Коли береш до рук книжку, написану журналістом, то в тому, що це легко читатиметься, сумнівів не виникає. Роман, який спочатку може здатися збіркою замальовок із медійного життя, покаже, як творяться новини, а з ними й історія, а ще — як із тоненьких ниточок формується великий клубок зради.
Разом із журналісткою Кроніною пройдемо шлях від спонсорованого політиком ЗМІ до спеціалізованого сайту, власного бізнесу та міжнародної розвідки. Готові почати цю мандрівку?
Журналістське розслідування на 500+ сторінок?
Журналістські матеріали, якими б не були, переважно мають суттєво менший обсяг, ніж ця товста книжка, навіть лонгріди, навіть мегалонгріди. Епохальний репортаж Джона Герсі «Хіросіма» (за новою практичною транскрипцією Хірошіма, — ред.), мабуть, найбільший журналістський матеріал в історії, менший десь на половину. То що ж тут? Портрет епохи. Не менше. Років із 10–12 з політичної історії України: маніпуляції, джинса, зашквари, чорний піар і фейки, бо як же без них.
Не налаштовуйтеся на важке заполітизоване чтиво чи моралізування, що так бути не має. Звісно, не має, але так було і, на жаль, подекуди і досі є. Справу матимемо хоч із професійним романом, та все ж героїнею, у якої багато інтересів і цілком людські потреби. Ми не в усьому будемо з нею згодні, та все ж відчуватимемо до неї щонайменше симпатію.
Чи розслідування це? Так, розслідування, зшите з маленьких клаптиків, які спочатку навіть не будуть видимими. А будь-які збіги з реальністю можна вважати вигаданими.
Онлайн чи не онлайн
Знайомтеся, Альона Кроніна, журналістка видання «Онлайн». У неї немає певної спеціалізації, тож писати вона може практично про будь-що: від репортажів із ГЕС до заміток про колядки в центрі міста. Це фактично її перша робота, тому вона ще не вміє диктувати свої правила і не надто цінує власну експертизу. Професія допитливій юнці дуже підходить, вона живе цим, однак є нюанс — медіа, у якому працює. «Онлайн» фінансує Спонсор, наближений до президента Пеньковича, якого вижене Євромайдан.
Редакція «Онлайну» — майже хрестоматійний випадок загальнополітичного ЗМІ: є журналісти, з яких здмухують пилинки, бо вони чомусь особливо цінні (колеги не знають, чому так), є ті, які не соромляться писати зашквари, є редактор, який завжди виступає на боці спонсора, є ідейні… і є чимало ненормованої праці, яка поганенько оплачується. Зрештою, кожен, хто вибирає для себе журналістику, має бути готовим зриватися вночі і мчати на місце події.
«У новинарі йдуть здебільшого новачки, щоб дістати «бойове хрещення» і, власне, потрапити на телебачення. Отримають вони підвищення і сидітимуть у теплій студії чи на багато років застрягнуть на посаді, яку на деяких телеканалах називають стрингерами, — залежить тільки від їхніх стресостійкості та бажання йти по головах. Знаю одне: десятки ніжних дівчаток марніли й старіли на моїх очах, а потім зникали і з престурів, і з самих телеканалів. Інтерв’ю в міністрів брали зовсім інші люди, а звільнялися нещасні переважно самостійно. Роботу “в полях” ніхто довго не витримував».
В «Онлайні» пишуть не про те, що важливо чи необхідно, а те, що потрібно Спонсору. І Альоні там важко, бо її ідеалізм ще не вмер і навіть не планує. На цьому етапі вона час від часу працює над цікавими для неї темами, але поки не надто відрізняє добро від зла.
Переломний момент цієї історії
А потім починається Євромайдан, який для Альони підсвічує, що в її ЗМІ не так. Хоча б те, що там є співчуття до «Шулік» (дозволимо собі припустити, що так авторка назвала «Беркут»), а протести зображують як спробу насильницького повалення влади. Серйозно? Мій бекграунд як читача волає: що за дурня? Як таке взагалі можна було писати? А потім пам’ять нагадує про сотні, якщо не тисячі, проросійських ЗМІ, які просували ті ж наративи за кремлівські гроші. І деякі з них ще донедавна нормально чулися.
Те, що відбувається з Кроніною — не якась еволюція, бо вона не поділяє ідеали «Онлайну» і його бандитського Спонсора, вона просто переростає свою першу роботу і вирушає туди, де не муситиме бути частиною пропаганди, що має на меті зжерти Україну. До цього часу читачеві вдається її по-справжньому полюбити. Класна ж писака!
Читайте також Про російську розвідку. Читаємо книжку ветерана ЦРУ Джека Девайна
«Айтілла» ІТ-журналістики
Третій блок роману і водночас ще одна вельми типова для української журналістики історія: замучена джинсою журналістка загальнополітичного видання вирушає шукати щастя в чомусь більш спеціалізованому, де доведеться менше кривити душею. Зацікавлена в захисті даних, Альона Кроніна бачить себе в ІТ-журналістиці. Хоча вона не надто обізнана у сфері, вірить, що немає нічого неможливого, коли знайдеш правильних спікерів, які розкажуть і підкажуть.
«Айтілла» — геніальна ж назва для великого ІТ-конгломерату, частиною якого стане Альона. Ні, вона не стане людиною, яка пише про нові тренди розробки, вона все ще працюватиме з політичними темами, бо політика надто вже зацікавилася айті. Пам’ятаєте, той період, коли у Верховній Раді дуже перейнялися діяльністю ІТ? Тут якраз про нього.
Хоча, здавалося б, Альоні вже не треба робити гарячі репортажі, але в неї більшає відряджень і понаднормової роботи, яка вбиває всі поривання будувати стосунки.
«Ми довго говоримо про сімейне життя та професійну журналістську роботу і сходимося на думці: ці речі не сумісні».
До вигорання залишається не так багато днів…
Пішов у піар — здавай прескарту
Колись така норма існувала у французькій журналістиці. Робота в піарі закривала шлях до медіа. Ти робиш або одне, або інше, і назад не приймуть. В українських реаліях вона ніколи особливо не працювала. Тут можна і туди, і назад, і навіть одночасно, ніхто й слова не скаже (подумають, можливо, але…). От і Кроніна, зрештою, стає помічницею народного депутата, очільницею його політичного іміджу, а зараз показує нам, як у Верховній Раді загалом огидно все влаштовано.
«Найпростішим способом дізнатися щось про когось у Раді було, звісно ж, закрутити роман. І хоча, на перший погляд, могло здатися, що тут всі спали з усіма, насправді підібратися до так званих перших осіб було доволі проблематично».
Та, хоч сторінок до кінця книжки залишається все менше, крапка не буде на цьому етапі.
Чому варто читати «Останню справу журналістки Кроніної»?
Весь текст вище — своєрідна дорожня карта цього роману, яка показує розвиток героїні, але в романі значно більше. Якщо ви шукаєте, скажімо, власний спосіб бачити фейки, маніпуляції та джинсу, то ця книжка покаже, як їх створюють і як взагалі функціонує замовна журналістика. І це вельми корисна навичка в наш час.
Це про нас і з вами і про інформаційне поле, у якому ми живемо та функціонуємо. Роман підсвічує недоліки українських медіа і заодно показує, коли варто зупинитися і подумати: чи не маніпулюють мною?
Також її можна порадити тим, хто має намір піти в журналістику, особливо політичну (і загальнополітичну теж), щоб зрозуміти, до чого варто бути готовим, авторка зображує професійний побут дуже життєво.
А ще там класна головна героїня, з якою цікаво мандрувати нетрями української політики і шукати правду.
