Написавши свій новий роман до повномасштабної війни в Україні, Ірена Карпа не здогадувалась, що її книжка побачить світ у вже зовсім іншій країні — зболеній, частково зруйнованій, але не скореній. Що питання жіноцтва і сестринства на війні заграють іншими фарбами — вразливі та беззахисні, вони об’єднуються і разом долають усе. Авторка ще не знала, що 20 червня 2022 року Верховна рада ратифікує «Стамбульську конвенцію» і, будемо сподіватися, захист жінок і запобігання насильству нарешті матимуть законодавче регулювання.
Теми булінгу, аб’юзу, зґвалтувань, на жаль, були актуальні завжди. Проте нинішня війна оприлюднила ще один вид наруги над жінками, не бачений нами досі, — жахливі звірства, вчинені російськими солдатами на окупованих українських землях. І тут питання військового переслідування, справедливого покарання кривдників і помсти вже стає необхідністю. Психологічний трилер з елементами детективу «Тільки нікому про це не кажи» Ірени Карпи, можливо, місцями шокує, але й змусить замислитися над важливими проблемами суспільства, не заплющуючи на них очі.
Захоплення секс-вечірками не стає на заваді боротьбі за справедливість
Головна персонажка книжки — українка Марґо, яка довгий час мешкає в Парижі, працює фотографкою, відвідує кав’ярні та секс-вечірки, має коханця, сповідує полігамію та свінгерство і більш-менш задоволена своїм життям. Але її турбують неясні спогади з дитинства, питання щодо свого призначення та мети буття, і вона вирішує звернутися до психолога.
Паралельно із цим Марґо дізнається про таємничого Месника, який викриває і знищує збоченців, ґвалтівників, кривдників, читаючи про його успіхи у блозі такого собі журналіста Соніка, який «викриває табуйовану правду». Допомагаючи створювати контент його сторінки, Марґо вистежує і фотографує одіозних особистостей у непривабливих ситуаціях на вільних вечірках.
Дівчина, називаючи себе «жалюгідною фантазеркою», також мріє про справедливе покарання для всіх винних, що якимось чином вважали себе в праві ображати дітей, дівчат, жінок, а ще про те, що скривджені перестануть мовчати і приховувати свій біль. Інакше зло відчуватиме свою безкарність і триватиме далі.
«Так трапляється часто — публічна справа локомотивом тягне на світло все те, що ретельно приховувалося і вважалося нікому не цікавим, бо “хто ми такі — маленькі люди в безправній державі”. А тут наче щось зарухалося. Хай і поки боязко, але жінки заговорили».
Філософія «кухонних Аполлонів» і внутрішня мізогінія
Постає закономірне питання: чому жертви мовчать? Чому не хочуть дати розголосу своїй історії, вилити із себе біль, поділитися ним, вирішити проблему, зрештою покарати кривдника і таким чином захистити майбутніх жертв? Бо велика частина нашого суспільства підтримує наратив «сама винна» — причому як чоловіки (певно, із солідарності, бо більшість ґвалтівників усе ж особи чоловічої статі), так і жінки (тут мотивація мені менш зрозуміла). І замість отримання підтримки, люди повторно травмуються — тепер уже через гейт, який мусять приймати на себе. Тому й обирають право мовчати, сподіваючись на диво.
«Крім кухонних Аполлонів, звісно ж, вистачало і жінок. Заздрість, замішана на внутрішній мізогінії, творить неприємні дива. Від “а нашо вона поночі шлялася?” про жертву зґвалтування до “куди її батьки дивилися?!” та інших “закоротка спідниця” й “а мої діти в цей час читали катехизм”».
Але ж окрім дорослих із їхніми проблемами, є ще й діти, яких часто нема кому захистити. Батьки / родичі не вірять, учителі зневажають, батьки інших дітей налаштовують проти жертви, змушуючи відмовлятися від дружби з ними. Дитина не може самостійно постояти за себе і, чуючи «ти тільки нікому про це не кажи», підкорюється старшим людям та обставинам.
«Для одних школа стає місцем екзекуцій та булінгу, для інших — ледь не єдиним острівцем нормальності в океані зміщених орієнтирів, коли пекло — вдома. Але так чи інакше, фундаментом подальшого дорослого життя вона стає для всіх без винятку».
Читайте також про досвід письменників, які воюють і волонтерять
«У що ви були вдягнені?»
У нещодавньому інтерв’ю Ірена Карпа, розповідаючи про свою новинку, поділилась побоюванням, що читачі можуть неоднозначно сприйняти її, бо в книжці є моменти критики українців. Зокрема журналістів і поліціянтів, які під час воєнного стану служать Україні та працюють задля перемоги. Але попри це війна все ж не нівелює наявні проблеми в цих ланках, а буває, що й загострює.
«”У що ви були вдягнені?” — зазвичай питає поліція у жертв зґвалтування».
Хіба таке запитання якимось чином допомагає слідству? Чи це ще один привід перекласти провину на особу, яка зазнала насильства? Марґо має загострене почуття справедливості, тому халатність і непрофесійність правоохоронних органів бере близько до серця. До того ж її дід, працювавши генералом у КДБ, змалечку розказував онуці «страшні казки» на ніч, особливо нічого не приховуючи. Тому про вербування та використання органами самих злочинців вона також була обізнана.
«А тепер, нашвидкуруч гортаючи ці документи, він бачить, що покидьками так само користувалися органи. Не хочеш втратити роботу? В тюрму загриміти не хочеш? Посада тепленька дорога? Що ж, мусиш співпрацювати зі слідством. Вербування? Гачок? Саме так. КГБшний чи й рідний ментівський прийомчик. Пишіть доноси, стежте, звітуйте, підставляйте — і буде вам підножний корм».
Деякі журналісти, прагнучи пограти в детективів, також можуть переступати межі дозволеного, риючись «у брудній білизні», розпитуючи подробиці злочину та ігноруючи елементарні правила етики. Марґо дивувалася, що журналісти, знаючи вагу слова і маючи вплив на суспільну свідомість, дозволяють собі оперувати завідомо шкідливими поглядами. Окрім цього відсутність емпатії та гонитва за сенсаціями також позбавляє професію престижу, тож дівчина не шкодує, що обрала іншу діяльність.
«І чому медіа (по ідеї, дорослі люди) підносять історію аб’юзу неповнолітньої як історію, курва, “любві, якій всє возрасти покорни”?».
Коронавірусна інфекція як уже неактуальна тема в книжках
Окрім усього згаданого, у книжці яскраво виражена тема ковіду. Красиві описи Парижа переплітаються з обуреними пасажами про закриття улюблених кав’ярень і парків. Навіть на секс-вечірці, де Марґо знайомиться з цікавими людьми, ведуться розмови про світ, який змінився за час пандемії, і про відчуття «екзистенційної самотності», яка в усіх сильно загострилася. Загалом це фантастично — як швидко тема ковіду перестала бути актуальною для українців. Здається, ми віддали б усе, щоб повернутись у 2020-й і нити про його «жахливість».
«Боже, наче в іншому житті все було, думає Марґо, крокуючи під парканом саду Тюїльрі. Який ідіотизм — позакривати парки. Наче якщо люди в них зайдуть, то хором познімають маски і заразяться».
«Що саме я можу із цим зробити?»
Як і українці після 24 лютого, жертва аб’юзу шукає відповідь на питання «Чому я?», намагаючись знайти причину, щоб жити далі. Але нашої провини в цьому нема, і ми не повинні допускати, щоб із нас робили жертву. Як казала Едіт Еґер, потрібно змістити фокус із запитання «Чому я?» на «Що тепер?». Здається, це єдине правильне рішення, щоб вигребти.
«— Пам’ятай, що час цінний. Не витрачай його на всі оті “за що зі мною так”. Ні за що. Причин нема. Твоєї провини нема. Ти нічого не можеш змінити в минулому, зате можеш не всрати теперішнє, з якого виросте твоє майбутнє. Не питай, “чому це сталося саме зі мною”. Краще думай, “що саме я можу із цим зробити”».
