fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак

Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак

Ілюстрація: Дарія Луцишина. У партнерстві з Method Writing
dassin cover - Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Я не знала молитов класу до 10-го.

Навіть самий звичайний «Отче наш»

якось не потрапив у поле мого зору.

Зовсім не проскочив

ані поміж оповіданнями Тютюнника і Франка,

ані в якомусь переказі «Повісті минулих літ».

Словом, я багато читала і вчила прозу на пам’ять,

тільки чомусь ніколи не «Отче наш».

 

Не те, щоб у нас у роду були росіяни,

чи безбожники.

Але склалося так,

що один-єдиний раз,

коли я могла звернути увагу на цю молитву,

була шкільна екскурсія в якийсь «божий» музей.

Та ні, він же був історичним.

У Львові.

 

Учителька сказала: «Це — забобони».

«Чому забобони, Лідіє Іванівно?» — спитала я.

У простору музейну кімнату — вони завжди якісь занадто просторі — падало світло

прямо на ікони й осявало лики святих

з очима покірними і печальними.

На одній з ікон лежала золота сережка.

Точно така, як у нашої вчительки —

тоді всі носили однакові сережки,

які завжди дарували на ювілей.

І однакові зачіски — короткі, з високим начосом.

Така ж була в нашої вчительки.

 

«Та хто може повірити в таке? Лише неписьменні люди!» — відповіла вона.

 

І, як відмінниця і староста класу,

я мала розповісти

перед усією школою

про смішні вірування українського народу.

У якихось там Марію чи Івана,

що, нібито, у це вірили неписьменні прабабусі та прадідусі,

заступались за нас на небі.

 

Чому я так добре пам’ятаю ті відчуття

мого виступу на шкільній лінійці?

 

Це не був той адреналіновий кайф,

який з’являється в мене завжди,

коли я на сцені й на мене дивляться люди.

 

Це не було відчуття сорому,

коли я чогось не знаю чи маю збрехати,

як на екзамені з психології,

коли трапилося питання, яке я не вивчила,

тож мені влупили четвірку.

 

Я спробую описати в кольорах:

це було темно-сіре відчуття

плити,

яка давить мені на груди

і не дає дихати.

Я хочу скинути її із себе.

Скинути цю коричневу шкільну форму,

неприємну до тіла.

Змити цей липкий пил.

 

Я говорю.

Я промовляю.

Але з мого рота виходять не мої слова.

Мене нудить.

У мене температура.

Чужі слова — як ін’єкція крові не моєї групи.

Це насильство.

 

До того я лише декілька разів проходила повз церкву.

 

Одного разу, десь років у п’ять,

мене привели на службу

і я закричала: «Мамо, дивись, Дід Мороз!»,

вказавши пальцем на священника,

який вийшов — як зараз пам’ятаю —

у блакитних святкових ризах.

 

І потім ще один спогад:

яскраві жовто-рожеві хлібці

у вигляді намиста.

Їх у нас називають пацьорки

і продають біля церкви цигани.

 

Тож «Отче наш»

й усі інші молитви

проходили повз мене,

таку відмінницю і старосту класу.

 

Зате «У Лукаморья дуб зєльоний»

я можу розповісти будь-коли,

якщо прокинуся серед ночі,

навіть від гучної сирени.

 

І тепер,

коли

між п’ятою ранку та п’ятою нуль п’ять

змінилося все на світі,

я питаю себе…

Я питаю.

Я просто хочу зрозуміти.

Я хочу вловити смисл життя.

Я намагаюся втримати баланс.

Я не хочу впасти.

 

Для чого

мене

навчили

віршів Пушкіна.

і Лєрмантава?

Навіщо я стільки читала Талстова?

Навіщо я розмістила на поличках свого дому всіх цих Пєлєвіних

і так і не знайшла часу,

щоб нормально вдуматися

в текст

молитви «Отче наш».

 

Ну добре, не «Отче наш»,

але хоча би вірші

тих розстріляних українців,

імен яких я не чула від своєї вчительки.

 

Я не чую

не маю часу слухати.

У мене мало часу,

я маю спішити,

я повинна швиденько забути

вірші Пушкіна,

розучитися говорити мовою його віршів.

 

Тим паче,

на його пам’ятнику в Ужгороді

хтось затер ім’я «Пушкин» і зверху написав

«Джо Дассен».

 

«Це хто?», — спитав мій син.

 

Посеред акуратної маленької площі над набережною,

весь у рожевих пелюстках від сакур,

Пушкін застиг і дивиться на мою річку.

За його вухом приклеєна жуйка.

Високий комірець упирається в його кам’яне горло.

Кучерявий, удає, що все буде добре і треба просто заспокоїтись.

 

«Це… Джо Дассен, — відповіла я. — Французький співак. У нього родичі з України…».

 

Через день його зносять.

Правильно. Правильно. Правильно роблять.

Я зможу тепер швидше забути.

Я почну жити заново.

Я помолодшаю.

Я вже не боюся старості.

Не зморшок, а старості розуму,

коли в голові є лише чужі тексти,

яких навчили у школі.

Які потім виявляються ін’єкцією крові ворожої для мене групи…

Літературне редагування: Ната Коваль

logo method writing 1024x468 - Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак

Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.

Джек Ґрейпс  викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали  вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.

Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.

Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
dassin cover 150x150 - Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак
Пам’ятник Джо Дассену. Поезія Олесі Ісак
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter