Чому Андрій Сем’янків, він же MEDGoblin, написав художню книжку? І чому всі герої в ній можуть здатись неприємними? Про це 4 жовтня говорили Макс Кідрук та Андрій Сем’янків на фейсбук-сторінці видавництва «Віхола» під час онлайн-презентації книжки «Танці з кістками».
Нова книжка Андрія Сем’янків — на перший погляд, проста історія про патологоанатома-невдаху. Северина не цінують на роботі й мало платять, з особистим життям чоловіка відбувається щось незрозуміле, самооцінка на нулі. Скоївши один злочин, він набагато легше вчиняє інший, а за ним і наступний. Те, що вчора Северин вважав неприпустимим, стає новою нормою. Та й узагалі виникає питання: чи здатен він тепер зупинитися і як далеко може зайти?
Тиктор медіа законспектувало розмову письменників.
Що спонукало писати художню літературу?
Любов до читання. Думаю, у багатьох письменників таке буває: читаєш-читаєш і розумієш, що шукаєш книжку, яку хотів би прочитати, а вона не трапляється. Тож виникає питання: «Чому б не написати її самому?». До того ж, коли я писав цю книжку, а це був десь 2017–2018 рік, мені не було чого робити — я працював за кордоном, мав багато вільного часу, який ні з ким було проводити. Подумав, що можу витратити його на щось хороше.
Блогерство з’їдало велику частину часу, але при цьому тексти тонули в стрічці. Дописи можуть бути дуже актуальними, популярними, цікавими, корисними, але пройде тиждень, два, місяць — усе, їх уже немає. Допис можна потім видобути, але його ніби ніколи й не було. Це як у буддистів, які викладають дуже красиві візерунки з порошкоподібного ладану чи сандалу. Викладати їх можна місяцями, але потім його просто підпалюють, він згорає і все, нічого не залишається. Книжки — це все ж щось вагоміше. Тож отакий дебют у мене в художній літературі.
Які з історій у книжці мають реальне підґрунтя?
Більшість має якісь підґрунтя в реальності. За ними стоять історії, події, певний особистий характер, але все це я трішки докрутив. Тобто, ти живеш, маєш якусь роботу, а в тебе перед очима відбувається треш. Та він ще в соціально прийнятних нормах — ніхто нікого не вбив, нічого страшного не сталося, хоча суть події абсолютно трешова. І я собі дозволив такі ситуації не зупиняти там, де вони зупиняються завжди — усі ж сваряться з керівництвом, багато хто має якісь халтурки, не завжди легальні. Я просто дозволив цьому потривати трохи довше.
Пишучи цю книжку, я й сам не завжди знав, чим закінчаться та чи інша конкретна лінія або епізод, бо справді було цікаво дозволити ситуації розвинутися й не обрубати чимось соціально прийнятним. Тому, звичайно, такого трешу, як у книжці, у медицині, мабуть, не відбувається. Наголошую на слові «мабуть», бо я не бачив. Але він міг би бути. Уявити, що все це відбувається насправді, мені дуже легко. Реальний світ від вигаданого в книжці відрізняється тільки тим, що немає цієї загадкової фармацевтичної кампанії, яка хоче закупити органи. Якби таке й було, думаю, у відповідь на попит з’явилася б і пропозиція.
Читайте також: Культурний фронт зі зброєю: воїни видавництва «Наш Формат»
Чи спотворює ця книжка уявлення про роботу патологоанатома?
Я вважаю, що ця книжка є найкращою рекламою роботи патологоанатома. І показує, що ці люди непересічні, що це не просто якась людина, яку ніхто ніколи не бачить, і вона там постійно сидить п’яна, колупається в трупах. Є таке уявлення — не в усіх, звичайно, але багато в кого.
Патологоанатом — це один із найрозумніших лікарів, від якого залежать долі живих людей.
Тому ті, хто вчиться на лікаря — йдіть у патологоанатомію. Зараз є багато приватних компаній, у яких можна абсолютно легально заробляти гроші патологоанатомом. Зараз такий фахівець — на вагу золота. Адже в сучасному світі можна сидіти в своєму кабінеті, працювати з якоюсь американською клінікою, яка буде висилати тобі фотографії біоматеріатів, які ти будеш дивитись і ставити діагноз.
Це дуже крута й суперсучасна спеціальність. І навіть той же штучний інтелект, якого зараз усі бояться — от якраз цю спеціальність він не скоро замінить.
Чому всі герої можуть сприйматись як неприємні?
Вони були такі, тому що я намагався максимально реалістично відтворити справжніх людей. Справжні люди стають неприємними, коли виникають конфлікти інтересів. Дуже просто бути хорошим, коли тобі нічого ні від кого не потрібно й коли від тебе нічого нікому не потрібно. А ще в цій історії насправді дуже мало персонажів. Це не проблема, лише констатація. Така вийшла історія.
Це люди, у яких є постійний конфлікт інтересів, коли вони один від одного щось хочуть — і не можуть один одного позбутися. Це рецепт для того, щоби люди максимально стали неприємними. Ці люди приємними були б, можливо, за якихось інших обставин, коли саме отак не склалося б у їхньому житті. Але загалом добре, що вони є якимись — це означає, що вони не плоскі. Вони викликають емоцію.
Чи був для героїв роману референс із реальних людей?
Я би сказав, що в усіх. Описуючи кожного героя, я уявляв собі людину. У більшості з них навіть той самий вид діяльності. Звичайно, вони не творили того всього і всі збіги випадкові, але я орієнтувався на реальних людей. І намагався трішки докрутити те, що, мені здавалося, у них уже є. Цей представник, наприклад, у реальному житті може бути дуже напористим, нахабним, упевненим, а що буде, якщо він узагалі не матиме етичних принципів? Оце вже цікаво. Додамо ще якісь дрібку до характеру цієї людини. Таким чином і виходять цікаві персонажі.
Читайте також: Війна. Оповідання Софії Туранської
Наскільки гостро в Україні стоїть питання із чорним ринком і дрібнішими нелегальними справами, на які підписувався Северин?
Зараз про це взагалі не йдеться. У мирний час це були суперекстраординарні історії. За мою практику в медицині, з 2004 чи 2005 року й понині, я лише одного разу зустрічав людину, яка мала проблему із законом через нелегальні операції. І це було не в Україні. Це було закордоном, і там ніхто ні в кого не крав, — це були операції для податкової. Історій про торгівлю органами в реальному житті в Україні я не знаю. Але моральні дилеми, які стоять перед людьми, такі самі, незважаючи на те, мова йде про торгівлю органами чи ні.
Чи плануєш ти писати далі?
Для будь-якої людини, яка має бажання писати або досвід у писанні, опинитися в країні, де відбувається гостра фаза війни — це майже стовідсоткова гарантія, що щось буде написано. Опинитися в армії — двохсотвідсоткова гарантія. А опинитися у військовій медицині — без варіантів. Єдине — складно придумати, яка саме це буде книжка.
Нас із вами очікує дуже великий челендж — література про війну. Вона почне з’являтися ще до того, як гаряча фаза війни закінчиться, але потім уся наша література буде про війну.
Ну і, власне, не хочеться написати те, що й так усі будуть знати. Хочеться написати щось інше, щось незвичайне, те, що мені хотілося б прочитати самому про цю війну. Якщо я доживу — то обов’язково напишу книжку. У мене зараз на телефоні є нотатки. Такий страшний потік інформації, тим більше нової, яку ти ніколи раніше не чув — величезна кількість якихось людей, ситуацій, характерів, подій, інсайтів. Я намагаюсь усе це якось хоча б записати, щоби не забувати. Бо запам’ятовувати вже не виходить.
Чи є сенс бути письменником в епоху тиктоку?
Завжди цікаво робити те, що не є мейнстрімом. Мені здається, якщо ти робиш щось, що цікаво тобі — обов’язково знайдуться люди, яким це також буде цікаво. У мене подібна ситуація була з наукпопом, коли я починав вести блог. Про те, що якийсь блог про медицину може мати охоплення сотні тисяч людей на один пост, узагалі не йшла мова. Зараз медичних блогерів багато, кожен має свою аудиторію, свій стиль. Але це не те, що шість років тому, коли я тільки починав. Тоді в це було важко повірити. А мені просто подобався сам процес. І було важливо, наскільки багато людей це зацікавить.
Тому мені здається, що в сучукрліту попереду нове життя. Можливо, воно буде після смерті сучукрліту, або, можливо, буде навпаки — ми станемо свідками покращення. Тим не менше, думаю, ми повернемося до книжок. Історія, звичайно, не циклічна, але певна циклічність у бутті таки є.
Звичайно, є сума людської уваги всіх людей на Землі, або скоріше сума уваги й часу. Різні медіа борються за увагу та час споживача, кількість яких обмежена. Очевидно, що перемагає щось таке короткоформатне — відео- або аудіовізуальне мистецтво. Але насправді я не думаю, що книжки через це зикнуть чи стануть чимось геть маргінальним. У книжок був непоганий піар за останні кілька тисяч років. Доти, поки не стане новим трендом те, що дивитися тикток набагато крутіше, аніж читати книжки, усе буде непогано.
Люди будуть потрохи відходити від короткого формату. Навіть якщо дивитися на тикток — і там уже з’являються тикток-серіали. Бо люди хочуть довших історій. Дофаміновий раж, отримати швидке задоволення — це класно. Але в людей є ще якісь прагнення, крім того, щоб отримувати дофамін. Люди хочуть довгих історій. А різниця між повноцінним фільмом і книжкою — вже не така, як між тиктоком і книжкою.
Та й у тиктоці є багато блогерів, які роблять відсилання на літературу. Поки це є, поки на літературу хтось посилається, її будуть читати. Звичайно, все буде погано, й зрештою ми всі помремо. Взагалі всі. Але книжки будуть «жити» далі.
Підготувала Валерія Савотіна
Фото з Facebook-сторінки видавництва «Віхола»
