МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
«Вічне сяйво вкраденого грому». Фрагмент із книжки «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва

«Вічне сяйво вкраденого грому». Фрагмент із книжки «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва

Рустам Гаджієв «Лінгвістика на карті світу», обкладинка: Яна Зіневич, видавництво «Віхола», 2022

Мові байдуже хто ви: святий чи грішник, благодійник або ж вбивця. Якщо за життя вам вдалося зробити щось достатньо незвичне чи екстравагантне, мова з радістю покладе вас у шафку і дбайливо збереже для нащадків.

У книжці мовознавця Рустама Гаджієва ви знайдете лінгвістичні історії з усього світу — від Нікарагуа, де місцеві діти самі створили для себе жестову мову, й до Великої Британії з її Пороховою змовою, катами і започаткованими ними словами.

Чому сучасний ісландець запросто може прочитати древні тексти без допомоги, і чому у нас так не вийде? Як навахо шифрували послання американців під час Другої світової війни та чим така страшна валлійська (яка насправді не така вже й валлійська)?

Рустам розкаже не лише про усе це, а й про об’єднання та поширення німецької мови, пояснить, як мовне питання стало причиною зіткнення потягів у Бельгії, розтлумачить картину Брейгеля, на якій зашифровано понад сотню ідіом з нідерландського фольклору. Мовознавець познайомить вас із лінгвокриміналістами, говіркою британських геїв, горилою Коко та навіть китайськими ієрогліфами. І заодно розповість, як з мовознавчої точки зору пов’язані легендарна «паляниця» і сумнозвісний «поребрик».

Рустам Гаджієв — лінгвіст не лише за дипломом, а й за покликом душі. Упродовж свого кар’єрного шляху він працював над різними проєктами з обробки природної мови в банківській та IT галузях.

 

Публікуємо фрагмент із книжки «Лінгвістика на карті світу», наданий видавництвом «Віхола».

 

 

Вічне сяйво вкраденого грому

Про англійську театральну кривду

 

Ух, які часи почалися, еге ж? Які часи! Не знаю, як вам, а мені COVID­19 видається обділеною турботою близьких дитиною, яка виросла і тепер відчайдушно намагається бути постійно в центрі уваги. Тягне на себе ковдру і тягне. Вже всі ковдри стягнув, уже просто намет із ковдр якийсь, а йому все мало. Такі персонажі трапляються серед нас значно частіше, ніж нам хотілося б. Сестра виходить заміж? Чудово, надягну на весілля щось біле, пишне з криноліновою спідницею в сім кілець і фатою-­вуаллю. Брат відзначає ювілей? Aw, so sweet! Зроблю камінгаут саме сьогодні, просто в розпал святкування. Гадки не маю, чому я навів саме такі приклади, але суть ви зрозуміли.

В англійській мові є чудовий вислів для опису негідної поведінки таких людей — to steal someone’s thunder. Буквальний переклад — украсти чийсь грім, а в переносному сенсі — завадити комусь у досягненні успіху або приверненні уваги, похвали тощо чи, рідше, — запозичувати чиїсь ідеї заради своєї вигоди. Саме цю фразу жбурляє Моніка в серіалі «Друзі» Россу та Рейчел, коли випадково виходить у коридор і бачить, що ті цілуються. А все тому, що годиною раніше Моніка й Чендлер оголосили про заручини, і тепер винуватиця урочистості переконана, що вся увага піде Россу й Рейчел, які тепер (о боже мій!) знову, в 765­-й раз разом. Та серія навіть називається The One With Monica’s Thunder.

 

Зображення: friends.fandom.com

 

Звідки ж цю фразу до англійської мови принесло історичним DHL? Так і хочеться сказати, що за цим усім ховаються чиїсь липкі від оливкової олії лапки, що тут без стародавніх греків не обійшлося. Герої там усякі, деміурги, Зевс-громовержець знову-таки. Хтось комусь відтяв божественний фалос, скинув у море, а з піни народилася якась богиня. А хтось обов’язково народився з чиєїсь голови, а потім хтось перетворився на бика, щоб одружитися з чиєюсь троюрідною сестрою. І з усім цим якимось чином пов’язаний грім. Словом, це греки. Але ні. Походження викрадення грому не таке яскраве, але теж цікаве і, що найголовніше, дуже буквальне.

Рік 1709-­й у Європі вийшов загалом звичайним таким європейським роком XVIII століття. Вже десятий рік триває Північна війна, в Європі почали виготовляти фарфор, а в Кельні зробили одеколон, що в перекладі з французької означає… кельнську воду. Ах, і ще був моторошний холод, просто пекельний дубак: 10 січня в передмісті Лондона зафіксували температуру –12 °C (так-так, було холодно). Причиною стало зменшення кількості сонячних плям, відоміше як мінімум Маундера. В анналах «пекельний дубак» не напишеш, тому зиму 1708–1709 років у Франції, наприклад, запам’ятали як Велику Зиму (фр. Le Grand Hiver), а у Великій Британії — як Великий Мороз (The Great Frost). Ось на Альбіоні ми й затримаємося.

На початку 1709 року серця британців були охоплені холодом і кригою не лише через Великий Мороз, а й через велику скорботу. Річ у тому, що напередодні, 20 листопада 1708 року, спочив у бозі король Георг Данський і Норвезький. Він був чоловіком Анни Стюарт — першої монархині Сполученого Королівства Великої Британії та останньої представниці Стюартів на англійському престолі. Країна поринула в багатотижневу жалобу. П’ятого лютого 1709 року з неї серед решти зібрався вийти й Королівський театр Drury Lane, що у Вест-­Енді. Це зараз «Друрі» вважається найстарішим з безперервно діючих театрів, а тоді це був просто… Гаразд, він і тоді був дуже гарний, але через жалобний простій хороших постановок усе одно потребував відчайдушно. Вибір ліг на п’єсу «Аппій і Віргінія», що вийшла з-під пера англійського критика й драматурга Джона Денніса.

Джон Денніс запам’ятався нащадкам не тільки тим, що в нього не було нормального прізвища, а було, по суті, два імені, і навіть не тим, що поранив одноколеджника шпагою, за що був виключений до альміної матері. У пам’яті вдячних нащадків Денніс залишився через те, що скільки себе пам’ятав, відчайдушно хотів писати. І, отримавши в 1704-­му якийсь спадок, вирішив цілковито присвятити себе літературі. Деякі його твори публіка сприйняла навіть прихильно, але не «Аппій і Віргінія». П’єсу назвали громіздкою й відверто нудною, і мало не закидали акторів використаними чайними пакетиками. «Друрі-­Лейн» подивився на цю красу і після чотирьох постановок зняв п’єсу, замінивши її шекспірівським «Макбетом».

Того дня ображений був не лише Денніс-­драматург, а й Денніс-­інженер. Адже спеціально для своєї постановки Джон винайшов пристрій, що імітував гуркіт грому, що був присутній у громіздкому й нудному сюжеті п’єси. До наших днів опису цього пристрою не дійшло, але це було точно краще й реалістичніше за все, що використовували театри раніше. І все даремно, все марно. Добре, сказав собі Денніс, я буду вищий за це. І цих. Я навіть прийду на прем’єру «Макбета». З міркувань солідарності й корпоративної етики! Ну, і в надії, що це шекспірівське лайно провалиться ще гучніше, ніж мій «Аппій». Але передусім з міркувань солідарності й корпоративної етики, звісно.

Мстивий план Денніса зазнав поразки: «Макбет», зрозуміло, дебютував феєрично, проте зачепило сумного драматурга не це. Якщо ви пам’ятаєте початок шекспірівської трагедії, то вже, напевно, здогадалися, що подиву й навіть охрінуванню людини з двома іменами не було меж. Буквально в першій сцені три відьми-­сестри вирішують, де відбудеться їхня зустріч із власне Макбетом, а акомпанує їм, як написав проклятий Шекспір, гроза з блискавками та громом. Громом, розумієте? І, згідно з доволі достовірними джерелами (що рідко трапляється в таких випадках), Джон Денніс вигукнув просто там, на місці, і потім ще не раз повторював: «That is my thunder, by God; the villains will not let my play run but they steal my thunder». Вільний переклад: «Клянуся файф-о-клаком, це ж мій грім! Ставити мої п’єси цим негідникам западло, але вкрасти мій грім узагалі норм, значить». «Друрі-­Лейн» не надто переживав через душевні муки драматурга і продовжив успішно використовувати чужий незапатентований грім. На його підмостках била баглаї трупа «Монті Пайтон», у 1963 році театр відзначив своє трьохсотліття, а зараз найсивішим театром керує сам Ендрю Ллойд Веббер.

П’єса «Макбет» теж відтоді почувалася непогано. Вона пережила тисячі постановок різного масштабу й живе досі. Так, у театральних колах трагедія заробила містичну славу: вважається поганою ознакою вимовляти назву п’єси вголос у приміщенні театру, тому вживають вислів шотландська п’єса, але загалом усе окей.

А ось ображений у найкращих почуттях Джон Денніс, на жаль, розтратив усю свою спадщину, посварився з колегами з письменницького цеху й доживав останні роки в безгрошів’ї. Не знаю, чи втішить це пам’ять драматурга, але той неприємний інцидент подарував англійській мові колоритний і дуже живучий фразеологізм. На мою думку, все-таки краще, ніж нічого.

 

Читайте також про нонфікшн, який читають: пояснити чи спростити
Якби класики шукали роботу: редакторське резюме
Facebook
Telegram
Twitter