Над Києвом — золотий гомін.
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…
Предки.
Предки встали із могил;
Пішли по місту.
Павло Тичина
І хтось із них був мовчазним, насупленим Нечуєм, хтось — його повним запереченням — революційним Еротоманом, хтось — королем футуропрерій Ґео… Та всіх їх ми тепер, відкриваючи репресоване минуле, зачудовано бачимо «Марсіанами на Хрещатику»…
Це, безперечно, не та книжка, з якої варто починати стосунок із літературним Києвом. Власне, можна, але результат буде подібним до того, якби, скажімо, взятися вивчати іноземну мову сходу з носіями, не маючи й гадки про базис. Я не хочу сказати, що «Марсіани на Хрещатику» — чтиво для гурманів укрліту, хоча… ні, напевно, саме це я й хочу сказати про нову книжку відомої літературознавиці й лауреатки Шевченківської премії Віри Агеєвої.
Новинка 2023 року від видавництва «Віхола», «Марсіани…», властиво, є просвітницьким нонфікшном. Та написаний він аж ніяк не «простими словами», чого очікуєш, зважаючи на анотацію, й надто — на місію, що її так підкреслено декларує видавництво.
Хіба, може, такі слова як фланери чи ригоризми стали раптом загальновживаними, а поняття декаданс чи фройдизм — загальновідомими… Це книжка, перед якою варто прочитати вже чимало книжок, — або ж їх захочеться (і для розуміння — доведеться) перечитати опісля.
Адже «Марсіани…» зіткані з історичних полотен, філософських концептів, біографій авторів та уривків художніх творів засягом на кілька століть (не лише XX) — і добре, коли якусь частину із цього огрому читач уже мав нагоду осмислити до. Тобто «Марсіани на Хрещатику» — це радше поважна літературна критика, ніж легкий пізнавальний наукпоп, як може здатися на позір.
Етноніми й топоніми планети Київ
Марсіани чи аспанфути, хатяни чи радяни — незалежно від островів, київські митці в урбанному просторі своєї творчости завжди почувалися вдома. Планета Київ-бо незмінно тримається орбіти, береже культурну ідентичність, хоч як би намагалася її витравити жовчна імперія в усіх тих історичних амплуа.
Жителів цієї планети авторка представляє дуже розлого, з належними літературознавству почестями, так, що й обізнаний читач може відкрити для себе чимало нового. До речі, винуватців чіпкої назви книжки, людей із МАРСу чи пак майстрів із «Майстерні революційного слова» почали кликати марсіанами ще їхні сучасники. І сталося це після публікації в 1926-му фейлетону Юрія Вухналя про «нову літпланету».
Що ж до присутности марсіан на Хрещатику, то дізнаємося, що вони там таки жили (зокрема Григорій Косинка та Валер’ян Підмогильний), але магістральною вулицею двадцятих, якщо вірити книжці, постає радше Володимирська, а позмагатися з нею може хіба Фундуклеївська (нині вул. Богдана Хмельницького, — ред).
На Володимирській, окрім жител марсіан, розташовувалися також редакція журналу «Книгар», Український клуб і клуб «Родина». Останній уславився, з-поміж іншого, як місце проголошення створення Центральної ради. А назва його завдяки хитрому наголосу змогла до певного часу уникнути пильного ока губернатора-українофоба.
Вулиця Фундуклеївська тим часом збирала у своїх салонах авангардистів. Важливими в топоніміці літературного Києва є також Золотоворітський сквер, вулиця Прорізна та «Латинський квартал», часто згадувані авторкою в різноманітних контекстах.
Київ — традиція
«Genius loci не покидає древнього міста», — висновує пані Агеєва й переконливо пояснює чому. Так, ретроспективний розділ книжки подає історичний портрет Києва в літературі, аналізуючи низку присвячених йому романів: «Хмари», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького, «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Людолови» Зинаїди Тулуб та ін. Ця проза, що сюжети її охоплюють кілька різних історичних періодів, утверджує «Київ як текст, закорінений у кількасотню традицію».
Автори ХІХ століття осмислюють історію України, звертаючись часто саме до київських сюжетів, і моду цю переймають також їхні наступники. У «Марсіанах на Хрещатику» маємо змогу ознайомитися не лише з аналізом, а й цілими уривками таких романів. І подекуди вони настільки довгі, що легко загрузнути в тих інших книжках, зачитуючись уривками-ілюстраціями.
Київ гетьманський і міщанський; життя й занепад академії, братський рух, подільські цехові майстри, лаврські книжники — старосвітська атмосфера пишновеличного міста в розмаїтті культур і на перетині цивілізаційних шляхів. Такі романи були даниною моді нового століття, падкої до барокових стилізацій, і не лише в літературі.
В історичній прозі, наголошує авторка, добре помітна також російська культурна присутність — очевидно деструктивна й паразитична. Та під цим поглядом, бути їй більше ніде, крім як у декораціях українських романів, адже російська література не знала ренесансу й бароко.
Із часом, уже в нових декадах нового століття літератури, змінюються тональність діалогу з минулим, моделі культурної пам’яті, розвивається романний жанр, а з ним і урбаністичні акценти. Так, змінюються фокуси — та не локус. Київ продовжує надихати, тільки для нових поколінь літераторів це вже не місто-сад — а місто-машина.
Свіжа кров — нова краса
Елегантно й епатажно ввірвався до Києва європейський модернізм! Стрімко, та не без труднощів: «Усі хотіли мистецтва модерного, але не могли дійти згоди в розумінні пожаданого новаторства». В експериментальних пошуках тієї новизни, підігрітих революцією, київські митці не шкодували елементів перформансу.
Так виникали й зникали часописи як-от «Катафалк мистецтва», що його перший і єдиний номер видали Кость Котко й Микола Любченко 1922 року. Тривали й закривалися найвигадливіші клуби, товариства та спілки як-от «Ложа дев’яти стріл», чи «антропософська дев’ятка» під орудою харизматика Георгія Нарбута (до речі, з усіма справдешніми атрибутами ложі — хоч тобі печатка, хоч тобі нагрудний знак!).
Принагідно авторка згадує ще одну важливу працю про два визначальні для доби часописи: «Від “Української хати” до “Музагету”» Галини Журби. До речі, «Українська хата», попри рустикальний флер назви, була трибуною молодих, що обстоювали модерне розуміння нації зі принципово новим поглядом на українську мистецьку традицію на відміну від українофілів зі старої «Ради». Серед «хатян» були такі метри, як Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Свідзінський, Микола Вороний, Микола Філянський… «утім іспиту Семенком “Хата” не витримала».
У Києві модерному панує, за Миколою Євшаном, «покоління декадансу з ідеалами чистої краси», і культ Бодлера тут сповідують ревно. Найвідданішим співцем квітів зла стає Максим Рильський, що належить і до засновників екстравагантного «товариства поетів-антропофагів».
А ліричний герой його бодлерівських стилізацій у збірці «Під осінніми зорями» не може встояти перед витонченими й хворобливими принадами декадансу. Не цураються їх і герої Валер’яна Підмогильного: опис вечірки виборної молоді з роману «Місто» авторка наводить як приклад апотеозу занурення в декадансну атмосферу Києва двадцятих.
«Містові», до речі, присвячено цілий розділ, і в аналізі пані Агеєвої особливо підсвічуються ці, притаманні добі, прояви нової краси, що перегукуються зі стилями й сюжетами світової літератури. Так, пильна увага до речей і навіть їх описове обожнювання неухильно викликають ремінісценції до так званої Біблії декадансу Жориса-Карла Гюїсманса.
Подібно до її головного (і єдиного) героя Дез Есента, Степан Радченко упивається розкішшю речі: парфуми, ласощі, манкі вітрини, модний одяг, вишукано обставлені кімнати й музеї — в описах «Міста» речі сильно антропоморфізуються. У дусі декадансу й загалом у дусі доби, форма стає пріоритетом понад змістом.
В урбаністичному романі вимальовується й новий тип урбанної ідентичности, і цьому присвячено окремий розділ «Марсіан на Хрещатику». «Фланери Володимира Винниченка» — така його назва — уособлюють цю ідентичність чи не найяскравіше. Спостерігачі, колекціонери вражень, натури не аморальні, але з дуже своєрідним розумінням моралі, тіні юрби — словом, фланери у найширшому розумінні.
До речі, мимоволі тут пригадується Іван Нечуй-Левицький, що, як відомо, роками не зраджував своєї звички прогулянок Фундуклеївською, Володимирською та Хрещатиком, одначе фланером аж ніяк не був.
Володимир Винниченко, як і деякі інші урбанні автори, вшанований окремим розділом книжки. І це не через те, що в десятих його твори мали шалену популярність серед українських читачів. Для літературного поступу він є ще тим, хто створив якісно інакшу візію Києва: не місто-сад чи золотоверхий Київ, — а місто спокус, гріховних насолод, нової моралі, особистої свободи; місто, де можна загубитися в юрбі, стати її спостерігачем або суддею; місто під ноктюрнальним флером; місто-текст.
Авторка доречно зауважує, що Володимир Винниченко був авторитетом для ще одного дуже урбанного, дуже київського автора — Валер’яна Підмогильного.
Їхні герої неоднозначні, складні, нецілісні, суперечливі, непослідовні; усе прагнуть до «чесности з собою», але впадають у самообман, а ще — у ніцшеанство, фройдизм, моральні експерименти, ревізію гріха й чесноти.
Суддя таким фланерам, денді, гедоністам — лише їхнє (корумповане) сумління… І знову ж таки, ці нові герої цілком гармонійні зі своїми європейськими сучасниками. Блискучим, із цього погляду, є порівняння у книжці фланерів Бодлера та Винниченка з наведенням уривків-описів.
Але не декадентами єдиними. У Києві двадцятих із ними сусідять елітарні неокласичні персонажі, чи пак образи. Пані Агеєва не лише аналізує творчість неокласиків, а згадує також про витоки «п’ятірного ґрона». Так, неокласична школа почалася з філологічного семінарію Володимира Перетца в 1907 році.
Його учні — Микола Зеров, Віктор Петров, Михайло Драй-Хмара та ін. — займалися не лише красним письменством, а й текстологією та іншими прикладними науками у філологічних експедиціях. Київ для них — Александрія, Херсонес, Баальбек… А з тим — і самодостатній культурний простір, що взорує на класику й дещо гонорово поглядає вбік на експерименти авангардистів.
З-поміж іншого, Віктор Петров (уже як Домонтович) започатковує жанр романізованої біографії. Його «Аліна й Костомаров» — це теж, на зміну традиції, вже цілком прогресивний урбанний роман, де не бракує ані європейських віянь (дендизм), ані іменитих фігур епохи (Ференц Ліст із візитом у Києві).
Водночас у ході українізації у двадцятих формується потужна перекладацька школа: Микола Бажан, Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний, Павло Ріттер, Василь Мисик. Київ звучить тепер і голосами емансипанток: Наталя Романович-Ткаченко, Людмила Старицька-Черняхівська, Галина Журба, Докія Гуменна, Зинаїда Тулуб. І голоси ці дедалі увиразнюється, бо урбанізм і фемінізм розвиваються як «синхронні культурні феномени модерної епохи».
«Тут бронза нетлінно ясниться і мармур гордливо застиг»
«Повість без назви» лишилася недописаною, через те що саме за нею Валер’яна Підмогильного застали енкаведисти… Тим часом герої його живуть в обставинах НЕПу, ще не оговтавшись від «воєнного комунізму». Літературний Київ не марніє, але задихається в політичних тенетах. Відбувається судилище над СВУ, робітники літератури зникають із власних життів… Над Києвом нависає червона тінь.
Ми знаємо, що було далі… Та «Марсіани на Хрещатику» напрочуд життєствердна книжка, тому авторка звертає увагу радше на той факт, що «впродовж кількох революційних років, попри бої, руйнування, злигодні, витворилося нове культурне середовище, постали інституції, мистецькі угруповання, здатні втілювати амбітні проєкти».
Цих проєктів устиглося до болю мало перед репресіями, але, схоже, достатньо, щоб ми не забули нездоланно талановиту генерацію наших митців, і знову, як вони, попри бої, руйнування та злигодні продовжували розбудовувати наше віковічне місто-сад, місто-машину, місто-текст, місто над Дніпром, золотоверхий Київ і його марсіанський Хрещатик. Власне, книжка Віри Агеєвої — черговий блискучий тому доказ.
