МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Ця війна фіксується очима жінок: огляд поетичної збірки Катерини Калитко «Люди з дієсловами»

Ця війна фіксується очима жінок: огляд поетичної збірки Катерини Калитко «Люди з дієсловами»

Катерина Калитко «Люди з дієсловами», на обкладинці — картина «Дракон» художниці Ілони Сільваші, видавництво Meridian Czernowitz, 2022

У чернівецькому видавництві Meridian Czernowitz цьогоріч вийшла поетична збірка Катерини Калитко «Люди з дієсловами». Для мене вона стала логічним продовженням попередньої книги віршів «Орден мовчальниць», яка вийшла роком раніше. Важко втриматись від спокуси порівняння віршів, мотивів, форм того самого автора. Постійно хочеться бачити розвиток поетики людини, за чиєю творчістю стежиш. 

 

Нам не вийти з цієї війни такими, якими прийшли
Катерина Калитко

 

Ця збірка Катерини Калитко воістину воєнна. Частина текстів, які увійшли до видання та сформували перший і четвертий розділи, помітно написані після початку повномасштабного вторгнення, другий і третій — вірші, створені від осені минулого до зими цього року. 

Перша риса, яка особливо гостро кинулась у вічі під час прочитання збірки, — наративний компонент помітно сильніший, ніж у попередній. Чи добре це, чи погано, кожен вирішує сам. Але перед читачем розгортаються сувої з родинною історією, спогадами дитинства, довоєнного життя і біблійними алюзіями, які проходять крізь усю збірку.

Якщо визначати магістральні теми «Людей з дієсловами», то виокремити можна війну, силу слова, мови, долю жінки під час чи, власне, на війні, прихід месії та кохання як найбільшу силу, яка апріорі рятує світ. 

Війна вривається з першої сторінки: чорна, в’язка, небезпечна. Перед авторкою не стоїть питання хто, коли і чому розв’язав її. Калитко хвилюють у цей момент такі речі, як кровоспинне і спроба перехрестити того, хто йде на війну. Вона каже зрештою: 

«А цвіт осиплеться з вишень,
заповнить вирви та безодні.
І має значення лише —
Де ти сьогодні».

Авторка є очевидицею подій, які розгораються в країні. Вона дуже гостро сприймає лінію фронту, бо там люди, які їй не байдужі. Зокрема там Він, її брат-друг, там тисячі українських чоловіків, для яких позивні стали оберегами після хрещення-називання, а бої — ініціацією. 

«Ось іде солдат до своїх і тримає кишки руками,
і обвалюється долі, зачувши хрипкі позивні побратимів».

У цих рядках трагедія помножена на надію. Солдат дозволяє собі впасти тоді, коли почувається в безпеці, у лоні знайомих антропонімів і рідної мови (про це згодом).

Єдиним порятунком під час війни Калитко називає пам’ять:

«Все, що досі знали одне про одного — перепишеться.
Врешті, вже переписується. Формується під руками.
Що це світиться з них у короткі години тиші?
Наша вперта взаємна віра, довга і спільна пам’ять».

Про воєнну пам’ять авторка мислить детально, розчленовуючи кожен аспект: прощання з рідними, руйнування міст, смерті, сльози, відчай, тіла наших солдат, спроби наблизитись до того, хто в формі, спроби жінки бодай на мить забути те, що оточує її. 

Калитко поділяє пам’ять, як і завжди у своїй поезії, на жіночу і чоловічу:

«Пам’ять буде різною. Жіноча — бездонна, люта.
У первісній її темряві ходитиме мертвий люд.
Чоловіча — чіткіша, тваринніша і фатальніша.
Звуки. Списки. Подробиці. Запах. Тіл. Міста.
Памєять буде подібною. Довгі дороги. Вітри.
Номери потерті. Стрімкий, як лавина, крик».

Зрештою, авторка обирає жіночу пам’ять як свій лейтмотив і власний хрест, який вона, поетка, несе крізь війну. Вона питає себе «що є жіноча пам’ять на великій війні» і кожен текст, у більшій чи меншій мірі, відповідає на це запитання. 

«Я жінка з гарячої точки. У нас весна і війна».

У порівнянні з попередньою збіркою Катерини Калитко, де лірична героїня намагається народити голос, щоб озвучити увесь орден мовчальниць — німих посестер, що стоять за її спиною, тепер лірична героїня не шукає власний голос, вона промовляє історії усіх інших, фіксує їх і таким чином загоює рани. 

«Що вдовин горизонт? Де по війні війна, стоїть останній мур,
здірявлений на сито.
Пора нічних розмов. От шкіру би пошити із бачених жінок,
з роздягнених принад».

 

Зображення: Meridian Czernowitz
Читайте також: Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак

 

Катерина Калитко проживає війну в собі, вона болить пораненими і випалює собі серце загиблими. Її лірична героїня постійно твердить про бажання заховати когось, Його, усіх в себе під шкірою, у своєму нутрі:

«ніби це я сама тебе народила
і, захищаючи, забираю назад у себе».

Вона говорить про обезшкірення як нормальну воєнну категорію. Залежно від контексту вона ділиться власною шкірою з іншими або втрачає її під час бойових дій як найважливіше і найнеобхідніше. Проте жінка, ця сильна і закохана жінка не лякається, вона «не знає іншого бога, крім війська» і вірить у свого бога:

«Бо бувало гірше. Бувало, що не бувало тут нікого з живих.
 На руїнах кричали лисиці, а на цвинтарі — сови.
3 імен проростала трава, і важніла, як обладунки, твоя сорочка кривава,
і, сховавшись за каменем, три ночі дивилась ти,
як зі схилу розстріляні все котились, котились.
А от власне військо — воно прийде і помститься».

Калитко вірить, що «війна не скасовує чинність ніжності та любові» і цю любов, помножену під час війну в сотню разів, вона й транслює. 

Якось Зиґмунд Фройд сказав, що Ерос і Ананке — предки людської культури, тому, очевидно, бодай відголоски любові поміж зигзагами долі ми маємо визнати. Ми, зрештою, маємо визнати любов і ніжність під час війни. 

Маємо спробувати жити, не забуваючи своє коріння, самим себе. Катерина Калитко двічі згадує Поділля — рідний регіон, згадує особливості мови і ландшафту. Поруч із цим говорить про свій рід, бабусю, сережки, фіксуючи в пам’яті ментальній і матеріальній свою особисту й державну історію. 

«Хай тепер приходять. Хай спробують
видирати мене з корінням —
я підважу
всю землю».

Попри відчуття фіксації на власній землі, лірична героїня постійно повторює, що брати їй із собою нічого й у тривожну валізу вона складає спогади і трохи сімейних речей. 

Не менш важливою для авторки цих рядків є мова. Мова, очевидно, є найважливішою для неї. Лірична героїня фіксує, що мова і дійсність під час війни розшаровуються як вода й олія. Вона каже, що кирилиця дарована нам Богом для плачу, а після війни ми мусимо перевинайти слова, навчитися наново говорити. 

Зміна мови відбувається вже зараз із кожним. Ознака цього — пошерхлі губи, темні, наче випалені вогнем, обвітрені і покусані, такі, що згодом артикулюватимуть цю нову мову.

Першим свідком і представником нової мови стає назва збірки «Люди з дієсловами». Катерина Калитко говорить про дієслова як ті слова, які буквально діють. Це і є визначальною їхньою рисою — здатність діяти. Вона надає перевагу не іменам, а дієслівним формам. Це і є, очевидно, новою мовою.

Калитко укладає цілком воєнну збірку, кожен осінній пейзаж несе в собі передчуття війни, кожен весняний ранок має запах згорілих за попередню ніч будинків і тіл. Проте вона жодного разу не називає ворогів. Їх наче не існує як суб’єктів. Є одне велике зло, одна велика війна, яку треба перемогти. Про те, чому і звідки прийшла війна Катерина не говорить, вона фіксує свої відчуття, перебуваючи в епіцентрі подій. 

Авторка раптово звертається до біблійної тематики, у збірці з’являється образ машіаха, себто пророка. Калитко згадує момент розп’яття Христа і каже про невизнання народом свого месії. 

У заключному розділі Калитко вибухає текстом «Катехизис». Вона демонструє читачам функції та завдання нової мови — оповідати про те, як нас вбивають і закликати вбивати ворогів: 

«Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово “вбивати”.
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати, не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю всеможливим богам —
лише вбивати за неї».

Очевидно, у цьому і є сила та завдання воєнної поезії — витворювати нові сенси та впускати у свій узус необхідні конотації. Українцям зараз потрібно вбивати, щоб згодом творити новий світ.

 

Читайте також: Катерина Калитко: «Я ціную вірш за те, що це миттєва нервова реакція на реальність»
Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter