МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

«Завод» Ігоря Мисяка: зазирнемо на виробництво машини щастя

Ігор Мисяк «Завод», дизайн обкладинки: Ігор Дунець, видавництво «Темпора», 2022

Слово «завод» має присмак металу, відзвук постійного гудіння та відчуття людського мурашника. Там ніколи не буває по-справжньому тихо. Там вирує, кипить… Тільки не на цьому заводі, цей давно покинутий. Хоча ні, не покинутий, він радше постійно міняє власників, і всім на нього начхати, поки не з’являється ця дивна бригада.

 

Тихий затон закинутого заводу

Цей роман не має заводського вайбу. Навіть попри назву і те, що десь 70% подій відбуваються саме на його території. Все одно почуваєшся, ніби зайшов до лісу. Цей роман має вайб озера, яке лежить коло цього заводу (чи то радше завод біля озера): тихий, тягучий і немовби не рухається, та це не означає, що він нікуди не веде. Села, на краєчку якого ліс, озеро, завод. Дороги, яку тут завалює снігом так, що й не виберешся.

«Єдина релігія, в яку я вірю, це природа. Покаяння і Бог, готовий все пробачити, мене не влаштовує. Це псує людей. Що б не зробила людина, у неї все одно залишається шанс, що їй усе зійде з рук. З природою не так. Забруднив річку — нема що пити, зрубав ліс — затопило. Уся твоя гниль відображається у воді, яка тече біля тебе. У воді, яку ти п’єш, у якій миєшся й купаєш своїх дітей. Можливо, жорстокість — остання надія природи».

Мабуть, саме такому місцю й пасує виробництво, яке тут саме розгортають. Виробництво, про яке не будуть говорити. Приладу, який не будуть рекламувати, і при цьому йому не бракуватиме покупців. Зрештою, те, що таке виготовлятимуть саме тут, має причину.

А поки це руйновище спить, всіяне каркасами старої машинерії. Воно часом вирячується в темряву баньками вибитих вікон. А в підвалі щось шарудить. Так, тут давно не було людей, але щурам жилося непогано. Та чи налякають корінні мешканці зайд, у яких на початку навіть документів немає? Ні, бо…

«Щур не страшніший за вовка».

 

Команда мрії? 

«Завод» — книжка насамперед про людей, хоча персонажів тут небагато. Вода (так, це псевдо чоловіка, який боїться плавати) — сторож заводу, який чимало часу проводить біля озера. Шановний — автомеханік-ентузіаст, який тут найчастіше працює кур’єром. Юра керує виробництвом і заодно відповідає за постачання. Гриша — впевнений технар, від якого залежить якість продукції. І нарешті дід Василь — місцевий, який нудиться, тому береться допомагати команді заводу. Спочатку зовсім далекі люди перетворюються на колектив, який разом живе. Ні, вони не починають вести задушевні бесіди і ходити один до одного в гості, вони просто разом у всьому.

«Барикади завжди будувати довше, ніж руйнувати їх».

Є ще кілька персонажів, які розбавляють цю компанію, але про них ми знаємо не так багато. Зрештою, найбільше в авторському кадрі перебуває Вода, який от-от приросте до того заводу. Він навіть додому не їздить, бо тепер його дім — тут. Серед руйновища, звідки вже забрали скелети старої машинерії, витравили щурів і навіть подекуди поставили шибки. От тільки це місце ні для кого не може бути домом. Із нього вже не вивітряться роки пустки, як би не старався.

«Отак живеш — і щодня, як на співбесіду, у твоє життя приходять люди».

 

Машина щастя

Головна інтрига роману Ігоря Мисяка в тому, що ж усе-таки виготовляють на заводі. Якісь коробки, корпуси, мікросхеми, дроти, програмне забезпечення. Можливо, якісь обчислювальні прилади чи аналізатори, але настільки новітні, що навіть говорити про них не можна? І чому це треба зберігати в обшитій металом кімнаті?

Через вервичку натяків, відгуки від покупців, які не тільки рекомендують знайомим, а й самі збираються замовляти знову, ми розуміємо, що прилад цей непростий. Що його беруть в офіси та на виробництва. Що він там має робити людей щасливими.

«Прилад — це якась позашлюбна дитина електромеханіки й медицини».

Тільки от на заводі, де його виготовляють, жодну із цих чудо-машин не вмикають. Чому так? Невже їм не потрібне щастя?

 

Читайте також: Майже три десятки детективів українською, які вийшли у другому півріччі 2022-го

 

Ліга сільських чемпіонів

Спочатку ми бачимо героїв тільки на заводі або неподалік, але згодом їхня географія розростається. Ми подорожуємо до не такого вже далекого міста, яке, проте, доволі безлике. А ще — час від часу навідуємося до села, яке прихистило завод. Село як село: магазин, дільничний і сільський голова, який усіх знає. Ще ресторан є, але з його меню нас не знайомлять. У цьому селі живе дядько Василь. А ще тут дуже люблять футбол. І так ми дізнаємося ще про одну грань Шановного і Води: першого можна було б назвати форвардом, а другий — талановитий голкіпер.

Ця сільська ліга чемпіонів — та іскра щастя, якого не можуть дати заводові вимкнені прилади. 

«Цей футбол — велика можливість забутися, відчути себе потрібним та щасливим. Роками, кожної неділі збираємо форму й ідемо на гру, хоча знаємо, що вже ніколи не станемо професіоналами, що нас уже точно не побачать і нікуди не візьмуть. Просто йдемо, бо нам це подобається. І коли ти виходиш на поле, то нічого більше нема. Нам, уболівальникам, уже вболівальникам, теж перепадає частина того щастя. Нам нема куди тікати».

 

Чи можна контролювати щастя?

Чи можна виготовити його на заводі? Як на мене, це найяскравіше запитання, на яке пропонує пошукати відповідь роман Ігоря Мисяка. Читайте без поспіху, поринаючи в кожну сторінку, немов у чисту воду озера, яке причаїлося біля заводу. Озера спокійного і гостинного, яке давно не чуло ні людського крику, ні гуркоту машинерії.

Кажуть, щастя не купиш, але ним торгують чи не на кожному кроці, обіцяючи, що не шкодуватимете за витрачені гроші. Бо витрачені — не втрачені. Та хтозна, що станеться, коли творці машини щастя випробують на собі її магічний (хоча радше хвильовий) уплив.

А ось цитата, яка пасуватиме до екслібриса персональної бібліотеки:

«Книги — не гроші, їх треба повертати».

 

Читайте також: 12 крутих книжкових анонсів 2023 року
Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter