У публічному просторі з’являється все більше діалогів про те, як дистанціюватися від російського імперського і віднайти в собі українську ідентичність. Тиктор медіа законспектувало розмову «Стати самим собі ціллю: відмовляємося від імперської спадщини» із літературознавицею Вірою Агеєвою та журналісткою й співзасновницею ютуб-каналу «Палає» Еммою Антонюк. Говорили про збірку есеїв «За лаштунками імперії» від видавництва «Віхола», культурний спротив і культурні коди української людини.
Емма: Ми з Яною Брензей (журналісткою, ведучою телеканалу СТБ — ред.) уже як рік ведемо книжковий клуб у ютубі. Після 24 лютого вагалися, чи відновлювати його, боялися, що ніхто не читатиме, бо людям важко сконцентруватися, усі ж зациклені на новинах. Та зрештою ми таки повернулися до клубу, тому що точно знаємо, чому культура важлива і чому читати потрібно. Нам треба відволікатися на щось іще і водночас повертати, відновлювати чи формувати свою ідентичність, — а для цього потрібні книжки.
Коли ми обрали книжку «За лаштунками імперії», я подумала, що мало людей приєднається до клубу, але їм буде вкрай важливо про це говорити. Я фантастично помилялася, адже це була найуспішніша зустріч клубу із часів його існування! Кілька тисяч учасників, щодня у сторіз десятки відміток від студентів, журналістів, б’юті-блогерів і навіть агрономів. Цю книжку видали за пів року до війни. Це була інтуїція чи ви щось передбачали?
Віра: Для мене шоком став 2014 рік. У Європі не було війни: як і чому це сталося? За кілька днів прокинулася моя свідомість історика культури і я собі сказала: «А чого ти чекала? Ця війна мусила бути!». Книжка вийшла не тому що я знала, що за пів року в моє місто прилетить балістична ракета. Ще раніше було зрозуміло, що з імперією щось відбувається. Знавці української історії та культури розуміли, що росія ніколи не відпустить Україну просто так. Поставало питання: яким буде це протистояння?
«За лаштунками імперії» — есеї не про війну, а про культурний спротив і українську літературу. Коли я перечитувала українську класику після 2014 року, сюжет книжки складався сам, залишалося його озвучити. Було зрозуміло, що «Енеїда» Котляревського — не про вареники і квашу, а про втрачену батьківщину і пошук нової. Греки спалили Трою, росіяни спалили Батурин — тож треба було брати зброю і засновувати новий Рим, де можна служити своїм богам. Моя книжка — це постколоніалізм, на який ми зараз приречені. Мусимо формувати нову ідентичність.
Я розумію, чому б’юті-блогерки читають цю книжку. Бо вмить зникла та ідентичність, яка була, і залишилася порожнеча. А людина не може жити без тожсамості, вона мусить на щось спиратися. У когось була російська ідентичність, в інших — космополітична, у третіх — рештки радянської. Однак на війні мусиш сказати, на якому ти боці й визначити, хто ти.
Ми забагато говоримо про необхідність відмовитися від «великої» російської культури. У російській літературі не було свого бароко та ренесансу — вона бере початок аж у XVIII столітті. Тому росіяни намагалися заповнити прогалину українським — вкрасти Сковороду. Оскільки нічого не вийшло, то вони поцілили ракетами в музей у Сковородинівці. Класичний вияв великої російської культури.
А ми погано знаємо свою культуру і літературу.
Шкільні години, які мали би йти на вивчення української, крала російська література.
Тож ліпше припиняти говорити про неї. Я докладу всіх зусиль, щоб музей Булгакова закрили. Булгаков — письменник, який споневажив Українську Народну Республіку як тільки можна і написав ряд абсолютно українофобських текстів. Що ще нам треба, щоб ми перестали його любити?
Емма: Як щодо шкільної програми?
Віра: Зі шкільною програмою навіть простіше. Російська література все-таки має свій канон, зокрема добрий роман другої половини XIX століття «Війна і мир» Толстого. Я б залишила у шкільній програмі два уроки про російську літературу. На першому розказала б, як випускники могилянки у XVII‒XVIII століттях рубали вікна в Європу з Петербурга — чому українські інтелектуали понесли світло в Московію. А на другому уроці, але вже після війни, я залишила б огляд роману «Війна і мир». Його читають у світі, і він має глибокий український культурний підтекст. Можна пояснити дітям, чому росіянин П’єр Безухов їздив в Україну і мав там володіння. Річ у тім, що його прототипом є ніжинський шляхтич Безбородько, який будував Російську імперію, мав 30 дітей і ось один із його синів й отримав великий спадок. Треба пояснити українську складову.
Я брала участь у комісії, яка визначала, які твори увійдуть до шкільної програми і що все російське буде викинуто. Тепер кажуть, що російську літературу представлять лише ті, хто народився в Україні. Це дивний спосіб відбирати. Бо зарубіжна література — це спільне небо Європи. Тобто, коли їдеш із комерційними переговорами за кордон, то заговоривши про Шекспіра в Англії чи про Стендаля у Франції, легше продавати.
Зарубіжна література — це абсолютний канон, який читають усі й усі можуть обговорити.
Читайте також фрагмент із книжки «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої
Емма: Короленка з ким будемо обговорювати?
Віра: Так, у шкільній програмі залишили Короленка, Булгакова та Ільфа-Петрова. Але навіщо? Із «Золотим телям» у торбині європейці нас точно не визнають. Логіка в тому, що батьки в дитинстві читали російські книжки і тепер не можуть від них відмовитися. Кажуть, Булгаков мусить лишитися, бо ніхто краще за нього не написав про Київ. Так, він справді найталановитіше споганив Київ!
У Києві тичинівського «золотого гомону», пригадуємо слова «Я — дужий народ,/ Я молодий!», коли ось національна революція, ось Крути і золоті 20-ті, Булгаков розказує про українців-нелюдів. У «гуманістичному» оповіданні «Я убив» оповідач-лікар розповідає з гордістю, що він так ненавидів пораненого петлюрівця, аж його застрелив. Для Тичини — це Київ «золотого гомону», для Підмогильного — Київ, який ми знаємо з роману «Місто», для Зерова — це «Оця гора зелена і дрімлива,/ Ця золотом цвяхована блакить» (цитата з вірша «Київ з лівого берега» — ред.), а Булгаков обурюється, що в Софії служба йде не російською мовою.
Емма: Міністри Ткаченко і Шкарлет у публічних розмовах плекають міфологему булгаківського Києва. Що беремо замість неї? На що опираємось?
Віра: Булгаківський Київ не з’явився сам собою — у ці міфи вкладали гроші. Кілька років тому я побачила пам’ятник Ахматовій просто біля Маріїнського парку. Хто дозволив його там поставити?
У нас є кілька дуже добрих музеїв, які треба змінювати. Ми маємо замінити меморіальні дошки російським і радянським діячам на українських — елементарно позначити культурний простір. Поставити меморіальні дошки Нечую-Левицькому, Семенку і Бажану, замінити старі на Роліті («Кооператив “Робітник літератури”» — житловий будинок письменників, споруджений 1934-го в Києві, нині це вулиця Б. Хмельницького, 68 — ред.).
У нас є прецікавий, прегарний український Київ та київські романи — «Хмари» Нечуя-Левицького, «Записки Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, «Недуга» Плужника, два київські романи В. Домонтовича. Тексти ми вже видали. Однак архітектори, урбаністи, літературознавці, скульптори і художники мають працювати разом!
Щоб одесити не впадали в розпач, коли треба прибрати пам’ятники Пушкіну чи російській Катерині II. Нам не потрібно створювати нові міфи, вони вже є, маємо їх інкорпорувати! Для Одеси символічним є роман «Майстер корабля» Яновського — Голлівуд на березі Чорного моря, 20-ті роки, молоді, талановиті, закохані, вродливі герої. Поставте у сквері приму-балерину Одеської опери Іду Пензо, а поруч Довженка чи Яновського і зробіть навколо культурний проєкт!
Емма: Найчастіше вчительки із зарубіжної літератури — це випускниці з російського філфаку. Як бути з переорієнтацією вчительок?
Віра: Нам треба переучувати вчительок. На курсах підвищення кваліфікації мають читати ті, хто любить і знає українську літературу. Тепер очевидно, що в одному місті не можуть бути водночас вулиця Петлюри і музей Булгакова, чи вулиця Пушкіна і Мазепи. Або — або. Балістичні ракети — це чудовий спосіб українізації. Театр Лесі Українки на вулиці Хмельницького перестав бути театром «русской драми». Питання не в тому, щоби знищити російське довкола, а чим заповнити порожній простір.
Емма: Зараз люди відмовляються від ідентичності радянської людини, розуміючи, що вона насаджена імперією. На що тепер опиратися? Які культурні коди української людини?
Віра: Раджу прочитати «За двома зайцями». Мова йде не про аристократів, а про подільське міщанство. Віддали Тоню в пансіон, щоби навчити російській вимові, а вона змучилася і кинула навчання. Тобто наприкінці XIX століття українськомовних панночок навчали російської, бо Київ не був російськомовним! Тотальна хвиля русифікації пішла після Другої світової війни. Треба читати українську літературу, дивитися українські фільми і популяризувати наші міфи.
Емма: Які основні риси української людини?
Віра: На майдані взяли гору націоналістичні гасла, зокрема «Україна — понад усе!» Дмитра Донцова. Українець — це вишиванка, вуса, дядько Тарас із Києва в Миколи Куліша. Таке старосвітське українство побороли ще в добу УНР. У 1916‒1917 роках була модернізація національного міфу та ідентичності. У 20-х ми пишалися літакобудуванням і Лесем Курбасом. Потім нову ідентичність «розстріляли» в Сандармоху в листопаді 1937-го. У 60-ті знову відновлювали. Тепер вишиванка не є ознакою старосвітщини. Українська людина — це людина, яка знає свою культуру і може нею пишатися.
Маємо зараз вікно можливостей розповісти, представити, пояснити себе світові. Напередодні війни вийшов німецький переклад роману Підмогильного, який розкупили за три тижні!
Емма: Можливо, українська людина не визнає ієрархій? Коли Сковороду кликали стати частиною ієрархії в Російській імперії, він надав перевагу смакувати токайськими винами в Європі. Українська людина не визнає ієрархічність як антитезу до чіткої ієрархічності та любові поклонятися в російської чи радянської людини.
Віра: А чому ми говоримо про радянських людей? Ми вже 30 років не живемо в союзі. То радянська ідентичність чи імперська?
Емма: А СРСР не правонаступниця імперії?
Віра: Імперія набагато небезпечніша. Європа починає розуміти, що росія — це імперія. Україна була колонізована. Декомунізація — все одно що зішкрябати поверхневий бруд, а те, що пов’їдалося, приберуть дерусифікація і деколонізація. Це набагато складніше, болісніше і відповідальніше, і конче потрібно зробити.
З Леніним було простіше, а от Пушкіна чомусь досі захищають.
Емма: 24 лютого мій дідусь запитав: «Що нового?». Він — син загиблого упівця, людина в деменції, яка не розуміє, що відбувається. Мій брат, його онук, сказав чесно: «Діду, росія напала на Україну, окупувала частину Київської області». Дід відповів: «Та це ясно, я питаю: а що нового?». Коли я читала «За лаштунками імперії», я теж ставила собі питання «а шо нового?». Як стільки українців вірило в міф про братні народи? Чому для стількох людей новина про вороже ставлення росіян була новою?
Віра: У мене є ілюзія: якби щороку 24 серпня на території Донеччини і Луганщини проходили військово-спортивні змагання під жовто-блакитним прапором, якби там створити нормальне українське телебачення і культ донецьких пацанів — Володьки Сосюри, Вані Дзюби, Васі Стуса — Донеччина дала українській літературі ціле гроно імен! Якби донецькі шахтарі співали «Ой, ви ночі Донеччини сині», то у 2014 році могло би бути трохи інакше. Донбас лишили без ідентичності. Хто нам у школі розповідав і пояснював, якими були стосунки росії та України? Хто цитував у класі «Та й осоружна ся мені Москва!» Лесі Українки? Усе тому, що у нас не було культурної політики!
Емма: А зараз вона є? Що ми можемо зробити, щоби допомогти наступним поколінням розібратися?
Віра: По-перше, треба видавати книжки. По-друге, міняти шкільну програму. По-третє, треба всім волонтерити, пропагуючи українську культуру. Нам потрібна культурна політика.
Прийшли «культурні» росіяни і таке в Бучі й Ірпені зробили — чому це досі нас дивує? Коли прийшов у Київ Муравйов (військовий діяч радянської Росії, командир загонів Червоної гвардії, організатор масових убивств у Києві — ред.), то стріляли на звук української мови, і про це нам довго не розповідали. Нам треба проговорити непроговорені травми. Коли почали говорити про Голодомор, українцям зрезонувало, бо воно було ще в живій родинній пам’яті. Коли травму проговорити, реальність змінюється.
Емма: Імперія крала наші таланти і мізки, цькувала нашу інтелігенцію, нищила ідентичність і робила все, щоб вкрасти нашу тожсамість. Чому ми не асимілювалися під таким тиском?
Віра: То чому Київ не Мінськ? Чому ми не білоруси? У кабінеті очільника Спілки письменників Білорусі висить портрет Путіна — у Києві так не було ніколи. У 80-х у Мінську була одна-єдина білоруська школа, яку потім розгромили — у нас натоді були українські! У нас було протонаціональне утворення Гетьманщина, у них — ні. Тому що ми народ, ми маємо ідентичність. Тому що всі імперії розпадаються. А Російська імперія унікальна тим, що на Заході завоювала культурно вищі народи — українців і поляків. Почитайте повісті Тараса Шевченка про міфологему двох сіл: обидва поруч, одне — з білими хатками, садками і привітними людьми, а інше — бідне, бери-що-хочеш, а брати нема що. У нас різні культури та культурні коди, тому нас не змогли асимілювати.
Емма: Я пригадала, як Шевченко називавав Катерину «засушеним опеньком», вона брала участь у лотереї, щоби викупити його з кріпацтва. Чому ж він невдячний?
Віра: Що треба читати, щоб зрозуміти це? Перша велика поема Шевченка «Катерина», із присвятою Жуковському, починається так: «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями». Це ж яку треба мати потужну ідентичність і національну гідність! Він не вважав, що мусить бути їм вдячним. Якби його діда не закріпачили, то здібна дитина в козацькій родині потрапила би в Києво-Могилянську академію.
Емма: Українська людина не плазує, не підкорюється, а головна підвалина нашої ідентичності — свобода і гідність. Але навіть наші срачі в інтернеті пристрасні й емоційні! Думка українця найдумкіша думка у світі. І мені здається, що кожен із нас відчуває зараз спорідненість із незгодними Шевченком і Сковородою — головне перевідкривати для себе ці постаті з правильної оптики.
Ми повинні зробити все для того, щоб українська ідентичність стала складовою життя кожної людини.
Зображення на головній: скриншот із відеозапису зустрічі
