Редактори мають чарівну здатність змінювати світ на краще. Принаймні якщо розуміти світ як текст.
Часто редактори лишаються непомітними, хоча саме їхній уплив на фінальний вигляд тексту є визначальним.
Як зберігати авторський стиль, якими є межі редакторського втручання в наукових, просвітницьких і новинних виданнях, що найскладніше в роботі редактора та що приносить їм задоволення?
Тиктор медіа поспілкувалося з редакторками Галиною Глодзь, Олесею Павлишин, Валерією Сергєєвою, Юлією Прибитько і Дариною Чупат, тож читайте про їхні редакторські будні й свята.
Як пояснити авторові, що він хотів сказати
Редакторів із філологічною освітою багато. Щоб бути видимою особою у своїй галузі, треба вміти ще щось. Наприклад, у моєму випадку — мати теологічну освіту.
Питання «Що хотів сказати автор?», яке філологів просять забути на курсах із літературознавства, — це в певному сенсі головне питання для редактора. Із живими авторами комунікація налаштовується легше, бо редактор може просто спитати: перепрошую, а що ви хотіли цим сказати? І чи можна це сказати якось інакше? Із перекладами складніше: вам треба вже зрозуміти, що хотіли сказати двоє людей — автор і перекладач.
Редакторка Діана Етгілл писала в мемуарах про роботу з однією кулінарною книжкою. Здавалося б, це зовсім просто. Проте виявилося, що далеко не всі можуть доступно описати процес приготування їжі. Редагуючи ці рецепти, Діана Етхіл мусила безпосередньо все готувати, і тоді виринали не згадані в тексті інгредієнти, пропущені або зайві технологічні процеси.
Мій найскладніший проєкт — малюсінький текст на 100 сторінок про Тому Аквінського на пальцях. Треба було пояснити не просунутим метафізикам і філософам, а студентам перших курсів, як працює метафізика й теологія святого Томи. У тексту було кілька рівнів проблем. Пояснено було дійсно на пальцях, але не дуже пристосовано до книжкового синтаксису, бо автор зробив книжку з лекцій, які читав студентам. В оригіналі ще більш-менш працювало, а в перекладі — штука і властивості штуки мали стати річчю і її акциденціями.
Перекладачі — двоє студентів — зробили свою роботу не так і погано, та потім за текст узявся науковий редактор, який вважав, що Тому спрощувати не можна. Нормальні англійські слова стали страшними філософськими термінами на кшталт «субсистентний», «конституюють»… Як наслідок, працювала я над цією маленькою книжкою п’ять місяців.
Для редактора корисно попрацювати певний час у паперовому журнальному виданні. Ліміт на кількість знаків допомагає вчитися редакторської дисципліни та визначати, які слова важливі, а які є додатковими прикрасами і їх можна прибрати.
Із деякими авторами доводиться проговорювати ідею тримання себе в руках. У нашому науковому середовищі досі вважають: навіщо казати просто, якщо можна сказати складно? Насправді писати просто — це показати людям, що ви знаєтеся на темі. Мій улюблений приклад, коли одному філософові сказали: «Вас неможливо читати», а він задоволено відповів: «Дякую, я стараюсь».
Іще один лайфгак, як не робити зайвого: побудьте об’єктом редагування. Коли ви редагуєте, але вас не редагують, — ви дозволяєте собі значно більше правок. Коли ж ви самі стаєте автором, якого хтось редагує, то розумієте, як багато маєте суб’єктивного в редакторській роботі, — і вам легше цього позбутися.
Ви можете втратити довіру автора, якщо почнете зачіпати те, чого редагувати не варто. Але можете здобути довіру, якщо покажете, що читаєте дуже уважно, і помітите щось справді важливе.
Загалом, навіть якщо ви — редактор, ваш текст хтось має читати, бо ви звикли до того, як формулюєте свої думки, а читач — ні. З науковими текстами в цьому сенсі найбільше труднощів. Нас довго вчать в університеті, що є очевидні речі, і ми їх опускаємо в науковій спільноті. А потім ви виходите зі своїм текстом до широкого загалу — і забуваєте пояснити ці речі.
Редактор потрібен бодай для того, щоб перевірити, чи текст узагалі придатний до читання. Якщо, редагуючи, не просто розставляти коми, а намагатися зрозуміти, про що йдеться, у нас буде значно більше гарних текстів.
Що потрапляє в наукпоп-смітник
За час свого існування «Куншт» пройшов шлях від журналу до науково-популярного медіа, головним продуктом якого є сайт, також чотири подкасти і ще багато класних штук.
Гаслом проєкту «Куншт» є «Наука як мистецтво». Як це працює операційно? Насамперед постає питання, де шукати автора. Ним може бути науковець або журналіст. Науковець краще знає тему, але не всі науковці вміють добре писати. Журналіст має ліпший стиль, але гірше знається в темі.
Ян Сакробоско, який жив у XIII столітті, написав працю про індійсько-арабське числення «Алгоритми». Написав просто і легко, і це вчення поширилося. Галілео писав свої «Діалоги» як розмову друзів про світобудову, і це дуже популяризувало його теорію. Ньютон навпаки написав складно, щоб не трапитися дилетантам. Сьогоднішні автори також мають власні настанови, тож нам доводиться працювати з різними стилями та баченнями.
Редакція — це своєрідний фільтр. Що більше шарів — то чистіша вода. Головний редактор дивиться загалом, чи текст влаштовує. Потім науковий редактор може кілька разів повертати текст автору. Уже після доопрацювання його вичитує літературний редактор. Отож роботі з науково-популярним текстом властивий довший ланцюжок роботи. Ми не випускаємо тексти день у день.
План і список джерел — це основне, на що ми зважаємо. Потрібна перевірка на адекватність, бо стиль ми можемо виправити, а джерела є основою тексту, і якщо вони не валідні — діла не буде.
Попри популярну складову, «Куншт» дотримується наукового методу. Усі висловлені в текстах твердження мають бути підтверджені дослідженнями, експериментами. Існує загальний стандарт журналістики про баланс думок. Так, щодо медіа, які займаються суспільно-політичними питаннями, досі точаться дискусії, чи варто висвітлювати позицію терористів. У нас натомість є консенсус щодо цього: з антивакцинатором чи прихильником пласкої Землі проводити інтерв’ю не треба. На відміну від багатьох медіа на суспільну тематику, ми даємо інтерв’ю на вичитку, і це нормально, бо в науково-популярній журналістиці важливо вивірити всі дані.
Ще одна важлива складова — це робота з джерелами. Якщо автор когось переказує, треба перевірити, чи точно він цитує думку і водночас чи не робить плагіат. Посилання потрібні у статті, щоб читач міг піти цим шляхом. За політикою видання, наші автори користуються першоджерелами. Для цитат годяться листування, промови, інтерв’ю — тобто те, що людина дійсно казала своїм ротом, а не те, що переказано у книжці «100 цитат Айнштайна».
До того ж цитована думка має належати експерту у своїй темі. Поза межами своєї експертизи науковці мають такі самі знання, як і ми. А довіра до них буде більша, що б вони не сказали. За висловом ботаніка Сергія Меєна, взагалі концентрація розумних людей у науці не більша, ніж в інших сферах. Тому треба завжди критично ставитися навіть до наукових джерел.
Як зробити наукпоп хорошим? Важливо зробити його простим. Мовознавиця Олена Курило в 1920-х уклала один із перших словників української наукової термінології. Там майже всі слова мають українські корені, без греки та латини. Тоді була популярною теза, що українська інтелігенція має говорити народною мовою.
Утім, спростити можна як на рівні змісту, так і на рівні форми. Але це точно не має супроводжуватися фразою «спробуємо пояснити доступно» — бо це звучить як вивищення над читачем. Варто порівнювати нове з відомим, апелювати до досвіду й почуттів читача. Ми любимо історії, бачимо їх навіть там, де їх немає. Історії краще запам’ятовуються, тому нині в тренді сторітелінг, зокрема й у науково-популярних текстах.
Читач не має вам довіряти — замість «надзвичайно відомий науковець» ліпше написати «людина 2020 року за версією Time». Фраза штибу «Це велике відкриття відомого фізика неймовірно вплинуло на всенький світ» містить купу зайвих епітетів, які не роблять текст хорошим. У мене сформувався власний наукпоп-смітник фраз, які нічого не додають до змісту: це пасивний стан, непояснені абревіатури, складна термінологія, креатив, який заважає меті, зайві деталі… Балансуючи між науковим і публіцистичним стилем, варто вживати менше наукової термінології й більше давати змогу звучати індивідуальному авторовому голосу.
Як працюють редакторки слів
Валерія Сергєєва: Волонтерський «Проєкт Р.І.Д.» допомагає комфортно вивчати українську мову, припинити цуратися свого діалекту й паралельно підтягнути знання на довколамовні й довколакультурні теми: наприклад, дізнатися, хто першим переклав Біблію та Шекспіра українською, або як правильно писати: Сєверо-, Сєвєро- чи Сіверодонецьк.
З’явився «Р.І.Д.» ще 2016 року. За цей час він розрісся у проєкт-парасольку: сюди входить мобільний додаток, який щодня пропонує збагатити лексикон трьома рідковживаними/призабутими/діалектними словами, розмовний клуб, сторінки у фейсбуці, інстаґрамі й телеґрамі і, звісно, офіційний сайт, на якому, якщо дасть Бог, скоро запуститься аудіозбірня «Оселя голосів та історій», де ви зможете почути мовців із кожного регіону України!
Тому, стежачи за діяльністю проєкту, ви заввиграшки відрізните гуцульський діалект від наддністрянського і вже точно не сплутаєте каверзні слівця кшталту сиріч і сливе.
Юлія Прибитько: У проєкту навіть є власний безкоштовний посібник для знайомства з українською мовою. Туди увійшли: 70 рекомендацій українських блогів, 43 тексти українських письменників зі словничками та цікавою інформацією, 13 фразем для різноманітнішого мовлення, 11 скоромовок для покращення дикції, 8 тем для обговорення та самопізнання, 6 українських стрічок та анімацій. Посібник підійде не лише тим, хто тільки починає знайомитися з українською мовою та культурою, а й тим, хто хоче пізнати їх глибше.
Валерія Сергєєва: У проєкті я редакторка слів: готую нові слова до зустрічі з користувачем мобільного додатку «Р.І.Д.». Вишуковую їх у словниках, редагую їхні словникові дефініції, якщо вони застаріли або потребують доповнення, шукаю приклади вживання цих слів у корпусах української мови та підбираю тематичні зображення.
Окрім цього, веду кілька рубрик у соцмережах проєкту. У телеграмі — «Мистецтво фразем», де пояснюю значення цікавих фразеологізмів за допомогою картин українських художників, таким чином популяризуючи і знахідки української фраземіки, і творчість таких українських митців і мисткинь, як, наприклад, Віктора Зарецького, Івана Падалки, Олександри Екстер та інших. В інстаграмі ж розповідаю про відомих українців, що перейшли на українську мову: наразі вже є три історії — Марко Вовчок, Микола Лисенко й Тадей Рильський.
Юлія Прибитько: Я редакторка слів для мобільної програми. Однак також уже спробувала себе копірайтеркою для нових дописів у соцмережах проєкту. Також брала участь в організації аукціону для збору коштів на три безпілотники від РІДних.
Наразі оцифровую словники, щоб мені та іншим редакторам було зручніше шукати значення слів і приклади. У проєкт я потрапила влітку, але за цей час уже спробувала різні види діяльності та зрозуміла, що є надзвичайно багато способів викладати та вчити українську мову цікаво й доступно для кожного. Мова — також зброя, це варто розуміти.
Валерія Сергєєва: Якщо текст уже оприлюднено, помилку можна виправити. Усі люди помиляються, і редакторки проєкту — не виняток. Бувають випадки, коли хтось із редакторок думає, що доробить якесь слово пізніше, забуває про нього — і користувач отримує два слова замість трьох. Щоб такі прикрощі попередити, ми стараємося підтримувати одна одну і перевіряти роботу колег.
Окрім цього, у нас дуже уважні читачі, які, завваживши помилки, одразу пишуть нам — і РІДні вносять правки. Що ж до сторінок проєкту в соцмережах, то матеріали для дописів перевіряють усі учасники проєкту. Доки принаймні п’ятеро редакторок не схвалять текст, допис не буде опублікований.
Навіть за найменшою публікацією тягнеться довгий список опрацьованої літератури, оскільки нам важливо вивірити кожен факт, про який ми розповідаємо аудиторії, тож у коментарях ґуґл-документа між редакторками часом точаться запеклі дискусії.
Читайте також: Свіжі книжки від українських видавництв: лютий
Юлія Прибитько: Важливо розуміти, що команда РІДних працює на волонтерських засадах. Кожен із нас навчається, має роботу й бере участь в інших проєктах. Разом із тим мене вражає, як кожен горить тим, що робить. Ми піклуємося одне про одного: влаштовуємо опитування, маємо табличку з приблизним графіком зайнятості, ділимося перемогами, на зустрічах обов’язково згадуємо дві хороші речі, які сталися за минулий тиждень. Ну і ми завжди можемо звернутися по допомогу до експертів, людей із більшим досвідом.
Те, що наш проєкт потрапляє в дедалі більше добірок із порадами, кількість користувачів мобільної програми зростає, про нас пишуть різні ЗМІ та пропонують співпрацю — усе це мотивує вкладатися, створювати якісний продукт. Для мене питання про найважче/найлегше в роботі радше стосується команди й атмосфери під час виконання завдань, а не матеріалу, із яким працюю. Адже ставлення залежить від кута зору.
Валерія Сергєєва: Сучасні корпуси української мови ще доволі обмежені. Левова частка з усіх прикладів там — соцреалістичні твори, які, по суті, є просто радянськими агітками, та українські переклади російських текстів. Ні те, ні інше команда проєкту принципово не використовує у своїй роботі. Тож часто, підбираючи незвичні слова для мобільного додатку й не знаходячи притомних прикладів їхнього вживання в корпусах, доводиться покладатися на власну пам’ять і чуття, вгадувати, у яких книжках це слово може бути вжитим, і передивлятися тисячі сторінок, аби відкопати речення-приклад.
Але щастить не завжди, приклади вживання можуть так і не знайтися — і тоді члени команди або самі будують речення із цією лексемою (звісно, ставлячи позначку, що приклад вживання сформульований редакторками «Проєкту Р.І.Д.»), або тимчасово відмовляються від цього слова. Здебільшого таке стається з діалектизмами, оскільки в художній літературі на них можна натрапити рідше, ніж на загальновживані слова, та й діалектні словники, на відміну від тлумачних, фіксують тільки значення й місце запису цього слова. Ускладнює ситуацію ще й те, що більшість діалектних словників не оцифровано, тому ґуґл німує не тільки про літературні приклади, а й навіть про значення тих чи тих слів.
Юлія Прибитько: Як редакторка із ще невеликим, проте все ж досвідом, можу сказати, що правильного тексту, як і мови, не існує. Як писав мовознавець Юрій Шевельов, до кожного мовного явища можна підійти або науково, або нормативно: за допомогою першого ми намагаємося пояснити кожне явище та як воно може розвиватися далі, за допомогою другого ми порівнюємо кожне явище зі встановленими нормами та визначаємо, правильне воно чи неправильне.
Я працюю з першим методом. Адже мова — живий організм. Мета проєкту — показати та переконати, що українська мова різноманітна. Це не лише правопис, а також пісні, лайка, фольклор, діалект — цього не потрібно цуратися. Часто те, що ми вважаємо помилкою, насправді нею не є.
Валерія Сергєєва: Редагування різних форматів текстів задіює різні навички. Редагування в мобільному додатку «Р.І.Д» і перевірка наукових тверджень у дописах потребують максимуму уважності, посидючості та академічної серйозності — така робота далеко не всім до вподоби. Натомість у редагуванні текстів для соцмереж не обійтися без творчого підходу й дотепності — інакше це буде набір штампів і занудство, що цікавитиме тільки вузьких спеціалістів. Тож важливо обрати саме ту нішу редактури, у якій ви почуватиметеся сродно.
Юлія Прибитько: Редактор не є автором, але від нього залежить майбутнє тексту. Я б сказала, що ми редагуємо сенс, а не слова. Від розділових знаків і літер змінюється контекст. Водночас це пильна праця із шануванням правописних норм та синтаксису. Ми і створюємо, і змінюємо, і рекламуємо водночас. Редакторів можна назвати хрещеними батьками текстів.
Фан редагування студентського медіа
Колись, іще на першому курсі, ми брали інтерв’ю у В’ячеслава Брюховецького — відроджувача Могилянки та її почесного президента. Тоді він натякнув, що студентські медіа в Могилянці — річ плинна: у стінах КМА було вже стільки різних «Спудейських вісників», що за всіма й не встежиш.
Цьогоріч я вже закінчую бакалаврат, а «Вісник» досі лишається ключовим могилянським медіа. Попри повномасштабну війну й ковід, ми продовжуємо висвітлювати головні події в академії та поза нею, готуємо матеріали про улюблені фільми та книжки, говоримо з лідерами суспільних думок і формуємо дайджести прийдешніх подій.
Повномасштабне російське вторгнення змусило «Вісник» змінити формат роботи: ми відмовилися від періодичності появи матеріалів, замість випусків публікуючи окремі статті. Зараз, коли ситуація відносно стабілізувалася, ми знову готуємо випуски — утім, якщо раніше «Вісник» був тижневиком, тепер свіжі номери часопису виходять раз на місяць. Це не означає, що наша активність знизилася: ми досі публікуємо окремі статті, збираємо щотижневі передвісті, влаштовуємо благодійні лекції та аукціони, інформаційно підтримуємо події інших студентських організацій Могилянки.
Ми продовжуємо налагоджувати роботу й покращувати процеси всередині команди. Нещодавно у «Віснику» відбулися зміни: обрали нову голову нашої студентської організації, затвердили на посаді двох (тепер у нас дуумвірат) випускових редакторок і реорганізували відділи (завдяки цьому я й почала координувати відділ редакторів).
Окрім того, ми провели відбір до редакції, тож над свіжим випуском «СВ» працює оновлена команда авторів, редакторів і верстальників. Це люди, раді працювати у «Віснику» незважаючи ні на повітряні тривоги, ні на віялові відключення, ні на труднощі залікового тижня. Таке бажання взяти участь у роботі медіа свідчить про те, що «Вісник» набув авторитету серед могилянців.
Зрештою, навіть наші фреші-першокурсники зізнаються, що читали «Спудейського вісника» у школі, аби дізнатись, як воно — бути студентом НаУКМА. Коли до команди долучаються такі люди, вся редакція починає яскравіше горіти своєю роботою. Ці щорічні оновлення штату забезпечують сталу роботу «Вісника» попри те, що кожного року частина студентів, долучених до команди, закінчує університет.
Щопонеділка ми збираємося на онлайн-тридцятихвилинку, де обговорюємо ідеї статей, розробляємо концепцію випуску й вирішуємо, які матеріали обов’язково повинні увійти в нього. Зазвичай це колективна робота, де кожен вільний вносити свої пропозиції та зауваги. Відтак узгоджуємо, хто що пише і хто це редагуватиме — так і витворюється контент-план, якого ми дотримуємося.
Як координаторка редакторів я стежу за тим, аби кожна стаття знайшла свого редактора й була виправлена так, щоб читання випуску було приємним. Правки в текст вносять у режимі пропонування — я переглядаю їх і затверджую ті, що не потребують комунікації з автором. Коли виправлення стають більш суттєвими й модифікують структуру тексту, ми говоримо безпосередньо з авторами — зазвичай вони покладаються на нас і, хоч це й буває неприємно, дозволяють втрутитись у текст.
Про те, аби повертати статті на доопрацювання чи повністю їх переписувати, поки не йшлося: під час відбору в команду ми стежили за тим, аби в редакції опинилися кандидати з найбільш відточеними навичками письма. Дещо іншою є стратегія роботи з інтерв’ю: готовий текст публікації ми обов’язково узгоджуємо зі спікером незалежно від того, хто це — Євген Клопотенко чи студент-третьокурсник Вася Сонях.
Бути частиною «Вісника» — це спосіб життя. Разом ми подорожуємо, ходимо в кіно, дивимося Нацвідбір на Євробачення, влітку збираємося на пікніки, а взимку йдемо ліпити сніговика. І дуже гостро відчувається радість від роботи в «Спудейського вісника», коли ви поїхали відпочити в інше місто і, зайшовши пообідати, відкриваєте ноутбуки й працюєте над випуском.
Тож архів наших номерів на «Медіумі» — це ще й архів пам’яті: оцей матеріал ти редагувала в Тернополі, після оцього інтерв’ю спікер подарував вам соус песто, а на оцей чудовий концерт тобі вдалося потрапити лише завдяки тому, що про нього треба було написати статтю. У такі моменти відчуваєш, як радісно звучить вісниківський слоган «Сонечко сходить над бурсою», і заради цього хочеться працювати.
Матеріал підготовлений у рамках курсу «Редагування художніх текстів» Національного університету «Києво-Могилянська академія».
