У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком книжка репортажів українського журналіста, кореспондента української редакції «Голосу Америки» Остапа Яриша «This is Америка. Історії не з Голлівуду».
Расизм, контролювання зброї, нелегальна міграція, бідність і шлях до американської мрії — у цій книжці зібрано історії людей із різних куточків США, із різними політичними поглядами та життєвою філософією, які переживають турбулентні для країни часи пандемії та президентських перегонів. Від захованого села на півночі Каліфорнії, де люди нелегально вирощують марихуану на продаж у Голлівуд, до племені корінних американців у Луїзіані, чия земля через зміни клімату поступово йде під воду. Вони всі щоденно борються, мають свої перемоги та поразки — і свою Америку. Автентичну і значно цікавішу у порівнянні з країною-мрією з рекламних роликів та пласких стереотипів, які сформувала сучасна популярна культура.
Зелена лихоманка шириться Америкою вже кількадесят років. Вона також є захисною реакцією. Тільки, на відміну від звичайної, яка захищає людський організм і бореться з вірусами та бактеріями, «зелена» захищає добробут людей і бореться з нестачею грошей, їжі, дому, роботи. Вона — один зі способів хорошого заробітку місцевих та чужинців. Ми перебуваємо на півночі Каліфорнії, у селі X «Смарагдового трикутника» — власне, на тому самому клаптику землі, який пошуковик Google найчастіше асоціює з «дітьми квітів» і найкращою у світі травою. У 2019 році тут також є діти, собаки і трава, а ще приблизно 700 осіб, які дбають про те, щоб вона й надалі була найкращою. До села нас проводить іммігрант з України, який називає себе Лакі. З його допомогою ми знайомимось з Ешлі, матір’ю трьох дітей і «королевою трави» (так про неї іронізують місцеві), кількома молодими дівчатами, які в неї працюють, лісовим піратом Саймоном, що опікується малими острівками канабісу в лісі неподалік, і Ніком із Лос-Анджелеса, котрий підтримує легальну торгівлю марихуаною. Вони розповідають, як зелена лихоманка рятує їхнє життя, нарікають і мріють, снуючи свої контрабандні розповіді між зеленими острівками й зовнішнім світом.
Історії контрабандистів не закінчуються, лише острівки трави змінюються на острови мігрантів, а замість шелестіння листя чуємо дзюркотіння води. Ми — в долині Ріо-Ґранде. Місто Рома вважають одним із найнапруженіших у Техасі, якщо йдеться про міграцію. Хоча протягом трьох останніх років тут не сталось жодного вбивства. Життя його людей (зрештою, як і ріки), плине під пильним оком поліції, що приглядається до кожної деталі з неба та з-під будинків. У місцевій суміші двох культур та мов (у крамницях Роми спочатку звертаються іспанською, а потім можуть перейти на англійську) легко розчиняються латиноамериканські мігранти, які непомітно виходять з води Ріо-Ґранде й завдають багато клопотів тому пильному окові. Офіцер поліції Франсиско Ґарсія наглядає за порядком у житті 11 тисячі місцевих і часто такої ж кількості мігрантів. Активіст Джонатан Салінас охороняє природу й річкову долину, де з’являються фрагменти стіни — кожен різної форми та висоти, залежно від того, за каденції якого президента США були зведені. Сеньйор Мартін Моліна боронить свою землю і не віддасть ані шматочка під будівництво тієї стіни. Кожний може багато що розповісти.
Коли мігранти з Латинської Америки лише мріють про свій тихий закуток у США, одна з вуличок Вашингтона вже названа на честь італійського перукаря Дієґо д’Амброзіо. Серед численних посольств розташований скромний старий будинок, на вивісці якого написано «Перукарня Дієґо». Зайшовши всередину, одразу помічаєш величезну кількість фотографій на стінах — як у галереї, що завішана портретами відомих політиків, послів та митців. Дієґо д’Амброзіо — вісімдесят один, і упродовж п’ятдесяти років він робить зачіски та стриже волосся. За послуги кожен платить однакову ціну: 25 доларів. І неважливо, чи це політик, відомий митець, іммігрант чи водій. Уже багато років у салоні Дієґо працюють дві перукарки — Іріс та Йоле. Саме їхні розповіді почують читачі в цьому репортажі. Про що вони говоритимуть? Дієґо б тут точно пожартував — «про жінок», як тоді, коли він відповідає на запитання допитливих: «Про що ви говорите зі своїми клієнтами — особливо з тими, що з Білого дому й посольств?». Та лише в цьому місці вперше (і, мабуть, востаннє) герої книжки розповідають про здійснення своєї американської мрії.
Читайте також про досвід Анастасії Левкової на резиденції у тбіліському Домі письменника
«У кожного — своя Америка» — пише Вахтанг Кіпіані в передмові до книжки. Протягом останніх двох років Америка багатьох афроамериканців голосно й пошепки знову і знову повторює одне речення: «Я не можу дихати». Відео, на якому напівпритомний Джордж Флойд витискає зі свого горла ці останні слова, транслюють по телевізору та в інтернеті. За цим спостерігає весь світ. Пізніше дорослі деякий час борються з двома проблемами: перша — як самим усвідомити побачене, і друга — як пояснити це своїм дітям. Із такими складнощами стикнулось двоє жінок із Форт-Вейна в Індіані — Дайлана Саундерс та Аліша Рауш. Саме вони повели за собою перших людей, які 2020 року почали голосно кричати про свою американську мрію на вулицях Форт-Вейна. Разом з іншими писали гасла на картоні й так демонстрували, що їхня американська мрія ще має здійснитись. Однак Аліша й Дайлана на цьому не зупинились: вони заснували ChangeMakers — громадську організацію, яка бореться з расизмом у Форт-Вейні. Героїні цього репортажу розповідають про свою нездійснену американську мрію і про кроки, які вони роблять, щоб наблизити її здійснення.
Картонні прагнення організації ChangeMakers засліплює біле вбрання членів Ку-клукс-клану, а голоси на вуличних протестах заглушує рок-н-рол Деріла Дейвіса. Ми в Меріленді — ближче до океану. Деріл Дейвіс, головний герой репортажу, каже, що має дві пристрасті: «Ку-клукс-клан і рок-н-рол». Син американського дипломата, а тепер відомий музикант, хвалиться, що після розмов із ним приблизно 200 расистів змінили свої погляди. Історія про його спроби зрозуміти ідею поділу людей на гірші та кращі раси вражає і почалася тоді, коли Деріл був малим хлопчиком. Крізь ці розповіді, як і крізь усе Дерілове життя, тягнуться люди з Ку-клукс-клану, нагадуючи привидів у своєму білому одязі. Головний герой їх не боїться (інколи в нього навіть складно знайти залишки інстинкту самозбереження). Він їх вистежує.
Надихнувшись історією Деріла Дейвіса, автор книжки теж вирушає слідами білих чоловічків. У містечку Цинк в Арканзасі він знаходить Томаса Робба, очільника «Партії лицарів» Ку-клукс-клану, який привідкриває двері до своєї «Невидимої імперії». Разом із ним заглядаємо всередину. Розповідає, що там панує чистота і порядок. Як пастор церкви він підтримує ту чистоту, оскільки «людська частина угоди між Богом і Авраамом полягає у збереженні білої раси, а збереження білої раси — у збереженні її чистоти». Протягом десятиліть Томас Робб зі своїм кланом відокремлює «чистих» людей, а простіше кажучи, займається сегрегацією.
В Америці долю громадян вирішують також інші, набагато страшніші сили, ніж група білих расистів. Кріс Брюнет із племені Білоксі-Чітімача-Чокто знає імена їх усіх: Крістобал, Лора, Марко, Саллі, Дельта і Зета, Катрина… Ураган Катрина, каже він, був для Нового Орлеану тим, чим теракт 11 вересня став для Нью-Йорка. Затоплений рай (малий клаптик землі в затоці, з’єднаний із територією штату Луїзіана тоненьким пасмом дороги) споконвіків був домом для племені Кріса та його кузена Сімона. Цей острів нестійкий, як і зведені на ньому будинки, що стоять на двометрових стовпах замість міцних фундаментів. Тут людина відчуває власну безпорадність і мізерність поряд із силами природи. Ми перебуваємо на острові, неподалік Крісового будинку. Один Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі… Чуємо відгомін грому. Один Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі… Чекаємо, поки острів стане морем. Довго чекати не доведеться, каже професор Марк Дейвіс, який займається проєктами, пов’язаними з річкою Міссісіпі. Те, що відбувається в Луїзіані, незабаром відбуватиметься у багатьох місцях на планеті. Ми будемо змушені, як Кріс і його плем’я, шукати новий дім. Уряд має величезні труднощі з переселенням кількох десятків родин з острова. Уявіть собі, що буде з мільйоном.
Читайте також рецензію на роман Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс»
А що станеться, коли на вулиці опиняться тисячі родин Нью-Йорка? Серед людей, які незабаром можуть втратити помешкання, — Бонні Ґіннет. Вона тридцять років живе в районі Квінс, — у тому самому районі, де народився і виріс Дональд Трамп. Те, що її досі не викинули з помешкання, завдячує Джулії Макнеллі та пандемії. Уряд США ухвалив закон, який не дозволяє позбавляти людей даху над головою протягом пандемії. Навіть тих, чия заборгованість за оренду перевищує кількадесят тисяч доларів. У Нью-Йорку є майже 370 тисяч домогосподарств, що мають заборгованість, розповідає Джулія Макнеллі з Legal Aid Society — їх вистачило б на ціле місто. Вона — правничка й допомагає людям, яким погрожують власники житла (переважно власниками є великі фірми), людям, яких виганяють із квартир і які під примусом мають покинути їх якомога швидше. Таким ми бачимо Нью-Йорк, Нью-Йорк.
Наближаємось до Вірджинії, а водночас і до кінця книжки. У 2007 році на території кампусу Вірджинської політехніки через стрілянину загинули 32 особи. У Коліна, сина Ендрю Годдарда, вистрілили чотири рази. П’ятий постріл, який нападник за збігом обставин пустив собі в голову, врятував Колінові життя. Ендрю Годдард тепер бореться за жорсткіше регулювання вогнепальної зброї у США. Хоча він підтримує Другу поправку до конституції, але цілком інакше інтерпретує її суть, ніж більшість жителів штату. Прочитавши книжку, розумієш, що громадяни США відчувають загрозу в багатьох ситуаціях. Одні мусять захищатись від бандитів, які хочуть забрати їм марихуану (часто також вирощену незаконно), інші бороняться від вторгнення мігрантів з іншого боку ріки, треті борються з поліцією та расизмом, четверті — з «нижчою», «гіршою» расою тощо. Філіп ван Клів може додати до цього списку ще багато аргументів за те, чому кожен мусить мати при собі зброю. Про це він часто розповідає на вуличних мітингах. Такої ж думки Патрик, 25-річний кур’єр, який доставляє їжу. Він може надрукувати гвинтівку на 3D-принтері, яка буде не гіршою від звичайної. Хлопець почувається в безпеці й хоче, щоб так чувся кожен, хто живе в Америці.
На тлі усіх цих розповідей у 2019–2021 роках розвивалися політичні події, які вже є частиною сучасної історії США — вибори 46-го президента Сполучених Штатів Америки: дебати, імпічмент, пандемія, виборча кампанія, смерть Рут Бейдер Ґінзбурґ, день виборів, штурм Капітолію. На мою думку, це добре розпланований хронологічний кістяк репортажів. Перед уважним читачем постає цілісний образ кожної історії, який вміщає набір подій в окресленому часі та просторі. Ми слухаємо розмови репортера з живими людьми, і водночас до нас доноситься відгомін радіо й телевізорів з їхніх квартир, а наш погляд привертають заголовки свіжих газет і журналів, придбаних напередодні розмови. This is Америка та її історії не з Голлівуду.
Усі мої Америки
Мені 27 років. Я ніколи не була в Америці, але бачила їх багато. Моя перша Америка (як і я тоді) була мала, вміщалась в екрані старого телевізора, звучала як пісня Джона Вільямса, пахла новорічним снігом і нагадувала про зиму та свята. Свою другу Америку я відкрила на сторінках Гемінґвея, повз якого завжди проковзували його незвичні коти. Іншу Америку в той самий час знайшла в лісовій хатині Генрі Торо. З кожним наступним роком мого життя знаходила їх все більше і більше. Вкладала туди всі фантасмагорії, які могла вигадати моя уява. Бачила також Америки моїх родичів, сусідів, подруг і друзів, які часто ставали синонімами до слів «свобода», «добре життя», «долари», «робота», «навчання» — їхні американські мрії.
Збірка репортажів Остапа Яриша — моя найновіша Америка. Коли я прочитала книжку і писала цей текст, переглядаючи авторські фотографії, вона стала для мене близькою, такою правдивою — я, мабуть, сказала б навіть земною. Переглядаючи нові фільми на Netflix (і з Голлівуду також), восени 2021 року мій друг зауважив, що там часто чогось бракує. Те щось — це маска на обличчях людей, які заходять до крамниці, ресторану, кав’ярні чи кінотеатру. Світ без маски тепер став для нас минулим, історією, а не нашою реальністю. Тільки у збірці репортажів про Америку я не відчула відсутності масок, тобто буття тут-і-зараз. Українці зможуть заглибитись у це читання і через неголлівудські історії ознайомитись з американським сьогоденням.
Читайте також рецензію на «Собачий майданчик» Софі Оксанен
Книжка вийшла друком за сприяння незалежної неурядової організації GROWFORD Institute.
Фото Остапа Яриша
