Спогади Йосипа Гірняка (1895–1989) — одного з найбільших акторів мистецького об’єднання «Березіль» — унікальна пам’ятка української історії першої половини XX століття. Разом із автором читач опиняється за лаштунками одного з найкращих українських театрів. Ексклюзивні відомості про підготовку, репетиції та прем’єри знакових Курбасівських вистав надає спогадам особливої важливості: по суті це альтернативна історія «Березоля», розказана з перших вуст.
Особливу увагу в мемуарах приділено Лесю Курбасу та Остапу Вишні; з останнім Йосип Гірняк перебував у засланні. Спомини відкриває передмова п. Тетяни Бойко; для видання розроблено покажчик імен, п’єс, опер та фільмів. «Спомини» вперше вийшли у 1982 році в Нью-Йорку і в Україні досі не видавалися.
Публікуємо фрагмент із книжки Йосипа Гірняка «Спомини», наданий видавництвом.
Про зйомки Лесем Курбасом фільму «Вендетта»
Перша зустріч Курбаса з кінематографом вразила і нас, його учнів. Ми чекали чогось небуденного, якогось чуда, а він поводився із знімальним апаратом, як з чимось добре знайомим і освоєним. Ми не помічали в нього ніякого хвилювання. З першого дня він заімпонував операторові своєю волею і своїм мистецьким видінням.
Ми ніколи не знали, що чекає нас завтра, які кадри будуть зніматися. Можливо, що асистент про дещо здогадувався, бож напевно мусів приготувати деякі реквізити для відповідних сцен, чи попередити персонажів, які були потрібні для заплянованих знімань.
Питати Курбаса про його пляни ніхто з нас не зважувався, висувати свої пропозиції чи поради не було в звичаю. Ззовні привітний, безмежно чарівний, він мав якусь магічну владу над усіма, а особливо над тими, які з ним працювали. Дирекція ВУФКУ підсунула йому для дебюту банальний фільм, який він невідомо чому погодився взяти. І ось у час роботи ми приглядалися, як він напружено примірявся до терену, час від часу заглядаючи через об’єктив камери на намічений кадр, поки не блиснула ориґінальна думка, гостра ситуація, несподіваний зворот сюжету, нетрафаретна гра персонажів. Треба було творити якісь яскраві комедійні ситуації, щоб оправдати потребу такого фільму. І він їх знаходив, так би мовити, на ходу. Увесь час пробував, експериментував і перевіряв наслідки тих шукань і дієвість своїх задумів на нас, на всіх співробітниках знімальної групи і на собі самому. Він був дуже вимогливий до нас, а до себе самого в першу чергу.
Пригадується мені епізод бійки поміж попом і дяком. Я — піп, невеличкого зросту, миршавенький, але в’їдливий як в’юн і косючий мов п’явка. Шагайда — велетень, тугодум, оброслий рудою бородою аж до очей. У мене на грудях хрест на довгенькому ланцюжку. З цим ланцюжком і трапилася халепа. Ми вв’язалися в бійку, попадали на землю, покотилися по пилюці. Я ловко вивернувся й виліз на недотепу дяка, але в час бійки ми обидва замоталися в ланцюзі від хреста. Курбасові майнуло в думці покористуватися цим моментом. Зупинив нашу бойову дію, дає поправки:
— Застряли, заплуталися в ланцюгу? Чудесно! Знаменито! А попробуйте змастити Степана хрестом!
Я обережно нерішуче пробую, маркуючи легенько удар.
— Юза, не маркуйте, а вдарте його остервеніло, зі злістю! Почали!
Шагайда під мною заплющив з переляку очі. Я зловісно готуюся до удару. Нічого не вдієш — наказ режисера. Закрутився апарат. Я вдарив! Курбас радісно регоче. Тішиться як дитина, пропонує операторові повторити знімки. Але підбігає до нього асистент і щось нашіптує до вуха…
— Що таке? — перепитує Курбас.
— Олександре Степановичу, таж Юзка розкромсає лоба Степанові. Чим жертвуєте — лобом чи фільмом?
— Чому? — питає недогадливий Курбас. Прибігає до мене, бере з моїх рук хреста і б’є себе по голові. Зніяковів, потер лоба: — Ов! Так… Який жаль… Такий хороший кадр. Хоч би запастися ще одним дублем.
Час наглив, а ще не були зняті кадри над сажавкою біля городів, яка мала правити за ставок. А тут, як на зло, попсувалася погода. Сонце заволоклося хмарами, що ніяк не сприяло для знімання. Всі групи готувалися до повернення на фабрику, і нам поставлено вимогу закінчити при всяких обставинах роботу у Вінниці. Тож не було ради: напередодні від’їзду, у непривітний похмурий день вся наша група зібралася над сажавкою, де відбувалися войовничі дії обох героїв майбутнього фільму. Тема епізоду над сажавкою була ось яка: дяк-Шагайда закрався в попівський, тобто мій, город і, нарізавши на ньому кільканадцять голівок молодої капусти, порозкидав їх по сажавці. Піп, оглядаючи таку шкоду на своєму городі, помітив, що його капуста плаває поміж ряскою і лататтям у ставу. Недовго думаючи, він скидає з себе одяг і скаче у ставок виловлювати голівки капусти. Повикидавши їх на берег, він, прикриваючи одною капустиною своє грішне тіло, ввесь у рясці вилазить на берег. Тут попа обдає холодним вітром. Він цокоче зубами від нестерпного холоду. Асистент і костюмер висушують його рушниками. Надбігає Курбас, примовляючи: — Ай-яй-яй… Дуже змерзли? Що робити, що робити? Вже витерли його? Ану, Юза, давай ще раз! — Та тут, на цьому холоді, треба було ще почекати, поки обслуговуючий персонал знову понакидав свіжу капусту у сажавку. І так повторювалося ще чотири рази для знімання дубляжів. Курбас кожного разу бідкався, що я неодмінно простуджуся, захворію від цього клятого холоду. Мене знову висушували, і він знову командував: — Ну, давайте ще разок, — а з берега ще доносились його директиви: — Поверніть направо, там ще залишилися три голівки, підберіть їх.
Та на цьому ще не було кінця. По берегу ще треба було голому, змерзлому, прикриваючися капустиною, шукати свого одягу, який за час плавання капосні сусідські хлопці спрятали.
Наступного дня експедиційний обоз виїхав до Одеси, де був обіцяний тяжко зароблений перший гонорар. По дорозі не було за що полікувати нажитий нежить. Але… тоді нам усім було море по коліна!
«Народній Малахій»
На веранді, серед гурту всього березільського ансамблю, на наспіх сколочених з неструганих дощок дзиґликах примістились Лесь Курбас і Микола Куліш. Невисокий на зріст, скромний, з привітно усміхненими очима Микола Гурович читав свою нову п’єсу «Народній Малахій». Ця подія відображена на фотознімку незамінного фотоаматора М. Савченка, якому історія «Березоля» завдячує першоджерельні сліди незабутніх мистецьких подій. Завдяки цьому березільському фотоентузіястові, новітній інквізиції не поталанило спалити шедеври творчої праці Леся Курбаса і Миколи Куліша. Кожна постановка, оформлення сцени, численні образи виконавців ролей, картин із багатьох внутрішньотеатральних подій, подорожей та екскурсій лежать у музеях та архівах і служать свідками золотої доби українського театру.
На невеликій фотокартці видніє гурт молодих людей, які своєю зовнішністю не схожі на провідних акторів столичного театру України, а в їхньому центрі непоказні, скромні режисер і драматург не скидаються на реформаторів, яким судилось повернути керму українського театру у непередбачений керівними органами більшовицької партії напрям.
Ми вперше слухали в його власному читанні нову п’єсу. Цей новий твір нічим не нагадував його дві попередні драми. Читання «Народнього Малахія» не було читанням. Микола Гурович виголошував, виспівував, вимельодовував на всіх своїх милозвучних голосових струнах — багатотемну симфонію всеукраїнської трагедії. З перших звуків похоронного голосіння Стаканчихи Тарасовни, яким починалась ця надзвичайна музика української мови, якою автор-читач причаровував слух і увагу березільців, ми не в стані були визволитися з полону того майстра слова, інтонації, мислі, драматичної колізії та дії.
На протязі тригодинного читання, без перерви і відпочинку, ніхто із слухачів не зважився ні словом ні звуком зареаґувати на почуте словесно-музичне дійство, що безперервно плило з уст чарівника, яким об’явився перед нами автор твору. По рясних сльозах на обличчях не тільки м’якосердого жіноцтва можна було відчути те, що творилось в умах і серцях потрясених слухачів.
Тема, події та персонажі, що їх драматург розгорнув у чотириактному творі, настільки відбивали нашу добу, що ми мов у дзеркалі побачили себе, відчули свої затаєні думи, догледіли події, які оточували нас і наших сучасників. Нарешті, знайшлася людина, що яскраво розгорнула перед нами дійсність, якій ніхто з нас не зважувався досі заглянути у вічі. Навіть тоді, коли ми тількищо почули, пережили та усвідомили цю дійсність, ніхто з нас не був у стані обізватись словом до майстра, який громогласно, мов Гомер, проспівав про неї! Після прослухання «Народнього Малахія» всім нам березільцям стало ясно, що поява цього драматурга приневолить український театр, особливо театр Леся Курбаса, переглянути багато чого пройденого і переакцентувати чимало критеріїв на новий лад. Самому мистецькому керівникові довелось признати, що примат режисера роздвоївся: рядом з ним став драматург. Пальму першенства, як видно, доведеться розділити на обидвох.
