«Хіросіма» Джона Герсі — величезний унікальний репортаж, який зайняв цілий випуск журналу The New Yorker 31 серпня 1946 року.
Через 40 років Джон Герсі повернувся до теми і розповів, як склалося життя його шести героїв: двох лікарів, двох пастирів і двох жінок. Життя, яке перетворилося на постійну втому.
Репортаж Джона Герсі унікальний насамперед тим, що він абсолютно безсторонній. У нашій реальності навіть інформаційна журналістика має авторські оцінки (хоч це переважно і не ґонзо), бо час війни це завжди ми і вони, ми і вороги. «Хіросіма» Герсі ж як фотографії: тут немає ні критики США, які вибрали для помсти найбільш негуманну зброю з можливих, ні співчуття до жителів Хіросіми, яким пощастило вижити. Та чи пощастило насправді?
Little Boy («Малятко») та Fat Man («Товстун»)
Так, це назви бомб. «Малятко» скинули на Хіросіму, а «Товстуна» кількома днями пізніше на Нагасакі. Повітряна тривога закінчилася і місто зненацька осяяв спалах. Ніби сонце враз вибухнуло і пригасло. А потім усе оповила хмара попелу. Ті, хто вижили, думали, що то від пожеж. Ніхто не знав, що сталося насправді. Ніхто не намагався сховатися від радіації. Та й де від неї сховаєшся?
«У місті, де було двісті сорок п’ять тисяч жителів, майже сто тисяч людей було вбито або приречено на смерть одним ударом; ще сто тисяч поранено».
Герсі зібрав свідчення очевидців про той день, про той ранок, коли більшість тільки взялася до роботи, про хворобу, лікувати яку ніхто не знав як. Зрештою, багато людей не уявляли, що помруть у наступні кілька годин-діб, адже в них не було поранень, опіків, тільки якась така раптова втома, що не дає рухатися далі.
«Поранені кульгали, ігноруючи крики, містер Танімото пробіг повз них. Як християнин він співчував тим, хто потрапив у пастку, як японця його охопив сором за те, що сам неушкоджений. Біжучи, він молився “Боже, допоможи їм, витягни їх з вогню”».
Ніхто в Хіросімі не знав, що ця бомба відрізняється від тих, які американці вже скидали на їхні міста. Але звідки взялося стільки руйнувань? Руйнування перевищували все бачене досі. Навіть доволі далеко від епіцентру майже не залишилося вцілілих стін, про будівлі навіть не йдеться.
«Дорогою до Нагацукі він побачив стільки трупів, що це викликало в нього все більший і більший подив. Лікаря дивувало те, чи міг “кошик із квітами Мотолова” призвести до цього всього? Лікар Фудзі дістався до батьківського дому ввечері. Він був розташований за п’ять миль від середмістя, але дах упав і вікна були розбиті».
І що найбільше здивувало: із Хіросіми не було евакуації. Ця територія не стала закритою. Вивозили хіба окремих людей, яким не могли надати достатньої допомоги на місці, а це були одиниці. Як от двоє з персонажів репортажу Джона Герсі. Інші ж залишалися в забрудненому радіацією місті та на його околицях і спостерігали за тим, як швидко і буйно проростають рослини на нових руїнах.
Хвороба, якої ніхто не розумів
Ті, у кого не було жодних фізичних проявів, помирали непомітно. Ті, хто мучився з опіками, зуміли вижити. Що ж це за хвороба така: непередбачувана, із симптомами, які не вкладаються в жодні протоколи лікування? Хвороба, якої ніхто досі не бачив, але якою раптово захворіло все місто.
Потім її назвали «променевою хворобою». Як її бачили японські лікарі, які дбали про хібакуся — людей, які пережили бомбування:
«Лікар Сасакі та його колеги з лікарні Червоного Хреста спостерігали за небувалою хворобою і нарешті випрацювали теорію її походження. Вони вирішили, що вона розвивається у три етапи. Перший минув ще до того, як лікарі дізналися, що мають справу з новою хворобою; це була безпосередня реакція організму на бомбардування — умить вибуху бомби нейтронами, бета-частинками та гамма-променями. Ймовірно, неушкоджені люди, які загадково померли протягом кількох годин або днів, відійшли під час першого етапу розвитку хвороби. Вона вбила дев’яносто п’ять відсотків людей, які перебували за пів милі від епіцентру, і тисячі тих, які були трохи далі. Пригадуючи ті дні, лікарі зрозуміли, що навіть якщо більшість загиблих також мала опіки та рани, вони поглинули таку кількість радіації, яка їх вбила. Випромінювання просто знищило клітини організму, призвело до дегенерації ядра та руйнування клітинних стінок. Багато вцілілих страждали від нудоти, головного болю, діареї, нездужання та лихоманки, які тривали кілька днів. Лікарі сумнівалися, чи це були наслідки радіації, чи психологічного шоку. Другий етап настав за десять чи п’ятнадцять днів після бомбардування. Його перший етап — випадання волосся. Потім з’явилася діарея та гарячка, яка іноді сягала вище 40 градусів. Через двадцять п’ять — тридцять днів після вибуху з’являлася гемофілія: кровоточили ясна, рівень кров’яних тілець різко знижувався, а на шкірі та слизових оболонках з’являлися петехії».
Та найгірше у променевій хворобі було те, що вона залишалася назавжди. Жодній людині не вдалося відновитися на повну. Пластичні операції забирали шрами, а зламані під час вибуху кінцівки гоїлися, та ніхто з хібакуся не міг назвати себе здоровим. Уже ніколи, хоч вони після того десятиріччями гарували, щоб вижити, вони вже ніколи не мали тої сили, що раніше. І справа не у старішанні, бо навіть діти й підлітки відчували наслідки довго-довго потому.
Читайте також: Про російську розвідку. Читаємо книжку ветерана ЦРУ Джека Девайна
Історія шістьох
Джон Герсі не розповідає, чому він вибрав саме цих людей для того, щоб розповісти історію. Він не претендував на те, щоб зібрати якомога різноманітнішу вибірку. Зрештою, журналістам простіше спілкуватися з тими, хто сам щиро хоче розповісти свою історію, хто готовий до того, що його дії оцінюватимуть сторонні люди, яким пощастило ніколи не мати подібного досвіду.
Його герої навіть не всі японці, адже серед них є німецький пастор, який потім візьме собі місцеве ім’я та звікує на островах, які відчув своїми. Його герої, окрім священників, радше представники середнього класу: двоє лікарів — один із власною клінікою, інший — тільки почав практику, двоє жінок — вдова кравця, яка ще мала певні заощадження, але готувалася перейняти його ремесло (так, його швейна машинка — її найбільший скарб. Був, тепер і її не стало), та працівниця відділу кадрів на заводі, яка в момент вибуху повернулася до колеги, щоб щось запитати.
«Через рік після того, як скинули бомбу, міс Сасакі стала калікою; місіс Накамура — бідною; отець Кляйнсорґе повернувся до лікарні; лікар Сасакі не міг працювати так, як робив це раніше; лікар Фудзі втратив 30-кімнатну лікарню, а щоб придбати її, йому знадобилося багато років, і тепер не було жодного шансу її відбудувати; церква містера Танімото була зруйнована, і він більше не мав своєї виняткової сили. Життя цих шести людей, які були серед тих, кому найбільше пощастило в Хіросімі, ніколи не стало колишнім. Те, як вони сприймали свій досвід та що думали про використання атомної бомби, звісно, трохи різнилося. Однак єдине відчуття, яке вони поділяли, — це дивне піднесення духу громади, подібно до жителів Лондона після їхнього “бліцу” — гордість за те, як вони та їхні друзі, які вижили, витримали таке випробування».
Життя зламане одним вибухом. Можливо, ви уявляєте, що до потерпілих ставились якось по-іншому. Що вони отримали виплати через втрату працездатності чи належне безкоштовне лікування? Ні. Такого не було, принаймні, минули десятиліття, коли щось подібне з’явилося, коли тих, хто вижив, залишилося зовсім мало. Не знаю, чи мала тодішня Японія можливості для того, щоб допомогти жителям Хіросіми і Нагасакі, а також їхні околиць, але країна вибрала шлях смирення і замовчування. Американці теж не говорили про те, чим не пишалися.
«Розповідаючи про вцілілих після бомбардування Хіросіми та Нагасакі, японці зазвичай уникали терміну “ті, які вижили”, адже зосередження на “бути живому” ніби знецінювання мертвих, яких японці дуже шанували. Тому людей, до яких належала Накамура-сан, називали нейтральнішим терміном — “хібакуся”, дослівно “особи, на яких вплинув вибух бомби”».
«Я мушу пам’ятати, що тепер вся громада чується втомленою»
Утома як лейтмотив життя, яке ніби й не втратило сенсу, але в один момент сповільнилося до просто болючого темпу. Робота, яку раніше вдавалося зробити за якусь годину, вже займає цілий день, а після кількох днів роботи треба не менше днів відпочинку. Пастор, який непритомніє на службі від утоми, лікар, який уже немає колишньої енергії. Працівниця заводу, якій потрібно відпочивати більше двох днів на тиждень. Вичавлені, виснажені, немов старі батарейки, яким залишилося зовсім трішки.
«Коли людина скаржиться мені, що вона втомлена, я по-різному сприймаю, коли це каже хібакуся і коли про це говорить звичайна людина. Хібакуся не мусить мені нічого пояснювати. Я розумію, що означає ця тривога, знаю, наскільки великою є спокуса піддатися і впасти в депресію, знаю, як потім починати знову, щоб перевірити, чи зможу далі виконувати свою роботу…».
Ці слова належать отцю Такакурі (раніше Кляйнсорґе), вони ілюструють його боротьбу і боротьбу тисяч хібакуся, які ніколи не вимагали для себе особливого ставлення. Які навіть не надто звинувачували Америку через те, що з ними зробили. Які навіть не ставили під сумнів імператорське рішення вступити в цю війну на боці нацистів.
Так мало бути?
У репортажі Джона Герсі дуже мало емоцій. Так, ви не побачите його оцінок, але є момент, коли ми відчуваємо його здивування. Він дивується тому, як хібакуся сприймають те, що з ними сталося. Що так мало бути, що цього не можна було уникнути. Цікаво, як сучасні японці ставляться до цього воєнного злочину (адже постраждало насамперед цивільне населення)?
У хібакуся не було осуду, злості чи бажання отримати відплату за страждання. Цікавою є думка пані Сасакі, яка дещо відрізняється від інших, які Джон Герсі чув у своїх пошуках:
«Після роздумів дівчина дійшла висновків, які рідко можна було почути від хібакуся. Вона вважала, що багато уваги приділяють силі атомної бомби й зовсім недостатньо тому злу, яким є сама війна. Сасакі-сан з гіркотою думала, що це лише легко поранені хібакуся, і політики, женучись за владою, зосереджуються на атомній бомбі, не говорять про те, що війна скривдила і японців, які стали жертвами атомного бомбардування та ракетних ударів, і китайське цивільне населення, на яке напала Японія, японських і американських новобранців, яких вислали на смерть або каліцтво, а також японських повій та їхніх немовлят змішаної крові. Дівчина з перших вуст дізналася про жахи, які спричинила атомна бомба, але вважала, що варто зосередитися на причинах тотальної війни, а не на її знаряддях».
Японія оговталася від ядерної зброї і стала однією з найпотужніших країн у світі. Трагедія Хіросіми і Нагасакі назавжди залишиться в її історії, а історія не має режиму «якби». Тож репортаж Джона Герсі особливо цінний тим, що не теоретизує щодо того, як могло би бути, а просто показує те, що вже сталося. Показує, щоб не сталося знову.
Читайте також: Україна на Sundance: 6 фільмів за 38 років існування фестивалю
У перекладі книжки та в цій статті використано систему Поліванова щодо подання японських назв. За новою ж практичною транскрипцією нині пишемо Хірошіма, Наґасакі, Наґацукі, Фуджі, хібакушя
