fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»

Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»

Тетяна Осташко «Україна В’ячеслава Липинського», портрет на обкладинці: Ольга Глумчер, дизайн обкладинки: Марія Шмуратко, «Темпора», 2022
lypynskyj cover - Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Цьогоріч минає 150 років від дня народження В’ячеслава Липинського — визначного українського громадсько-політичного діяча, історика, політолога початку XX ст. Ювілеї настають незалежно від воєнного стану, однак чи вшановували б ми належно ідеолога українського консерватизму за мирних обставин? На жаль, визначна постать теоретика і практика української історичної та політичної думки досі лишається малознаною. Цю прогалину заповнює книжка Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»

В’ячеслав Липинський заклав новий напрям української суспільно-політичної думки, який у міжвоєнний час набув значного поширення в середовищі української еміграції в Західній Європі, Канаді, США, а згодом — Латинській Америці й на західноукраїнських землях. Він одним із перших осмислив причини поразки українських визвольних змагань 1917–1921 рр., активним учасником яких він був, зокрема на посаді посла в Австрії за часів Гетьманату Павла Скоропадського. 

Народжені в передреволюційну добу ідеї Липинський розвинув у струнку теоретичну концепцію майбутнього розвитку української держави. Історичні праці діяча започаткували формування державницької школи в українській історіографії та суспільній думці. 

Двома полюсами протистояння в українському суспільстві на початку XX ст. були народницька та державницька позиції. Перша пропагувала ідею культури виключно для хатнього вжитку, тобто для селян і про селян, обстоювала тезу служіння народу. На позір – нічого кримінального, проте саме звідси ростуть ноги в ототожнення українського з селянським, у концепції народу-жертви численних поневолювачів. Саме цим пояснювали відсутність перекладів світової спадщини українською (а навіщо? Пастух і чинбар цього не читатимуть, а кому треба – і російською можна прочитати). 

На противагу постала державницька ідеологія українського консерватизму, що робила наголос на історії еліт, тяглості державної традиції в українській минувшині. Засновником і промотором українського консерватизму став В’ячеслав Липинський. Зрештою ідеології ХІХ ст. підготували ґрунт для тектонічних змін у XX ст. 

Публікуємо фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського», наданий видавництвом «Темпора».

 

У своїх працях, листуванні та нотатках до споминів В. Липинський доволі докладно розповідає, під впливом чого формувалися його погляди на власне суспільне призначення та як він сприйняв український національно-визвольний рух. Для В. Липинського місцеві середовище, природа, побут та культура є вагомими чинниками впливу на особистість. У своїй першій історико-публіцистичній праці «Szlachta na Ukrainie», виданій 1909 р. у Кракові й призначеній для привернення польської та сполонізованої шляхти Правобережної України до участі в українському русі, він писав: «…Суспільна вартість людини… за нормальних історичних умов спирається передусім на окремий, властивий лише для даної національності психологічний склад, залежний від таких потужних і постійно діючих чинників, як навколишня природа й суцільний у своїй масі народно-національний елемент, що оточує особу». Ці складові людського психологічного типу, на його думку, залишаються українськими, незалежно від того, ким людина себе вважатиме, «бо українським є народне море навколо нас, з якого ми вийшли і в якому живемо не від учора, а протягом цілих століть, як українськими є рідні степи, поля й ліси — вся наша українська природа».

У нотатках до споминів В. Липинський окреслив своє національне спрямування. Він наголошував, що його основою «була безмежна любов до рідної землі і страх перед демократією, перед цим сусідом ласим на землю, який би міг нам землю забрати і нас знищити». Він підкреслював, що цей страх був у всіх «кресовців», але, якщо в одних «він виливався в форму спольщення», то у нього він трансформувався «у форму атаки на небезпеку, в форму українізації, на те, щоб взяти провід нації в свої руки». «До українства я не додумався, — писав він. — Воно прийшло у мене саме собою, прийшло од Бога». В іншій записці Липинський зазначав: «До України дійшов я сам. Ніхто мене не усвідомляв. І з того роблю тепер вивід, що у людей і класів, які знаходяться в подібних умовах, цей процес може відбуватися так само»

lypynskyj iunyj 193x300 - Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»
В’ячеслав Липинський, студент Ягеллонського університету

Цю тему не раз порушував він також у листуванні. Зокрема, в листі до О. Назарука 19 березня 1924 р. писав: «Українцем — в розумінні людини, зв’язаної душею і тілом, всіми емоціями і всіми матеріальними інтересами з Україною — я був не тільки од самого свого уродження, а од тієї хвилини, коли мій предок Іосиф-Антін “товариш роти панцирної” в 1759 році придбав собі землю на Поділлі, тут оженився і тут оселився». І разом з тим підкреслював, що не є ренегатом, «який може бути вжитий за знаряддя проти своїх рідних», і ніколи не відступав від своєї верстви. «…Я мушу намагатися сотворити таку Україну, в якій моя рідна верства, як українська, мала б змогу жити, а не бути швидше зарізаною», — писав він О. Назаруку 20 липня 1924 р. Водночас В. Липинський зазначав, що для нього польська автономія культурна була «порожнім звуком». «Якщо не мала бути Польща — то мусіла бути Росія, або Україна, — підкреслював він. — До Росії почуття у мене не було неприязне, але притягати вона мене не могла, бо Петербурга я не знав, а практики на Правобережжі не були симпатичні. Осталася Україна спочатку як почуття, а потім як думка, як свідомість».

Наголошуючи на тому, що був «стихійним українцем по уродженню і вихованню», В’ячеслав Липинський писав у листі до К. Пуласького: «Виховання, яке я виніс із батьківського дому, заклало в мені засади, що, якщо ми — землевласники на Русі — хочемо зберегти своє існування, то повинні мати, по-перше, не тільки права, але й обов’язки, по-друге, маємо бути внутрішньо солідарні, основуючи ту солідарність на взаємній любові й повазі до старших та авторитетніших з-поміж нас». Його кревні сприяли вкорінюванню любові до рідної землі в серці майбутнього історика. Про це він не раз згадує у своїх записах: «Од моєї Мами унаслідував антипатію до “короняжи” (тобто прихильників польського центризму, яким хизувалися подекуди мешканці Варшави і Кракова. — Т. О.) і весь сентимент, з яким вона кохала рідну землю». Серед так званих кресових поляків на Волині й частково в Галичині набула поширення «федералістична або реґіональна ідея, скерована в напрямі здобуття широкого самоврядування для “кресів”». На це, зокрема, В. Липинський звертав увагу О. Назарука в листі від 27 жовтня 1924 р. «Як всяка ідея територіялістична, вона для розвитку наших українських державницьких тенденцій корисна, — наголошував він. — Але тому власне її страшенно поборюють вшехполяки, людовці і польські бюрократи-централісти». Його родині були близькі саме такі політичні погляди, які підтримували федералістичний рух, не сприймали польський централізм і «культурне посланництво» польського націоналізму на «кресах».

 

Читайте також: Що читати з історії України: від сьогодення до глибини віків

 

lypynskyj knyzhka 218x300 - Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»Однією з прикмет кресової шляхти було прихильне ставлення до селянства, поруч з яким польські пани мешкали й вели спільне або сусідське господарювання. «Я почував, що я єсть паном, що я маю обов’язки супроти українського народу і української землі, — наголошував він у своїх нотатках. — Моє українство виходило не з бажання піддобритись під народ, а з бажання бути собою, бути паном. Мене найбільше дратувало хамство моїх близьких, які під покришкою польської ідеольогії звільняли себе од своїх тяжких обов’язків українського Пана, покладаючи всі надії на Варшаву. Колись — думаю — ці поляки, що кидають на мене камінням, скажуть, що по мірі своїх слабих сил я урятував честь польської шляхти на Україні, а ці українці, що мене лають, скажуть, що, коли б вони піддержали були тих панів, що творили Гетьманщину, то була би Україна».

Позиція батька певною мірою відбилася на формуванні світогляду вченого, який ніколи не виявляв прагнення до суто революційної діяльності. Попри те, що переважна більшість революційної української молоді скептично ставилася до культурницької праці української інтелігенції і вважала, що аполітичний характер українського руху був серйозним гальмом на шляху національного відродження, В. Липинський бачив у формах легальної громадської праці величезну потенційну силу для політичної діяльності. Він згадував, що його батько «у 1905 р. подав записку про українізацію нищої школи в Володимирському земстві»

Деякі інші зауваги В’ячеслава Липинського дають змогу стверджувати, що його батько своїм ставленням до земельного господарства справив значний вплив на сина. Зокрема, В’ячеслав Липинський писав, що батько мріяв «знести сервітути (обмеження приватного володіння землею. — Т. О.) і збільшити інтенсивність хазяйства». Варто зазначити, що за своєю площею маєток батька В. Липинського належав до господарств поміщиків «середньої руки», площа яких не досягала тисячі десятин. 

У своїх записках до споминів, окреслюючи впливи родини на формування свого світосприйняття, В. Липинський писав: «Мій Батько, який любив землю, який був добрим хазяєм, який не мав ніяких польських тенденцій, як угодовець не мав нічого проти мого українства. Його тільки дратувало моє одночасне омужичення». І зізнається, що невдовзі пересвідчився, що батько мав рацію: «Я потім дійсно переконався, що тільки раса сильних поміщиків (творив програму) може відродити Україну, тільки вона зможе виховати з-посеред народніх верств таких же сильних своїх замістителів, а не тих мазґаюватих, слезливих і бридких інтелігентів, яких виховало покоління українофілів і кающихся дворян. Коли ця раса ще зможе відродитись, Україна буде спасена, як ні — вона згине в боротьбі»

В’ячеслав Липинський не лише усвідомив сенс батькової позиції, а й усе своє життя реалізував принцип: ніколи не зрікатися своєї верстви. У листі до О. Назарука 19 березня 1924 р. він пише, що належить тілом і душею до «польської шляхти» в Україні і є «своєї верстви найвірнішим сином». «Я любив Україну, але і любив свій клас, і мислити Україну на руїні мого Роду, мого дому, моєї рідні, мого класу — я не міг, — наголошував він. — І так, я думаю, повинна мислити кожна (нормальна) людина». І водночас, як вже зазначалось, охарактеризує себе як «стихійного, “несвідомого” українця по уродженю і вихованю» або «“поляка” по розговірній мові і релігії, врешті, русофіла по винесеним з дому політичним поглядам»

У цих словах немає суперечностей, особливо якщо згадати, що, коли наприкінці ХІХ ст. зусиллями діячів нової генерації — Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, А. Кримського, О. Кониського та ін. — закладалися підвалини потужного національного суспільно-політичного руху, то душею української інтелігенції був напівугорець, напівполяк за походженням В. Антонович. Активна громадська позиція цих діячів, попри її культурницьке спрямування, мала незаперечне політичне значення. Це, зрештою, стало для В. Липинського певним дороговказом у виборі політичних форм боротьби за незалежність України й зумовило його прагнення пересадити паростки українського громадсько-політичного життя на національно-державницький ґрунт. Тому, коли він уже в гімназійний час почув про ідеї української самостійності, це гасло «припало до душі більше, ніж винесене з дому русофільство», і він, за власним зізнанням, вклав у нього «свій стихійний, органічний, унаслідований від предків, шляхецько-український, отже в результаті: різко протисоціялістичний і проти державницько-польський зміст»

 

Читайте також, що подивитись для пошуку ідентичності: радить Ярослава Кравченко
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
lypynskyj cover 150x150 - Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»
Фрагмент із книжки Тетяни Осташко «Україна В’ячеслава Липинського»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter