Коли йдеться про українську присутність в Антарктиді, у декого з нас ще досі виникає запитання — а навіщо воно треба? Вкладати мільйони в експедиції та наукові дослідження на континенті, а також в обслуговування та утримання станції «Академік Вернадський»…
Справді, за часів незалежної України ще жодного разу не було розгорнуто інформаційну кампанію, яка б пояснила людям, наскільки важливо нашій державі бути включеною до цього ексклюзивного «клубу». І що деякі країни зараз вкладають мільярди, щоб мати хоча б тимчасовий доступ до наукової роботи в Антарктиці.
Книжка Маркіяна Прохаська «Мрія про Антарктиду» — є однією з перших спроб в українському книговидавництві комплексно розповідати про Terra Ingognita Australis не лише в контексті її історії, відкриттів, глобальних змін клімату чи політичних інтриг навколо неї, але й «українського сліду» на материку.
Коли збуваються мрії
Наша безмежна фантазія в дитинстві дарує нам відчуття мало не всевладдя. І ми користуємося нею на повну, витворюючи цілі фантасмагорійні світи, або ж застосовуємо її для «практичних» цілей — мріємо воскресити динозаврів, наприклад, або ж підкорити галактику. Чи обираємо щось більш приземлене — стати рок-зіркою, створити дивовижні винаходи, отримати «Оскара» за фільм-шедевр, підкорити Еверест, зазирнути у глибини океану…
На жаль, із часом ці фантазії ми складаємо в коробку разом з альбомами друзів, похвальними грамотами й іншими пам’ятними дрібницями нашого минулого. У більшості випадків ми ховаємо її десь на найвищій полиці шафи, щоб через багато років показати своїм нащадкам — наші дитячі спогади, себе колишніх. А часом викидаємо ці кумедні ілюзії на смітник як непотріб.
Але не всі історії про дитячі мрії мають такий сумний, але закономірний фінал. Маркіян Прохасько з дитинства хотів здійснити пригоду, хоч і малодосяжну, але все ж не неможливу — відвідати Антарктиду. І його мрія, на диво, збулася (а «внутрішня дитина» тріумфально плескала в долоньки, задоволена собою).
Заручившись підтримкою Національного антарктичного наукового центру, Видавництва Старого Лева, фондів, науковців, підприємців і звичайних небайдужих людей, у лютому 2019 року журналіст і письменник Маркіян Прохасько вирушив у подорож, із якої гіпотетично міг і не повернутися — Антарктида досі приховує в собі небезпеку. Однак вона цілком реально розділила його життя на «до» та «після» — трансформувала його особистість, змусила подорослішати й переосмислити цінності. А заодно дала українській аудиторії першу за часів незалежності науково-популярну книжку-репортаж, у якій ґрунтовно оповідається про Антарктиду, а також участь нашої країни в її освоєнні.
У «Мрії по Антарктиду» Маркіян Прохасько вмістив увесь досвід своєї неймовірної мандрівки до шостого материка — краю «миру і тиші», як його називають, — отримані від фахівців та ентузіастів знання, розповідь про пригоди і враження за понад місяць експедиції, а також внутрішні переживання й особисті рефлексії. Отож, книжка вийшла багатошарова й об’ємна — як із точки зору наповнення інформацією, так і вміщених сенсів. Справді, 550 сторінок із лишком вистачає для занурення в атмосферу мандрівки. Тому в огляді на неї ми будемо шар за шаром знімати всі пласти оповіді, щоб у підсумку дістатися до суті — якою ж є Антарктида й навіщо читачам про це дізнатися саме із цього видання.
Пласт перший — енциклопедичний
Найбільш змістовна частина книжки, адже, практично, її головна мета — познайомити читачів з Антарктидою та розповісти про внесок нашої держави в дослідження на континенті.
Тут, на самому початку, ще й варто згадати винятковий момент наративу цього пласту — автор часто переповідає інформацію, яку дізнався від українських науковців й інших спеціалістів. Тому може скластися враження, ніби до читача промовляє не лише сам оповідач, але й кілька інших людей. Однак сприйняттю це не заважає, а радше навпаки — розбавляє суцільне полотно тексту, створює щось на кшталт симфонії з голосів людей, щиро захоплених Антарктидою і гордих своєю дотичністю до неї. А сам письменник у цей час дбайливо занотовує всі посилання (яких тут аж 773!) на їхні праці, публікації й історії.
Отже, Маркіян Прохасько починає знайомити читача з континентом із найбільш логічної точки — з історії його відкриття й освоєння.
«Таємничий дух Невідомої Південної Землі впродовж віків вчувався морякам у шумі хвиль далеких морів, являв себе в думках ще античних людей. Задовго до 1820 року людство хвилювала ідея, що континент на краю світу «мав би бути». Можливо хтось його навіть бачив, знаходив, ступав на нього, як свого часу вікінги — на простори землі, названої після повторного відкриття на честь італійця Америґо Веспуччі».
Власне, історичний базис тексту вражає, так само як і ясність його викладу та особливий авторський гумор, яким письменник «приправляє» розповідь. Це й не дивно, адже Маркіян Прохасько здобув ступінь бакалавра саме з історії, а вже згодом став магістром журналістики в УКУ. Тож читач поступово дізнається чи не всі деталі про різні епізоди дослідження Terra Incognita Australis — від проблематики питання про те, хто ж саме відкрив Антарктиду, до опису знаменитих перегонів експедицій Роберта Скотта й Руаля Амундсена до Південного полюсу (розділ «Не на життя, а на смерть»), та багатьох інших фактів. До речі, саме в постійному таборі Скотта працював конюхом українець Антон Омельченко, дивовижній історії життя якого письменник також присвячує окремий розділ.
Умовно до пласта розповіді про історію освоєння материка можна віднести й дві дуже важливі в тексті теми — юридичний статус Антарктиди та глобальні проблеми змін у світовій екології.
Першу автор розглядає в кількох розділах (наприклад, «Крижаний пиріг» і «Договір про Антарктику»), у яких намагається дати вичерпну відповідь на питання, кому ж належить континент і всі його природні ресурси. У них йдеться про драматичну боротьбу кількох країн за право домінування у краї вічної мерзлоти, яка завершилася (навряд чи) колективним підписанням Договору про Антарктику 1 грудня 1959 року. Урешті-решт, письменник зауважує, що цей спір, мабуть, ніколи не припиниться, тільки набуде форми «прохолодної війни», адже ласі шматочки «крижаного пирога» будуть завжди викликати суперечки прагматиків і романтиків.
Екологічна повістка ж у книжці висвітлена в окремому розділі «Глобальні зміни клімату», однак часто трапляється й далі в тексті — ніби постійно супроводжує читача, нагадуючи «Обережно! Людство може порушити баланс, а природа Антарктиди, попри свою монументальність, дуже крихка».
Навіть в описі звичайної інструкції перебування на антарктичних землях (на континенті й островах поруч) від IAATO (International Association of Antarctica Tour Operators, — ред.) вчуваються тривожні нотки: не ходити навіть найменшими ділянками із мохом, рослинністю та лишайниками; нічого не підбирати (навіть камінці на пам’ять брати не можна); забрати із собою все, навіть попіл від цигарок, нічого не залишати; до тварин близько не наближатися (на відстань 5 метрів до пінгвінів, наприклад) і так далі. Й абсолютно очевидно, всі ці перестороги сумлінно виконують не лише для того, щоб ще хтось колись зміг зачудовано милуватися фантастичним пейзажем, а потім із таким же захватом описати свої враження…
«За деякий час ми зайшли в мальовничу бухту, що була всіяна льодом. Яскраве сонце на чистому небі заливало лазурову лагуну, що стелилася перед нами, і її вигин ховався за виступом озера. Великі шматки льоду черпали обшивку корабля. Я почув, як у тиші, коли двигуни вимкнені, лід хрустить, танучи на сонці й розтоплюючись у теплішій воді. Наче то був звук кубиків льоду, які кидають у кока-колу. Крім «дзень-стук-дзень» об скло і «псшшш» від піни напою, невдовзі стає чутним тихеньке «тс, крр, чч, хрусь, трісь» — це лускає і тріскає лід».
Читайте також: З війною тема Антарктиди стала більш актуальною
Пласт другий — пригодницький
Власне, із цього і починається «Мрія про Антарктиду». Автор старанно документує всі свої пригоди — буквально, від моменту виходу з помешкання у Львові, перельоту через Атлантику до Буенос-Айресу та підняття на яхту «Сельма» у порту Ушуаї (міста на півдні Чилі, яке має звання найпівденнішого на планеті) до повернення у відправну точку, таким чином закільцьовуючи сюжет.
Отож ця частина книжки схожа радше на особистий щоденник і ніколи не здаватиметься нудною, адже саме життя підкидало письменнику насичений матеріал для оповіді. Разом із Маркіяном читач страждатиме від нудоти у бурхливих водах протоки Дрейка, опанує основи кермування яхтою, стоятиме на нічній вахті й пильнуватиме, щоб із нею не сталося те, що свого часу згубило «Титанік».
Він журитиметься на туристів із круїзних лайнерів, гулятиме антарктичними островами і вчуватиме там ледь вловний дух Карпат, і хвилюватиметься через зустріч із морським леопардом, який вирішив побавитися із човном.
А ще допомагатиме науковцям у їхній роботі, ледь не впаде у крижану воду, проголосує на президентських виборах 2019 року в найбільш специфічній дільниці на світі, загубить закордонний паспорт і уникне сумної участі нелегала… й, звісно, милуватиметься пінгвінами. Та всього цього могло й не статися…
«Утім, кілька разів у протоці Дрейка я щиро шкодував про те, що поїхав. Думав: навіщо мені та Антарктида? Проминувши протоку, надіслав до України текст, у кому писав: «… думав, що саме таким може бути пекло». На короткі миті я навіть хотів повернутися. Дивно, але навіть якби мав таку можливість, мене зупинив би хіба що обов’язок, який на себе взяв. Я думав про те, що як же ж я повернуся, не написавши книги? Трохи кумедно. Адже йдеться про Антарктиду, про яку сам мріяв…
Антарктида здається настільки ж фантастичною, наскільки вона реальна. Поки ти її не побачиш, вона якась така затуманена, віртуальна. Цим легше пожертвувати заради того, щоб муки Дрейка скінчилися. Але потім, коли ти вперше її бачиш, — шляху назад немає. Вона — чарівниця. У жодному разі не можна зустрітися із нею поглядами, бо інакше вона назавжди полонить твоє серце».
Діставшись-таки української станції «Академік Вернадський», автор зосереджує всю свою увагу саме на ній. Він розповідає історію перетворення британського «Фарадея» на частинку України в Антарктиді, описує побут станції, у деталях розказує про особливості роботи й життя в цьому специфічному місці, де люди вимушені співіснувати у злагоді практично задля виживання.
Тому кожен, хто прочитає книжку, зможе без проблем пояснити співрозмовнику, чим же «сезонники» відрізняються від «зимівників», як влаштована станція, що їдять там упродовж року, як вирішують нагальні проблеми і конфлікти та… чому українська присутність на материку надзвичайно важлива — як у науковому, так і в політичному плані.
Пласт третій — психологічний
У книжках такого штибу — які рясніють особистими спогадами, найпрекрасніше — пізнавати людину крізь рядки тексту. Останній із шарів «Мрії про Антарктиду» саме про це. Усі свої роздуми, сумніви, переживання, відкриття — автор викладає перед читачем без тіні сором’язливості, жодним чином навмисно не прикрашаючи дійсність.
Він не грає роль упевненого журналіста-дослідника, для якого земля льоду і холоду не така вже й страшна, мовляв, «і не таке ми бачили». Зате перед нами постає жива людина зі складним внутрішнім світом, зовсім молодий чоловік (на момент подорожі йому 27 років), якому доля підкинула унікальну можливість — подорож-перевірку себе, своїх сил, цінностей, уявлень про життя.
Звісно, це не класичний роман-дорослішання, але особливий вайб літератури цього жанру тонкою павутиною проступає ще з початку історії. Та поступово, під кінець експедиції й власне книжки, особисті рефлексії Маркіяна Прохаська майже беруть гору над наративом, ущільнюючи текст — і, що логічно, це сягає апогею у фінальних розділах.
«Ще в Україні я думав про те, що якщо ти дійсно хочеш чогось досягти — то треба робити це, допоки не зробиш. Така проста і дієва формула… Але проблема була у вірі в себе. Проте в Антарктиді мені здалося, що більше не існує «я не можу». Потрібно лише перестати себе самого постійно зупиняти. Адже там підважується логіка багатьох придуманих суспільством страхів. Як у «Зоряних війнах»: немає «спробую, є або «зроблю», або «не зроблю». Не загрузати посередині між бажанням і страхом. Я би хотів навчатися не зупинятися на шляху до своїх прагнень».
Чому так? Відповідь проста — саме під кінець своєї подорожі та перебування на станції «Академік Вернадський» письменник усе глибше занурюється в себе. Досить банальна причина — у нього тоді з’явилося трішки більше вільного часу, середовище стало звичним, а враження злегка притупилися.
Більш психологічне пояснення — наближаючись до завершення певного життєвого досвіду, кожна людина прагне підбити його підсумки, проаналізувати зміни в собі за цей час. Особливо якщо йдеться про звершені мрії — часто на їхньому місці залишається пустка, а спогади набувають солодко-гіркого присмаку ностальгії — «Це сталося і більше ніколи не повториться». Передчасний сум за тим, що ще не завершилося, але вже помітна фінішна лінія — приблизно такі відчуття описує автор. І саме до цих розділів найбільше хочеться повернутися після останньої прочитаної сторінки.
«Її величність, Антарктида»
Скажемо в підсумку, що «Мрія по Антарктиду» — книжка майстерно скомпонована, легко написана і навдивовижу щира. Також вона містить прекрасні авторські фотографії, дві унікальні карти регіону, у якому відбуваються події, а ще пропонує ознайомитися й з додатковими матеріалами — аудіосеріалом, сайтом, сторінкою у фейсбуці, іншим фото- та відеоконтентом. Тож її варто читати й радити іншим — нехай і вони проймуться величчю того краю, яку неможливо описати.
Бо текст Маркіяна Прохаська дозволяє зрозуміти головне: Антарктида — це не просто величезний шмат суші 13 660 000 км², вкритий майже 4-кілометровим шаром спресованого льоду, не просто полігон-лабораторія, де науковці роблять свої важливі дослідження. Це образ-символ, виплеканий розповідями тисяч закоханих у неї людей. Він може заворожити вас, розбурхати фантазію, заразити незбагненним потягом до пригод.
Однак обережно — мрії легко перетворюються на одержимість, Антарктида — на містичний «край світу», заступати за який людству зась, бо є ризик зірватися у прірву. Тож «Мрія по Антарктиду» просто докладає свою маленьку цеглинку до колективного «міфу» про Антарктиду.
«Час, відколи напруга починає накопичуватися і до її спадання, є піднесенням — щастям, що розпирає від задоволення. Адже ти й все довкола тебе існує саме таким, яким воно є. Абсолютне прийняття місця, людей навколо й самого себе. Рідкісне єднання зі світом. Те таке оспіване «тут-і-тепер». Це воно і є. Воно настає не лише в Антарктиді. Але в Антарктиді настає майже напевне. Щодо мене, то більшого єднання зі світом я не відчував більше ніде».
