Це зібрання прозових творів Люби-Параскевії Стринадюк, до якого входять вже опубліковані книги авторки, а також нова книжка прози «Дай ноту ля. Гуцульські етюди».
Авторка веде оповідь від першої особи, сама стає героїнею власної історії, яку розповідає зсередини, часом досить емоційно, лірично, але максимально об’єктивно, — це оповідь гуцулки про гуцулів.
***
Недільної днини Хоткевич іде пішки з Криворівні до Красноїллі, вісімнадцять кілометрів. Повертає до місцевої читальні села. Зустрічається там із гуцульською молоддю, ближче знайомиться з молодими гуцульськими людьми, головно з акторами-аматорами, які хочуть робити театр. На Хоткевича тут уже чекають. Про нього вже чули не раз: слобожанин в еміграції, у літню пору буває на Гуцульщині, замешкує у Криворівні, ходить гуцульськими селами, збирає фольклор. Задумав написати повість гуцульською, основою якої стане гуцульська народна співанка про кохання молодої дівчини до славного опришка.
— Камінна душа — зватиметься повість, про Марусяка й попадю. Про відважного ватажка опришків. Сина матері Чорногори. Сокола полонинського.
Хоткевич осібно знайомиться з молодими гуцулами. Вони, як і щонеділі, зібралися в красноїльській читальні після Служби Божої, щоби спілкуватися, читати українські книги, думати про театр, про вистави на сцені — аби грати для людей. Петро Шекерик-Доників, Йосип Гулейчук, Ганнуся Гулейчук, Михайло Сінітович, Михайло Бровчук, Василь Крамарук, Марія Ілійчук — заповзятливі й здібні молоді гуцульські актори, що формують театральний аматорський гурток і найбільше прагнуть робити театр, свій, із гір — гуцульський.
— Нам би лиш когос’, хто би попровадив нас. Покірував. Шоби розказав нам, єк та й икої. Показав, шо й до чого.
— Але де ж нам, прецькі, найти такого чоловіка. Таку людину. Керівника и режисера для нашого театру гуцулского.
Перебуваючи з 1906 року на Галичині в еміграції, Гнат Хоткевич багато часу проводить на Гуцульщині, особливо в літню пору. Замешкує в Криворівні у місцевих ґаздів, ходить далекими селами — їхніми горбами й плаями, збирає поміж гуцулами фольклор, записує гуцульські співанки, казки, усні перекази. Часом іде пішки, часом їде на коні. На білому. Для місцевих — він пан: у святковому костюмі, капелюсі, в черевиках, натертих до блиску. Його горяни спершу трохи побоюються. Наштрамований. Вбраний по-міському. Чужак. Однак опиратися харизмі Хоткевича, його відкритості, завзятості, наполегливості гірські люди довго не можуть. Вони відповідають взаємністю Хоткевичу, сповнюються довір’ям до нього й виповідають свої потайні театральні бажання.
— Тогди будем разом робити штуку. Показувати людям живе діяльне мистецтво — гуцульську дійсність на сцені. Ми знайшлися в час сприятливий, у час потрібний. Саме життя веліло нам стрітися. Щоби творити разом. Щоби робити штуку разом.
Хоткевич має дещо особливе для гуцульських акторів-ентузіастів, які прагнуть на сцену: він пропонує горянській молоді для гри п’єсу польського письменника Юзефа Коженьовського «Карпатські ґуралі» — історію про їхнього земляка Антося Ревізорчука. Опришка. Месника. Родом із їхнього рідного села Красноїлля.
Читайте також: «Ми тепер у такій точці, коли русло українськості набирає величезної сили»: Маркіян Прохасько у проєкті «Антитеза»
— Мете грати самих себе. Будете такими, їк ви є від природи — вільними, нескореними, волелюбними.
У році 1820 Юзеф Коженьовський осібно перебуває на Гуцульщині. У 1830-му — живе довший час у Буркуті, одному з найглибших закутків Гуцульщини. В основу драми Коженьовський кладе реальну історію, про яку йому розповіли в Жаб’ю. Антон Ревізорчук — гуцульський хлопець, родом із Красноїллі. Одинак у своєї матері, через заздрість силоміць узятий до війська. Стає дезертиром, утікає з війська. Робиться опришком гір рідних. Мститься кривдникам — і гине.
— Антось Ревізорчук — таже ми родаки з ним. У мене навіть є черес Антося, мого свояка, широкий шкіріний пасок, иким вин си пидперізував. Теперечькі я в нему ходжу — си ни розлучєю з ним ні вдень, ні вночі.
Хоткевич перекладає п’єсу Коженьовського про Антося Ревізорчука з польської на гуцульську, радиться з Петром Шекериком-Дониківим щодо гуцульської адаптації твору. Дещо змінює оригінал п’єси. Переплітає її гуцульськими співами й танцями. Щоб вона стала якнайближчою й зрозумілою для своїх гуцульських акторів.
— Пракседа — буде Параскою, Марта — Марією. Антось — син Маріки Ревізорчучки.
Опускає пояснення окремих назв місцевостей, слів. Доповнює текст у одних місцях, в інших — скорочує. Описи до сцен значно скорочує. Деякі сцени опускає цілком. Опришки в Хоткевича співають свої співанки. Гуцульські. Рідні.
— Чорногора хліб ни родит, ни родит пшеницу,
Викохує леґіників сиром та й жентицув.
Чорногора хліб ни родит, ни траба й орати.
Викохує леґіників, єк ридная мати.
Верховино, Чорногоро, наш ти ридний краю,
А хто з тобов си розлучі’ — в’єне та й вмирає.
У Хоткевича все вправно й хутко. Зрозуміло й природно. «Верховинці» вже готові до гри. Гуцульською. Хоткевич і не думає змушувати гуцульських артистів вивчати свої ролі літературною мовою. Для нього гармонія в усьому — найважніша. Та й сам Хоткевич уже звик говорити по-гуцульськи, ба він навіть думає, як верховинський гуцул.
— Михайло Сінітович буде Антосем Ревізорчуком, на пару з Петром Шекериком; Доня Ясельська — Параскою, Антосевою судженою. Ганна Гулейчук — мамою Антося, Марією. Хто ким би ще хотів бути?
Йосип Гулейчук — Максим, старий гуцул, вуйко Параски. Іван Гелетюк — грає Прокопа, державного стрільця. Михайло Танасійчук — комісар повітовий із Кут. Іван Генсецький — мандатор у Жаб’ю. Васиндо — старшина від піхотинців. Федір, Іван, Михайло, Василь — опришки, побратими Антося: Федір грає в скрипку, Василь — у флоєрку. Усі — в гуцульській убирі. Річ діється в Карпатських горах між Жаб’єм а угорською границею уздовж Чорного Черемошу.
Гуцульські актори старанно вчать ролі, ходять у театр у Красноїллі на репетиції, збігаються з довколишніх сіл після господарки — після роботи біля худібки, в лісі. Їм не потрібен особливий сценічний одяг — вони в кожухах, гуцульських сорочках, із барткою в руці, в широкому чересі, в постолах. У кресанях. Нема кращої вбирі для підмостку театрального. Для гри на сцені.
— Гуцула не треба переодягати для сцени, бо його святковий одяг — яскравий, оригінальний, цілком театральний. Гуцули точно знають, як реагувати на кожну ситуацію. Досить їх поставити в якусь означену ситуацію — і вони вже грають.
У серпні 1910 року в Красноїллі відбувається перша вистава «Верховинців»; друга — в Жаб’ю на Слупійці в залі «Просвіти»; далі — в сусідніх гуцульських селах та на буковинській стороні.
— Назвемося Гуцульським театром!
— Гуцульським театром Гната Хоткевича, нашого найвідданішого любого керівника та режисера!
І в добру путь!
Читайте також: Альтернативна історія, у якій грецькі філософи були гуцулами: огляд «Історії філософії по-гуцульськи» Юзефа Тішнера
***
Хоткевич не вчить гуцулів грати самих себе. Вони знають, як поводитися на сцені. Як тримати бартку в руках, перекидати її з руки на руку, ритмічно вгору й униз, за тактом. Як бути опришком, ходити по горах, легко перестрибувати через потічки, бердá, з каменя на камінь, як прудкий олень, данцувати опришківський данець.
— Учися рік це робити та й не зробиш так своєрідно, так від дитинства привично й легко.
Хоткевичу потрібні живі гуцули. Гуцульське життя гуцульською. Щоби гуцули грали самих себе, відтворювали на сцені свій триб життя, свої горянські звичаї, обряди. І робили це — гуцульською, рідною мовою горян.
— Літературною мовою потрібно будувати ціле речення для того, щоб вимовити те, що в гуцула сказано двома словами.
Хоткевич — режисер наполегливий. Дбайливий. Працелюбний. Живе своїми гуцулами. Вкладає найбільше праці у свій театр із гуцулами. Пише для них п’єси з їхнього життя їхньою мовою. Має повагу до цього гірського народу. Вірить у їхній талант, особливі здібності до гри.
— Ви — артисти від природи. З високим духом. Саме ваше життя вже є джерелом для п’єс театральних. Гра ваша — правдива. Не вигадана. Від серця. Без примусу. Ви розкажете світу про своє життя, свою історію, культуру, зі сцени. І світ дивитиметься на вас із захопленням і зачудуванням — на правдиве життя горян, яке воно є.
Хоткевич уміє працювати з театральною трупою. Гуцули — не перші актори під його орудою. Гуцульський театр — не єдиний, зорганізований ним театральний підмосток, який він заснував, провадив, де актори відображали життя у сценічних діях, грали перед глядачами. Він уже має чималий театральний досвід — як режисер, драматург, як керівник, засновник театру.
— Зорганізував сільський театр у Деркачах на Харківщині, провадив студентський театр у Харкові, з яким гастролював Слобожанщиною. Був режисером у робітничому театрі в Харкові, де ставив п’єси українською мовою.
Хоткевич — також фольклорист, дослідник. Письменник. Перекладач. Лектор. Досліджував фольклор, народну творчість, історію краю — слобідського, гуцульського. Ретельно вивчав життя і творчість Тараса Шевченка. Григорія Сковороди. Писав праці про українську музику, театр, кобзарське мистецтво, народні інструменти. Організовував лекції про народні інструменти, кобзарів та бандуристів.
«Грузинка», «Камінна душа», «Гірські акварелі», «Гуцульські образки» — художні твори Гната Хоткевича, найкраще свідчення його письменницького хисту, наполегливої літературної праці. І переклади — Шекспіра «Ромео та Джульєтта», Мольєра, Шиллера, Гюґо, а також роман польського письменника, драматурга Казімєжа Тетмаєра «Легенда Татр».
Літературний редактор, актор, рік 1913, Гнат Хоткевич редактор літературного журналу «Вісник культури і життя». 1937 року зіграв роль кобзаря Кирика у фільмі «Назар Стодоля».
Музикант. Бандурист. Композитор. Викладач. Упорядник підручників із гри на бандурі. Керівник капели бандуристів.
Співав, грав на скрипці та фортепіано, на бандурі. Як бандурист-соліст ще студентом об’їздив великі міста України. «Підручники гри на бандурі», «Короткий курс гри на бандурі», уклав чимало композицій та обробок народних пісень. Керував Полтавською капелою бандуристів, створив для неї розмаїтий репертуар.
А ще — скомпонував близько шестисот музичних творів: романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Його «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Нечай», «Про смерть козака-бандуриста» — стали народними. Улюбленими.
***
Молоді гуцульські актори запросилися у своїх батьків — у мами й дєді, залишили на стариню ґаздівство — кýтанє, порання біля худоби й господарки, і вже на другий рік свого існування Гуцульський театр вирушив зі своїми акторами на гастролі по світу — Східною та Західною Галичиною, а також Буковиною.
Рік 1911. Початок березня. Перші гастролі Гуцульського театру. Східна Галичина. Буковина. Західна Галичина. Косів, Надвірна, Отинія, Калуш, Рожнятів, Долина, Болехів, Коломия, Станіслав, Галич. Львів, Стрий. Краків. Бохня. Ясло. Новий Сонч. Шістдесят одне місто. Сімдесят вистав. П’ятнадцять гуцульських акторів із Красноїлля, Перехресного, Голов, Жабйого, Замагори, Верхнього Ясенова грають «Верховинців». Із ними — Олекса Ремез, колишній актор театру «Руська бесіда» у Львові, помічник режисера Гната Хоткевича, адміністратор Гуцульського театру, який відбуде два турне з театром Галичиною та Буковиною.
Режисер Гнат Хоткевич не в змозі вирушити з гуцулами в їхню театральну подорож. Повинен залишатися у Львові. Однак він постійно на зв’язку зі своїми любими гуцулами. Вирішує організаційні питання, веде підготовку подальших виступів театру в Галичині: нові костюми, декорації, афіші. Листування. Дозволи на оренду залів для вистав. Телеграми. Дбає про найрізноманітніші моменти гастролей.
— Організовувати вистави було складно. Не вистачало коштів. Нелегко було й гуцульським акторам залишати господарку й довший час мандрувати з театром.
Однак гонір і слава, яких зазнає Гуцульський театр, мандруючи з «Верховинцями» світом, послабить усю напругу від матеріальних та організаційних труднощів. Зменшить втому, голод. Зм’якшить усі подорожні негаразди.
— Аби си з нас люди ни смієли, шо си вертаємо з театру, їк жебраки, перезичіли ‘смих у знакомиці в Косові трохи грошей, та й поїхали фіякрами до Красноїллі, шоби ни пішки. Шоби з гонором. Їк має бути.
***
Зі Львова Гуцульський театр вирушає до Західної Галичини, найперше — до Кракова, королівського міста, коронного краю Габсбурзької монархії.
У Кракові Гуцульський театр Гната Хоткевича супроводжує Богдан Лепкий. Поет. Прозаїк. Викладач Яґеллонського університету на лектораті української мови та літератури, професор у гімназіях імені Яна Собєського та Святого Яцка у Кракові. Лепкий особисто зустрічає гуцулів на вокзалі разом із гуртком української інтелігенції, що перебуває в той час у Кракові. Годує гуцульських акторів теплим обідом. Відігріває з дороги. Поселяє мандрівників у читальні товариства «Просвіта» у Кракові. Опікується й усіляко допомагає.
Кінець березня, рік 1911. Гуцульський театр дає чотири вистави у Кракові. Грає «Верховинців» у залі на вулиці Святого Яна.
— У Кракові ми дали штири вистави одну за другув и завше мали повно публіки. Фінансово Краків нас дуже пидреперував. Нима шо казати.
Поляки переповнюють зали. Приходять на вистави з оригінальним текстом п’єси Коженьовського — так ще краще розуміється гуцульська гра на сцені. Краківська преса щедро пише про Гуцульський театр, сповіщає про приїзд гірських акторів. Схвально відгукується про гуцульську гру. До рецензій додає знимки гуцульської трупи з підписом: «Гуцульський театр у Кракові: група гуцулів-аматорів з-під Косова, з режисером О. Ремезом посередині». Чотирнадцять гуцульських акторів на знимці краківського часопису «Nowosci Illustrowane»: усі — в гуцульській убирі, в кожухах, сардаках, на голові — кресані, в руках — бартки. Зі стародавніми порошницями, тобивками, кременовими кресами й пістолями. Три гуцульські акторки театру також убрані по-гуцульськи — у сорочках, запасках, попружках, постолах. Посередині — Олекса Ремез з Великої України в сірому пальті, в кобзарській шапці на голові. Серед гуцульських акторів також — Петро Шекерик-Доників, письменник, етнограф, громадський діяч. Це його гуцульський роман «Дідо Иванчік» станеться колись правдивим і живим свідченням життя гуцулів цілої епохи. А зараз він тут, на гастролях із Гуцульським театром, грає Антося Ревізорчука, наздогнавши театр у Сяноку, замість побратима Михайла Сінітовича, який змушений перервати свою гастрольну мандрівку й іти до війська.
Читайте також: Пристрасть до файного. Читаючи Параску Плитку-Горицвіт
Гуцули зустрічають Петра Шекерика на залізниці з великою радістю, здіймаючи його на руки від утіхи. Приїхав головний герой — Антось Ревізорчук. Таки відпросився у старині, у своїх дєді й мами, таки пустили Петра від хати. Ми — врятовані. Театр, який приносить Гуцульщині славу, не розлетиться. Не розсиплеться. І надалі славитиме гуцульський край по всьому світу. Народ гуцульський.
Із Сяноку разом зі щойно прибулим Петром Шекериком, який відтепер гратиме Антося, театр їде прямо до Кракова, вже ніде не затримуючись у дорозі.
Удень гуцули гуляють королівським містом. Оглядають Краків, його старовинні пам’ятки, визначні місця. Суконні ряди. Готичний Маріяцький костел — архітектуру, різьблений вівтар із дубової деревини. Ворота Святого Флоріана; піднімаються на Вавель, обдивляються там Вавельський замок — королівську резиденцію. Ходять Краківськими Плантами — парком із широкими зеленими алеями. Гуцулам тут добре. Вони чуються особливими. Потрібними. Шанованими.
Гуляють Краковом у гуцульській убирі, викликаючи своїми пишними строями в краківських поляків зацікавлення й зачудування. Краків’яни підходять до гуцулів, вітаються, бажають дізнатися про край гуцульський. Виявляють неабияку ґречність і повагу до своїх гостей горянських.
— Гуцули — здібні й культурні люди, лиш їм треба дати свободу й науку.
Краківська публіка любить гуцулів, їхню гру, особливо — жваві гуцульські данці на сцені, від яких здригається поміст театру, вібрує зала. Опришки з бартками в руках, підперезані широкими ременями, данцуют’ у зімкнутому колі аркан, міцно тримаючись за руки: «Прибий — зміни! Підківка — трьопачок — гайдук! Раз прибий, май поправ! Батько спит’ — батько встав!» Із ними їхній ватажок — безстрашний Антось Ревізорчук, месник кривдників, син гір, рідної матері Чорногори. Гуцульські мелодії, співанки геть зачаровують краківську публіку.
Краків уже бачив «Верховинців» Юзефа Коженьовського, тут не раз ставили на сцені оригінал п’єси. Однак гуцули, родом з гірського краю, звідки сам Антось Ревізорчук — головний герой п’єси, роблять виставу своєю, гуцульською, виступ їхній схожий лиш сам на себе. Живий. Переконливий. Правдивий.
— Та й двоє гуцульських акторів є родаками Антося, один носить черес самого Антося, відважного опришка, сина гір Карпатських.
***
Після Кракова гуцули їдуть далі до Бохні — міста в Західній Галичині. Грають тут у залі «Сокола». Місця всі випродані. Публіка, однак, іде й не зупиняється. Містяни прагнуть побачити — подивитися на розрекламованих краківською пресою гуцульських акторів. Гуцули грають тут двічі, щоби втамувати глядацьку цікавість.
— Публіка йшла й не спинялася. Довелося грати двічі. І щораз — при переповненій залі.
Гуцули, сини гір, зчиняють бійку на сцені в Бохні. Справжню. Публіка, однак, сприймає її за гру. Опришок-скрипичник, якому щойно в Кракові редактор ґазети «Nowosci Illustrowane» подарував нову скрипку, не витримує, коли його побратим, опришок, біжучи розбороняти штучну бійку на сцені, наступає йому на новісінький інструмент і розламує його. Штучна бійка перетворюється на справжню. Актори ледве розривають і втихомирюють двох запальних гірських опришків.
— А публіка била та й била нам оплесками, думаючи, шо то наші артисти потрафили так славно вивести бійку на сцені, а не знали, шо то таки направду була зайшла правдива бійка.
Березень, 29-те. Гуцули подорожують на південний схід до Ясла — міста на річці Віслока. Оглядають місто, гарне, чисте. Охайно прибране. Дають у Яслі дві вистави. Польські студенти та робітники організовують гуцульським акторам представлення за містом у залі Робітничого дому на «Американці». Сходиться багато гостей. Зала не в змозі помістити всіх охочих подивитися на гуцулів. На їхню гру. Наступного вечора Гуцульський театр грає «Верховинців» у місті в Єврейській залі, поляків цього разу менше.
Читайте також: «Сестри Річинські» Ірини Вільде: як сімейну сагу адаптували для теле- і театральної сцен
Квітень, перший день місяця, Гуцульський театр прибуває до Нового Сонча — міста коронного краю Габсбурзької монархії. Тут гуцулів на вокзалі зустрічає гурток українців. Актори замешкують у залі читальні «Просвіти». Дають представлення, кланяються місту й людям його та й вирушають назад до Львова — Східної Галичини.
Сокаль, Рава-Руська, Мостиська, Жовква — Гуцульський театр дає тут також «Верховинців». Із Бережан після вистави актори постановляють їхати д’хаті на Великодні свята. І продовжити гастролі вже після Пасхи. Заощадження з Кракова розійшлися. Стає сутужно навіть на їжу. Кулеша, молоко — основна пожива акторів Гуцульського театру. Грошей на ситніший харч не вистачає. До Коломиї актори їдуть уже без ґрейцеря за пазухою. Без окрайка хліба в кишені. Голодні й вимучені йдуть гуцули пішки з Коломиї до Косова через Яблунів, Пістинь. Холод, ніч темна. Моросить дощ. Знаходиться, однак, єдина захована крона Івана Стусяка — порятунок для славних акторів від голодної смерті. Квасні оселедці в нічній корчмі в Пістині — і сили прибавляються, щоб дійти до Косова й заночувати там під Міською горою в мами актора Івана Генсецького-Ревія: у Красноїллю гуцульські актори повертаються на другий день фіакрами, гонорово, знатно, як належиться. А не як якісь жебраки.
***
Після Великодня театр знову дається у світ — на гастролі містами Східної Галичини. Снятин. Коломия. До червня 1911 року виступають у Станіславові, Галичі, Бурштині, Жидачеві, Бориславі, Дрогобичі, Перемишлі, Судовій Вишні, Яворові. Дають вистави в Бібрці, Бродах, Тернополі, Збаражі, Золочеві, Підволочиську. Теребовлі, Гусятині, Городенці. Двадцять вісім міст-містечок. Театр знову почувається по-людському — квитки продаються добре. Є дохід. Акторам видають зарплату — заразом із попереднім боргом. У касі театру навіть залишається запас. На пришлі часи.
Понеділок, 12 червня, рік 1911, театр грає в Чернівцях у залі Народного дому. На виставу в Чернівці на прохання Ремеза знову приїжджає Петро Шекерик-Доників — на один день, щоб зіграти Антося Ревізорчука у «Верховинцях». Квитки не розкуповують до кінця. Публіки — небагато. Чернівці несуть акторам велику страту — фінансову, і щобільшу — моральну, театру загрожує втрата провідника — Олекси Ремеза, вислання його з Австро-Угорської імперії. Не все, що діється на сцені Гуцульського театру, подобається староствам.
Гуцульський театр перебуває на своїх гастролях дев’яносто днів, з перервою на Великодні свята, об’їздить шістдесят одне місто, дає шістдесят вісім вистав «Верховинців».
Залізниця, кошти на подорожі, плата за оренду залів, витрати на харчі, платня акторам, витрати на інвентар, офіра на рідну школу — Гуцульський театр самотужки зі свого доходу покриває всі витрати, пов’язані з гастролями.
26 червня 1911 року Гуцульський театр Гната Хоткевича повертається зі своїх перших гастролей до Красноїллі. Актори не хочуть розходитися. Постановляють грати далі гуцульську штуку. Показувати світу гуцульське — пишне й гарне. Незвично преподобне. Славне й красне.
Читайте також: Фольклористка Марта Ясінська: «Не може бути живої традиції без сучасного»
***
Для свого Гуцульського театру Гнат Хоткевич пише ще чотири п’єси. Створює їх — гуцульською, із життя гуцулів.
«Непросте», «Гуцульський рік», «Довбуш», «Прахтикований жовнір». Різдвяні, великодні обряди, гуцульські коляди, обрядові данці. Гуцульське весілля. Ігри, музика. Побут. Казки, легенди. Традиції. Звичаї. Разом із «Верховинцями» вони становлять тепер репертуар Гуцульського театру Гната Хоткевича.
Гуцулів переповнює радість — їхній театр розжився новими штуками. Із п’ятнадцяти акторів театр збагачується до сорока. Це — молоді гуцули з Красноїллі, Голов, Жєб’я, Ясенова, Перехресного, Замагори. Вони хочуть грати в театрі. Розучувати нові вистави. Повторювати «Верховинців». І небавом поїхати в другий театральний тур Галичиною, гляди, може, й на Велику Україну вдасться виїхати з гастролями, головно на Слобожанщину, звідки їхній режисер, найщиріший друг, побратим Гнат Хоткевич.
Рік 1912. Різдвяні свята. Гуцульський театр із сорока акторами дається зимою знову в світи — у свої другі театральні гастролі.
Скрипки, цимбали, флоєри, трембіти, телинки, мотелеви, дудки, дримби — тепер ще більше гуцульської музики у виставах театру. Ще більше співів, данців. І набутків на сцені.
Свої гастролі розпочинають знову з Косова. Далі — Кути, Вижниця, Снятин, Коломия. Грають у кожному місті чотири вистави — «Гуцульський рік», «Непросте», «Довбуш», «Верховинці».
Хоткевич якнайдужче клопочеться про свій театр. Щоразу при матеріальній скруті рятує його. Однак поїхати з ним у гастрольну подорож не може.
На Великодні свята Гуцульський театр повертається до Красноїлля. По святах актори знову їдуть у світ, продовжуючи розпочаті взимі гастролі.
12 липня, на Петра-Павла, на храмове свято в Красноїллі, театр знову повертається домів. Набравшись удома сил, ще раз виїжджає у світ, однак ненадовго. Гуцульські актори повертаються в гори, щоби підготуватися до нової поїздки, цього разу за межі Габсбурзької монархії, на Велику Україну. Давнє палке бажання Хоткевича — перевезти Гуцульський театр на свою батьківщину до Харкова — от-от має змогу здійснитися.
— І про Театр свій гуцульський думаю, щоби його сюди перевезти та нашу красу людям показати.
Читайте також: Без штампів і стереотипів: як волинські театрали переосмислили Лесю Українку
***
Лютий, 1912 рік. Хоткевич їде з Галичини до Києва, щоби звідти вирушити додому — у слобідський Харків, після шести років еміграції, вимушеної втечі з рідного міста. Він — повстанець, учасник революції. Вкрай небезпечний. Ніхто нічого не забув, особливо рік 1905, революційні заворушення. Про це йому нагадують миттєвим арештом, ще в Києві.
Після звільнення через кілька місяців Хоткевич одразу відновлює контакт зі своїм театром на Гуцульщині. Пише до Петра Шекерика-Дониківа про свої плани, бажання перевезти Гуцульський театр до Харкова, давати там вистави з гуцульськими акторами. Щоби нарешті Слобожанщина й уся Україна побачили його найбільшу любов — Гуцульський театр, у який він уклав безмежно багато праці й старань. У нього є ще один задум — паралельно організувати в Харкові майстерню гуцульських виробів. Запросити до Харкова майстрів по дереву — десять, двадцять; двох-трьох майстрів по металу; кушнірів — одного, двох; ткаль до ліжників і запасок; двох хлопців — до науки. Стала поденна праця. Матеріал для виробів, місячну платню — Хоткевич забезпечить. Від майстрів — лише робота.
— Ідуть наші люди тяжко працювати бутинáми, до Босні, світами, а тут при такім труді, в теплі, можна теж мати заробіток.
Отримавши лист від режисера театру, Петро Шекерик-Доників починає збирати майстрів для Хоткевича.
Хоткевич тимчасом винаймає приміщення для майстерні на Холодній горі в Харкові. Марія Заньковецька офірує свої коштовності для позики на облаштування гуцульської майстерні.
Кінець 1913 року, восьмеро гуцульських майстрів їдуть на схід — до Харкова. Серед майстрів троє акторів театру: Йосип Гулейчук зі своєю сестрою Ганною та Дмитро Мінайлюк. Гуцули поселяються на Холодній горі, майструють дерев’яні гуцульські вироби, паралельно — готують «Гуцульські вечори» — програму з гуцульськими співанками, данцями, кóлядами, оповідями гуцульських казок, легенд, грою на музичних інструментах, цимбалах, флоєрці.
Уже в березні 1914 року харківська публіка приходить на «Гуцульські вечори». Хоткевич починає вечори з представлення гуцульської культури, знайомить харківську інтелігенцію з гуцульським краєм, розповідає, що це за нарід такий — гуцули.
Готують на «Гуцульські вечори» також гуцульську їжу — кулешу з бринзою та гуслянкою, банош на сметані, книші в маслі, буришіники, маленькі гуцульські голубці, завбільшки, як палець мізинний, завиті в пів листка квашеної капусти чи його четверту частину.
Хоткевич зі своїми гуцульськими майстрами-акторами привозить «Гуцульські вечори» до Києва, Миколаєва, Херсона. Виступають там зі своєю програмою.
Для Хоткевича — це проблиск. Слушна нагода. Саме час перевезти весь свій Гуцульський театр із гірської Красноїллі до Харкова. Звідси гастролювати по довколишніх теренах і прославитися на всю Україну.
Режисер не гає часу. Зараз же відсилає Йосипа Гулейчука до Красноїллі. Улітку 1914 року Гулейчук збирає в Красноїллі людей, які мають охоту доєднатися до театру, виготовляє їм документи, паспорти. Зібравши гуцульських акторів, організувавши виїзд на Україну, Гулейчук спершу перевозить через кордон інвентар театру, костюми, декорації. Услід за ним їдуть гуцульські актори.
Світова війна захоплює Гулейчука в дорозі по той бік кордону. Його арештовують, відправляють у тюрму на Алтай. Звідти він уже не повернеться додому в гори — згине на засланні. Хоткевича з гуцульськими майстрами етапом відправляють на заслання у Воронеж Курської області. Звідти вони повернуться до Харкова лиш у році 1917, уже після Жовтневого перевороту.
Гуцульський театр відродиться лиш у році 1930, його другим поколінням. Вже без Хоткевича, без найславніших акторів першого покоління Гуцульського театру — театру Хоткевича.
