fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із книжки «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову» Клаудіо Лаґомарсіні

Фрагмент із книжки «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову» Клаудіо Лаґомарсіні

Клаудіо Лаґомарсіні «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову», переклад з італійської: Любов Котляр, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022
po tykh khto vyzhyv - Фрагмент із книжки «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову» Клаудіо Лаґомарсіні
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Якщо ви вважаєте, що Італія — це тільки сонце, море, пальми, пісок і «дольче віта», ви глибоко помиляєтеся. В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм, де днями, тижнями, роками нічого не відбувається, час тягнеться спроквола, як густа гумова маса, що засмоктує, притупляє, змушує втратити волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя. І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісімнадцятирічному хлопчині, який любить сидіти над книжками, читає в оригіналі давньогрецьких філософів, готується вступити в університет і мріє написати бестселер? 

Як жити у колі отупілих від щоденних дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити собі пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за столом? Як вижити, не опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій? На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня доводиться повернутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле. Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського письменника з сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні. Книжка вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.

Публікуємо фрагмент із книжки, наданий «Видавництвом Анетти Антоненко».

У коробках переважно шкільні підручники, материні книжки про чарівні камені (до яких, як бачу, зараз їй немає діла), дуже мало художніх, написаних не відомими мені авторами, здається, скандинавськими, якщо зважати на імена з літерами å та ø. 

Серед коробок бачу кілька з непевним написом «РІЗНЕ». Мені неохота їх відкривати. Люто малюю на них хрести. Відкриваю одну, на якій сидить здоровенна муха, що залетіла до будинку, коли я повідчиняв вікна. Всередині — калькулятор, лінійка, адаптер для електричної розетки, що їх зазвичай возять із собою у закордонні подорожі. Залишки чиїхось канікул. На самому дні — кілька звичайних тонких шкільних зошитів, усі різного кольору. Рахую: всього п’ять. 

Беру в руки перший, починаю гортати, але ледве розбираю текст. Літери якісь чудернацькі, написані чиєюсь швидкою рукою, на перший погляд, здається, арабською — через численні горизонтальні лінії та крапки. Невже це… 

Минуло кілька секунд, перш ніж я второпав. Коли я впізнав нарешті нерозбірливий і нервовий почерк Марчелло, моє серце ледве не вискочило з грудей. Напружую пам’ять і зір, аби знову привчити себе читати його, згадати, що ота літера, яка здається схожою на «н», насправді «п», а оту, яку я спершу сприйняв за подвійне «л», слід читати як «м», до того ж ота «у» з довгим хвостиком — то ніяка не «у», а прописна «д». 

Перегортаючи сторінку за сторінкою, перечитуючи по кілька рядків наздогад, розумію, що тримаю в руках рукопис його книжки. Він часто мені про неї говорив того літа. Кілька сторінок вирвано. Бачу абзаци, жирно закреслені численними рисками. Якщо брати до уваги натиск ручки — напевно у пориві сорому або гніву. 

Марчелло часто розповідав мені окремі фрагменти зі своєї майбутньої книжки, але не давав почитати. Якщо подумати, то я ніколи не бачив його навіть за її написанням. Хіба що одного разу, який я добре пригадую. Пам’ятаю навіть, як він схилявся над зошитом, як швидко водив ручкою по паперу, ніби охоплений гарячкою; йому навіть доводилося час від часу кидати ручку і хапати другу, тому що ампула розігрівалася, від чого на папері залишалися й розмазувалися чорнильні плями. 

Того літа — літа перед моїм третім роком навчання у ліцеї — я цілими днями стирчав на морі. А тому мало що пригадую, і спогади мої досить невиразні. Хіба що як на відео під час швидкого перемотування: низка вечірок, жартів, футбольних матчів, гулянок з друзями, слинявих поцілунків та викурених нишком за кабінками купальні «Всесвіт» цигарок. 

Марчелло був не таким, як усі ми. У школі багато хто казав або натякав, що він дивакуватий, мій брат: значно менш спокійний і водночас набагато врівноваженіший за мене. Сидів удома, не любив засмагати, днями читав, вивчав і писав щось таке, чого нікому не показував. Незважаючи на невелику різницю у віці (лише півтора року!), ми не дуже ладнали. У такому віці брати зазвичай спілкуються штурханами, стусанами та лайкою. Ми рідко щось робили разом, а коли таке траплялося, закінчувалося все бійкою та сварками. 

Але з якоїсь незрозумілої причини я уважно слухав, коли він розказував мені про свою книжку і не вдавав із себе ідіота. Можливо, це мене заспокоювало, і тоді я виказував йому свої думки щодо почутого, а він мовчки вислуховував, задумливо зважуючи мої критичні зауваження. 

Марчелло розповідав мені не про розвиток сюжету чи якісь сцени, а про те, якими саме вони мали бути, як їх обставити. Ось тут, казав, слід привести гротескний портрет одного, далі — розмову між отими двома, але згодом невимушено перервати її жвавим описом якоїсь дрібниці чи випадку, що вийде на перший план. Приблизно такі розмови у нас із ним відбувалися. 

Отож про те, що́ він називав «мій роман», дотепер я знав небагато: деякі намітки й наміри, і все.

Інколи він, щоб більше зацікавити мене, додавав, що його роман, можливо, колись зробить його багатим і тоді він купить собі віллу в Форте-дей-Мармі*. А якщо гроші залишаться, то й для мене придбає невеличку в Маріна-ді-Масса, де ціни не такі високі. 

**

Читаю ще кілька сторінок наздогад і впізнаю у перекручених іменах та прізвиськах головних героїв, у їхніх гротескних та дещо надмірно спотворених характерах декого з нас. У першу мить відчуваю несвідому тривогу, що потім переростає в егоцентричне запитання: яким постану я під пером Марчелло? 

Пробігаю очима рядок за рядком, де про мене немає жодної згадки, але продовжую шукати. Тепер мені вже байдуже, чи впізнаю я себе. Раптом стає ясно, що́ змушує мене так швидко і гарячково перегортати сторінку за сторінкою. Нарешті я збагнув: через п’ятнадцять років мені щойно випала нагода вислухати свого брата так, як ніколи в житті я цього не робив. 

А тому повертаюся до початку і починаю уважно стежити за описом, який поступово переходить у розповідь і перетворюється на справжню живу історію. Читаю, походжаючи кімнатою, вдихаючи вогкий запах зошита в руках. Ось уже починаю пригадувати певні події, впізнавати себе в одному з героїв, якого Марчелло з невідомих мені причин називає «Верба». Читаю далі, перегортаю сторінку. Ще одну, потім другу. І ще одну. 

Стиль викладу Марчелло, його італійська, що вчувається мені тепер у цих рядках, які повернулись до мене через багато років, написані нерозбірливим і швидким почерком синім чорнилом, здаються мені в’їдливими і неоковирними. Хоча це й моя рідна мова, я тепер рідко її вживаю. По правді, інколи мені сниться, що я розмовляю італійською або до мене хтось нею звертається. Як правило, то сни про моє минуле, про часи, коли я був малим. 

Читаю кілька речень повільно, намагаючись надати їм інтонації Марчелло. Пригадую, як він під час розповіді зазвичай витримував театральну паузу, перш ніж вразити мене якимось вишуканим словом, вичитаним у книжках (через кілька сторінок натикаюся на «лепетання», подумки промовляю його так, як його промовив би він). Або з гонористим виглядом, притаманним студентам ліцею, встрявав у звичні буденні розмови з якимись химерними коментарями, в яких згадував вивчене на заняттях: давньогрецькі трагедії, середньовічних поетів, філософські теорії. З отією високою культурою, що у заклопотаному дорослому світі вже не матиме нагоди проявитися, бо її поглине байдуже невігластво довкілля. 

Я гарячково проглядаю сторінку за сторінкою, і ось уже з обривків, на перший погляд, не пов’язаних між собою епізодів поступово вимальовується загальний сюжет. Сюжет, що місцями здається реалістичним, місцями — химерним, якщо зважати на все, що сталося того літа, починаючи з крадіжки в домі Карло, нашого сусіда. В деяких рядках та деталях вбачаю похмуре провіщення. Але занадто спрощено було б зараз трактувати написане таким чином, повертатися, щоб підігнати минуле під уже відоме нам майбутнє. 

Ще кілька сторінок — і мені стає зрозуміло, чому моя мати, у якої ніколи рука не піднімалася викинути не те щоб книжку, навіть зошита, у цьому разі не захотіла забрати ці записи собі: її образ виявився не надто привабливим. Але й інші персонажі також не викликають симпатії, мамо. Та найсуворішим Марчелло був до самого себе. 

** 

Відсовую покривало, яким накрито диван, якось примощуюся на продавлених подушках, вражений сумішшю гіркоти, тривоги й зачарування. 

Розкладаю зошити по порядку на столику, який мати називала чайним. Хоча, як написав Марчелло на одній із прочитаних мною сторінок, чай вона не любила і ніколи нікого не запрошувала до себе на чаювання. 

Усі зошити пронумеровано ручкою на обкладинці. Знаходжу той, що під номером один, розгортаю, пробігаю очима перелік закреслених назв. Не закресленою залишилася тільки одна, приблизно посередині сторінки. 

Літній бенкет 

Альтанка 

За імперію Вейна 

По тих, хто вижив, стрілятимемо знову 

Епопея горóду 

Чоловік-альфа

* Форте-дей-Мармі — популярний морський курорт на Тірренському узбережжі в Тоскані.

Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
po tykh khto vyzhyv 150x150 - Фрагмент із книжки «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову» Клаудіо Лаґомарсіні
Фрагмент із книжки «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову» Клаудіо Лаґомарсіні
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter