Кілька років тому читала «Як нагодувати диктатора», і це було моїм знайомством із репортажистикою Вітольда Шабловського. Те, що описував автор, було жахливим настільки, що сироти виступали. Жахливим, але якимось далеким. Переслідувала думка про те, що серед всього цього бракує умовної неїстівної кулєбякі путіна і драніків від бульбофюрера лукашенка.
Що ж, у цій книжці диктатори не такі свіжі… Зрозуміло: навіть у такого талановитого журналіста, як Вітольд Шабловський, є обмеження. Зараз його ніхто не пустить на кухню Кремля. Але нова книжка, на мою суб’єктивну думку, справить значно більше враження на українського читача, ніж попередня.
Від царя до розвалу…
Все починається з революції. Можливо, слабохарактерний Ніколай не вельми пасує на роль диктатора. Але, будьмо відверті, російський цар — будь-який російський цар — мав руки у крові по лікті (якщо не вище), і це найчастіше була кров українців, яких імперія сприймала як потенційно небезпечний елемент, і, аби зберегти власну відносну стійкість, активно їх знищувала. Історія про останнього кухаря імператора починається з останньої вечері. І це коротке речення класно передає приреченість царизму:
«Він приготував для них вечерю, вони перехрестилися і поїли».
При дворі готували багато, але їло царське сімейство зовсім трохи: берегло фігури. І тут українська натура запитує: то що, кати марнували харчі, що могли би врятувати чимало людей, які бідували по всій імперії. Про це ніхто й ніколи не задумувався, вочевидь. І що треба знати про емпатію знеславленого царя? А ось що:
«Через багато років Васілій Панкратов, який охороняв царя в Тобольську, писав у спогадах, що Жовтнева революція — подія, яка врешті-решт призвела до трагічної смерті його і його близьких — Ніколая якось особливо не зворушила. Він обурився лише тоді, коли почув, що юрба вдерлася до Зимового палацу й спустошила… винниці. Зібрані там трунки коштували великих статків — понад п’ять мільйонів доларів. Більшовики наказали вилити весь алкоголь до Неви, і, хоч не всі послухалися і чимало з них встигли впитися, велика частина витекла до Балтійського моря. Цар не міг зрозуміти, чому хтось вилив дороге вино в річку».
Вино для нього було дорожчим за чуже життя.
Ілліч і його яйця
Культ Леніна і міфотворчість щодо нього в Союзі процвітала. Ми не будемо намагатися шукати там правди чи роздумувати про те, чи справді ідеолог совіцького терору — плід інцесту (так, є така теорія), а разом із Вітольдом Шабловським дізнаємося, як він харчувався. І, мабуть, багато з читачів наморщить носа і скаже: я б такого не їв. Молоко і яйця щодня — поживний, але не надто корисний варіант, тим паче щодня, тим паче так одноманітно. Чи варто довіряти людям, які навіть до їжі не мають смаку? Дозволимо цьому запитанню повиснути в повітрі.
«З дому він виніс нелюбов до солодощів — батьки давали їх тільки сестрам Владіміра Ілліча; у ті часи всілякі солодощі не вважалися чоловічими частунками».
Крупская не дуже вміла готувати, а Ленін не дуже вмів це їсти. Тобто в якийсь спосіб він справді був аскетом (бо не мав смаку) і задовольнявся найпростішим. І це не завадило йому стати найвідомішою консервою у світі, хе-хе.
«Сталін, який перейняв після Лєніна владу, посмертно підклав своєму попереднику свиню, наказавши забальзамувати його тіло і збудувати мавзолей на Красній площі. Владімір Ілліч точно не бажав би, аби навколо його муміфікованого тіла розвинувся квазірелігійний культ. Протестувала також його життєва супутниця Надєжда Крупская. Марна справа. Сталін, недороблений православний священник, розумів, що люди потребують богів та ідолів, які надають їхньому життю сенс. Забальзамований вождь революції ідеально надавався на роль такого божества, тому ліг — і донині лежить — на центральній площі Москви».
Час змінити Вову в Мавзолеї…
Кухня голоду
Вітольд Шабловський розповідає історії кількох жінок з Вінниччини, які пережили Голодомор 1932–33 років. На жаль, одна з них точно не дожила до публікації цієї книжки. Вони вціліли, тому що були доньками кухарок. Як-не-як, а навіть ріденький супчик — це вже їжа. Їхні оповіді не тільки про них, а й про тих, хто в селі стали поплічниками совітів і забирали в людей все, що тільки можна було з’їсти; про сусідів, які вкрали корову, — і ні, це не допомогло їм вижити; про тіла на вулицях, які не було кому вивозити, про весну, яка дала надію на життя…
Але поряд з їхніми спогадами більше шокує свідчення про голод в Україні через призму блокади Ленінграда (якої могло би не бути, якби совіцьке командування хоч трохи дбало про людей). Цей спогад водночас і болючий, і огидний від того, що росіяни кпили з цілком обґрунтованого страху:
«У липні запровадили картки на хліб, але ніхто ще не очікував голоду, тож часто люди того хліба не купували. Хоч дехто вже щось підозрював. Ми мали в нашій комуналці — будинку, в якому мешкали разом багато родин — сусіда з України, ми називали його дядьком Остапом. І дядько Остап зі своєю дружиною вже тоді купували стільки хліба, скільки тільки могли — а був він іще дуже дешевий, — сушили його в печі і робили сухарі. Люди з них сміялись, але дядько Остап сказав, що неповні десять років тому вони пережили голод в Україні і не хочуть вдруге пережити те саме. Наш сторож, дядько Фьодор, казав йому зупинитися, бо до нього може прийти НКВД і заарештувати його за розсівання поразницьких настроїв. Але дядько Остап не зупинився, а НКВД до нього не прийшло».
Прикро, але дядько Остап таки не пережив блокаду, адже не тільки голод вбивав там людей, а й трупні нечистоти, які просочувалися у воду й отруювали все довкола. І це єдиний персонаж, згаданий у розділі про блокаду, який викликає співчуття в українця зразка 2023 року.
Найтаємніша кухня XX століття
Кухар Віталій Бєляєв — найяскравіший персонаж цієї книжки: йому присвячено аж три розділи. Хлопчаком він збирався стати архівістом, поки дід не спитав його: а що ж ти будеш їсти? І саме дід штовхнув внука до кулінарії. Він часто казав:
«Відщипнути трохи від великого — не крадіжка. Це справедливий поділ».
Спогади Бєляєва розкажуть і про те, що Сталін страшенно любив оселедці, тож його кухар вмів філетувати цю рибу одним рухом ножа. Цей кухар навчив молодшого колегу важливої мудрості:
«Кухар мусить іти на роботу в доброму настрої. Він не може стресувати, не може нервуватись і за жодні скарби світу не може дозволити вивести себе з рівноваги… «Знервований кухар — це кепська їжа», — казав Віталій Алєксєєвіч і мав у цьому чимало рації. Він розповідав, що Сталін чудово це розумів і міг зганяти злість на кому завгодно зі свого оточення і персоналу, але не на кухарі. Він знав, що від настрою кухаря залежить його здоров’я і самопочуття».
Чи знали ви, що на кухні Кремля могли бути тільки росіяни? А як же єднання пролетарів всіх країн? Чому національні страви країн Союзу не могли готувати представники саме цих країн? Чому тільки росіяни?.. Адже політики могли бути й з України, і зі Сакартвело…
«Але ж два чергові секретарі — і Хрущов, і Брєжнєв — походили з України, зі сіл або містечок. Де вони там осетра бачили у себе в селі? Або кав’яр, або камчатського краба? Вони зовсім не були призвичаєні до таких страв, а якщо тебе змушують їсти такі речі щодня, то це взагалі не смачно!».
Загалом Бєляєв і його досвід викликають захоплення: це ж який талановитий кухар, якщо стільки років пропрацював у такій вимогливій атмосфері — догоджати іноземним гостям було однією з його основних функцій (він і по іноземних місіях їздив, таке цікаве життя прожив). Правда, шкода, що нікого з совіцьких бонз не отруїв. Добре, що Шабловський зберіг його спогади, бо могло б трапитися й так, як із іншим кухарем, який народився в Кремлі задовго до того, як Бєляв почав там працювати:
«Тімофєєвіч доварив раки, вимкнув плиту і… помер. Вранці його знайшли біля плити. Як справжній кухар він спочатку закінчив роботу. Людина, яка народилася у Кремлі, у Кремлі й померла. Дуже шкода, що ніхто ніколи не записав його спогадів, але так воно, на жаль, є. Кухарі зазвичай відходять забутими».
Кухня війни
«Дружня інтервенція в Афганістан»… вже на цих словах можна вдавитися печивком чи захлинутися чаєм. Але це з висоти нашої обізнаності в минулому. У багатьох є знайомі, які брали участь у тій спецоперації і не хочуть навіть згадувати, та й підручники історії не оминають ці теми… а що знали люди, які жили в тому радянському акваріумі, які сприймали пропаганду за правду? Саме наслідок промитих мізків бачимо зі свідчень жінки, з якою спілкувався автор:
«Повторюю тобі ще раз: ніхто не думав, що їде на війну, — можливо, солдати, а особливо офіцери, знали, у що вони влипли, але з цивільних не знав ніхто. Люди справді думали, що це братня інтервенція, і насправді ніхто з моїх знайомих дітей не взяв, але кілька разів траплялося, що вони приїжджали до батьків в гості. Думаю, що так собі вигадали стратеги: якщо можна туди взяти дружину, якщо діти можуть тебе провідати, то немає чого боятися, правда? Адже за цим самим принципом дітям наказали вийти на першотравневу демонстрацію після катастрофи в Чорнобилі».
Минуло стільки років, і, здається, тепер очевидно, чим же насправді була ця «дружня інтервенція», але респондентка, схоже, нічого не зрозуміла…
«Комунізм не був поганою системою. Я в партії познайомилася лише з добрими людьми, це не через них він зазнав краху».
Заражена радіацією кухня
Суб’єктивно найемоційніший розділ «Кухні терору» — про Чорнобиль. Можливо, тому що тут багато голосів розповідають про свій досвід. Їм пощастило дожити до цих часів, але чи справді «пощастило» — всі ці жінки, крім хіба що однієї, уже багато років мучаться від болячок. Одна з них не вижила: вона взагалі недовго прожила після повернення з Чорнобиля. Саме та, якій у першу ніч дуже не хотілося спати на немовби припорошеному ліжку.
«Коли я нині іноді проминаю на дорозі машину з коровами, яких везуть на бойню, то думаю, що ми тоді їхали так само. Я завжди думаю в такі моменти: дивні створіння, ви не розумієте, куди вас везуть».
Молоді мами — ці кухарки були молодими мамами, яких забрали від дітей, аби кинути в зону, де панувала радіація, наслідки якої мало хто розумів. Так, рятувальників, військових та інших ліквідаторів потрібно було годувати. Радіацію треба було якось зупинити. Але чи можна було зупинити її так? Хіба що сховати ці дозиметри, щоби про неї просто забули.
«А через три дні дозиметри зникли. Не знаю ані куди, ані як, але одного дня ми прийшли до їдальні і їх не було. Спочатку я подумала, що їх хтось украв. Там уже тоді — соромно це казати, але я бачила на власні очі — дехто намагався нажитися. Але потім солдати, розквартировані неподалік від нас, наказали також віддати наш дозиметр. Вони отримали такі накази. Опромінення здається цілком безпечним: його не видно, воно не має запаху, спочатку воно не робить нічого поганого. Навіщо лякати людей і нагадувати їм, що вони опромінені?»
І це страшна іронія: як годували цих нещасних людей, які не хотіли їсти, а тільки пити, та не могли втамувати спрагу, бо їх наче випалювало зсередини. Цинізм зашкалює.
«Хоч я була кухаркою, хоча раніше працювала і на атомній, і в доброму ресторані, такої кількості смачної їжі, як в Чорнобилі, я не бачила ніколи в житті. Немовби держава хотіла винагородити тих людей за те, що послала їх у таке страшне місце. Вмирайте, мовляв, але перед смертю поїжте».
Комунізм головного мозку
Уже майже фінал, скоро можна буде видихнути, але Вітольд Шабловський не скидає напруги. Він мандрує до Білорусі, до того самого будиночка в лісі, де розвалили Союз. Розвалили, ха! І слава Богу! Але лісник, який організовував ту зустріч для політиків, не тямиться з люті. Мовляв, якби знав, що вони ото робитимуть, постріляв би. Як і кухарка, яка дбала про те, щоби владцям було чим закусити.
«Усе зло, яке трапилося і в моєму житті, й у світі, почалося того дня — 8 грудня 1991 року, — каже Поліна Івановна. — З п’яного Єльцина. І тих двох негідників, які підписали з ним ті ганебні угоди. Як можна було зарізати Совєтський Союз, нашу матір, нашу Вітчизну, нашу годувальницю? Кожен селянин у селі знає, що поросної свині не ріжуть. А вони не знали і зарізали країну, яка перемогла фашизм, яка відправила людину в космос, наймогутнішу країну світу? Ви самі скажіть, Вітольде, як можна було за два дні накоїти стільки лиха? Що за диявол в них вселився?»
Схоже, ці люди зупинилися в розвитку в тому році. Хоча ні, можливо, навіть раніше. Їм було комфортно на їхніх посадах, а тут раптом така притичина. Імперія завалилася, але намагається підняти голову. І відроджує її чоловік, який обожнює морозиво. Це, мабуть, єдине, що ми дізнаємося про смаки путіна з цієї книжки.
«Бо хоч російський президент і сказав колись, що хто не шкодує про крах СССР, той не має серця, а хто хотів би його відродження, не має мозку, Росія за його правління провадить політику відбудови совєтської імперії. Путін, хоч і харчується скромно, має великий апетит до влади в регіоні й у світі».
Рецепти, які хотілося би спробувати
У цій книжці, без сумніву, є чимало апетитних назв, і кав’яр, і дичина різноманітна, яку важко й дорого дістати. Але це все такий радянський флер розкоші, що якось і не хочеться. Єдине, що дійсно викликає апетит, — рецепти з останнього розділу, присвяченого кримській кухні і трагедії кримців.
«Вони [совіти] дуже добре вміють користуватися символами, і якщо місце, яке століттями променіло кримськотатарською наукою та мистецтвом, вони перетворили на психлікарню, то повір мені: вони добре знали, що роблять».
Це болючі сторінки, але цей смак українського Криму: янтики, чебуреки, кубете… Чекайте нас, ми обов’язково до вас приїдемо і скуштуємо знову!
