувала літературну компаративістику в університеті Сорбонни.
Хоча роман «Здохни, коханий» написаний у жанрі психологічної прози, його можна читати як захопливий трилер. Головна інтрига роману: що, зрештою, головна героїня зробить зі своїм чоловіком?
Складні жіночі досвіди
Насичений поетичністю та потоком свідомості текст звучить болісно, оскільки Аріана Гарвіч описує травматичні жіночі досвіди: тривалу післяпологову депресію, неможливість освоїтися в чужій спільноті, маргінальне становище психічно нестійкої жінки в сільській місцевості.
У центрі цього емоційно концентрованого невеличкого роману, — усього на 160 сторінок, — безіменна головна героїня. Її очима спостерігаємо за ворожим світом довкола, а серед хаосу думок виловлюємо окремі фрагменти із життя. Кожен щоденний вибір висмоктує з неї життєву енергію — доводиться робити величезне зусилля, щоб розв’язувати побутові проблеми, давати лад будинку й дбати про сина. День-при-дні вона опиняється наодинці з власними демонами — страхом і тривогою.
Через переживання депресії головна героїня — ненадійна оповідачка, а її розповіді можуть бути судомним моделюванням найтривожніших ситуацій.
Вона — чужинка, адже переїхала до чоловіка в невеличке французьке село. Відчуження поглиблюється, коли героїня уявляє, якою її можуть бачити інші — біженкою з країни, де точиться війна, чи нелегальною мігранткою, — і врешті досягає апогею, коли рідні влаштовують дружні допити: «Ти робила вправи на вимову? На словниковий запас?». Фантазування головної героїні про те, як її сприймають люди, збиває з пантелику.
Роман «Здохни, коханий» може видатися абсолютно депресивним і руйнівним, якщо сприймати його відсторонено як ілюстрацію життя психічно нестійкої жінки. Якщо ж досліджувати почуття головної героїні з дрібкою емпатії, то можна пізнати складні жіночі досвіди та стати більш чуйними до інших.
Матір — дружина — жінка
Якою відчуває себе героїня? Вона думає: «я — несправжня селянка в червоній спідниці в горох і з посіченим волоссям» та «запущена жінка з карієсом, яка більше не читає». Вона зневажає себе за те, якою стала з народженням дитини. Їй важко знову відчувати власні потреби.
Не в змозі опиратися тиску найближчого оточення, жінка поспіхом «одягає» роль дружини та матері, але не справляється:
«Я — плід звичайної родини. Занадто нормальної. Уповноважений адвокат уже потирає руки. Наймоторошніше — це коли ти сама зі звичайної родини. Демони матусині, я їх ростила, плекала, відгодовувала. Вийдеш за нього заміж, народите троє дітей, бо де одне, там і наступне, як-от одну цигарку прикурюють від іншої».
Тривала післяпологова депресія мордує жінку — вона відчужилася від чоловіка, почуває себе мертвою, але продовжує жити «за інерцією». Доки чоловік намагається відродити романтику у стосунках, героїні вчувається фантомний плач її дитяти: «в мене на думці багатогодинне носіння немовляти на руках в різному танці, від гніту до плачу; в мене на думці цей лютий звір — дитина, і те, що тепер моє серце назавжди з кимось іншим».
Вона мучиться, коли залишається вдома з малюком, уявляє, як чоловік зраджує їй із працівницею придорожнього готелю, а коли він повертається, полегшення не настає — їй доводиться далі вдавати вірну дружину й турботливу матір, хоча від цих ролей уже нудить. Її протест набуває незвичних форм. Якось вона лякає медсестру, яка регулярно відвідує сусіда, і часто веде внутрішні монологи свавільної бунтарки:
«Якщо я захочу зробити вибір не на користь закону, якщо захочу стати однією з багатьох, які заморозили плід, я так і зроблю»
(Спойлер!) Жінка переповнюється ненавистю до власного чоловіка і її протест перетворюється в подружню зраду. З її розповідей дізнаємось про роман із рентгенологом міської поліклініки, який час від часу проїжджає на мотоциклі її вулицею. В одному з розділів вона говорить начебто від його імені — уявляє, що б коханець думав про неї. Однак якщо згадати, що історіям героїні не можна вірити, то чи зраджувала вона?
На межі
Авторка описує різні межові стани. Поки головна героїня перебуває у тривалій депресії, її свекруха, яка нещодавно стала вдовою, важко переживає втрату чоловіка. Параліч почуттів і внутрішня порожнеча споріднюють нещасних жінок:
«Вона (свекруха) розповідає рідним, що перед смертю коханий міцно схопив її за руку, але потім лікар сказав, що це просто рефлекторний спазм. Тоді я вперше відчула, що нас щось єднає».
Цікаво, що критичний досвід, подібний до того, який переживає героїня роману, відрефлексований також у кінематографі. Апогей почуттів героїні: «Мій чоловік спить, а дитина впала з ліжка. Камінчик, що покотився у прірву», — нагадує кульмінаційну сцену у фільмі «Антихрист» данського режисера-авангардиста Ларса фон Трієра.
Читайте також «Про що він мовчить»: збірка щемких чоловічих історій
На лоні природи
Текст наповнюють чуттєві візуальні, слухові та дотикові образи, які створюють жаску й водночас манливу атмосферу. Вони вибудовують унікальну естетику роману та викликають химерні асоціації. Героїня часто ходить до лісу і зливається з природою. А ще вона асоціює себе з оленицею і зве сина «своїм вовченям». Виходить, що хлопчик — наче звір, який може позбавити життя свою матір — беззахисну травоїдну тварину, представницю нижчої ланки в харчовому ланцюгу. А від хижака можна врятуватися лише втечею:
«Ось що мені порадила молода соцпрацівниця, коли її викликала додому моя перелякана свекруха: «Якщо дитячий плач почне виймати з тебе душу і ти відчуєш, що ось-ось втратиш контроль, — тікай. Віддай дитину комусь іншому й піди туди, де зможеш прийти до тями й заспокоїтися. Якщо ж ти опинишся на самоті й віддати дитину не буде кому, все одно тікай. Залиш маля у безпечному місці і відійди на кілька метрів».
Так жінка тікає від страшної реальності вглиб лісу, подумки покидає світ людей та годинами пролежує в напівзабутті в запашній траві.
Вийти за межі тексту
У розмові Аріани Гарвіч з українською письменницею Іреною Карпою в межах 28 Львівського міжнародного BookForum дізнаємося більше про місце дії роману: «Франції, яку я описую у романі, не існує. Це Франція, яка померла, — Франція часів Пруста, XIX — початку XX століть — світ, якого вже немає. Я писала з таким відчуттям меланхолії, ніби мені 90 років. У моїй голові присутня ця меланхолія, духовна депресія».
Під час роботи над твором письменниця надихалася композиціями канадського ексцентричного піаніста Гленна Гульда. Припускають, що митець хворів на Синдром Аспергера — нейропсихічне захворювання, при якому виникають труднощі в соціальній взаємодії. Симптоматично, що «словесним дисонансам» та химерній атмосфері роману добре пасують Гульдові дисонанси, а героїня роману захоплюється його творчістю. То, може, Гульд зумів би зрозуміти нашу відлюдькувату героїню?
Цікавий факт
У 2018 році переклад книжки англійською «Здохни, коханий» («Die, my love») був номінований на Міжнародну Букерівську премію і потрапив до довгого списку. Роман адаптували для сцени та втілили в театральних постановках Буенос-Айреса та Ізраїлю. Наразі готують екранізацію.
