Героїні збірки новел «Чужа-своя-рідна» — звичайні українські жінки, життя яких перевернулося догори дриґом із початком повномасштабного вторгнення росії на територію України. Ірпінь, Буча, Ізюм, Херсон, Маріуполь — це міста, звідки героїні — самі, з малими дітьми або й цілими родинами — утікають у пошуках притулку й спокою. Про їхні переживання — часто затаєні для найближчих — авторка розповідає щиро і співчутливо, часом з нотками легкого гумору й суму.
Книжка, сповнена реалістичних описів і життєвих діалогів, зацікавить широке коло читачів. Особливо тих, хто почуває у серці глибокий жаль до кожного українця та українки, які через війну втратили дім, друзів і рідних.
Публікуємо одну з новел, яка увійшла до книжки «Чужа-своя-рідна».
Діжонська гірчиця
-1-
Єдине, що знала Валя про французьке містечко Діжон — те, що там придумали її улюблену діжонську гірчицю, це така — в зернах. Але цілком можливо, що діжонська гірчиця має таке само відношення до Франції, як і салат олів’є. Валя так глибоко не копала. Ніколи було. Вона, її чоловік Борис та троє синів тікали з Бородянки буквально голі й босі — в чому були, в тому й ускочили в машину і поїхали. Не самі — з ними ще п’ять автівок з друзями і сусідами. Домовилися мчати у напрямку польського кордону. Домчали не всі. Машина, в якій їхали сусіди з двома дітьми, підірвалася на міні. Але це табу. З того дня ні чоловік, ні сини жодного разу не говорили про те, що трапилося. А Валі хотілося говорити, кричати хотілося. Так іноді й робила — в душі. Гаряча вода на повну силу, сльози по щоках і крик з глибин ще гарячішого за воду серця.
В Діжоні був мир. Надто мирний мир на контрасті з тим, що Валя та її сім’я пережили у Бородянці. Середньовічне красиве місто, чарівні вулички, усміхнені французи, які принципово розуміють лише французьку. «Як ми так далеко заїхали?» — іноді дивувалася Валя. Мабуть, з переляку — їхали, і їхали, і їхали по Європі, поки знайома не написала, що вона в Діжоні, і тут класно. Діжон так Діжон. Врешті-решт, треба ж спробувати справжню діжонську гірчицю. Так і осіли в самому центрі Бургундії.
«Твоя мрія збулася», — якось перед сном мовив Борис. Валя аж здригнулася. По-перше, з дня нападу росії чоловік буквально перестав говорити: дивна реакція на стрес від людини, яка говорінням заробляла собі на життя — до 24 лютого Борис був тамадою, найзнанішим у Бородянці. Тепер мовчав, як риба. А тут, у Франції, через місяць їхнього нового життя, заговорив про мрії. «Ти з дуба впав?» — перепитала Валя. «Ти завжди хотіла побувати у Франції», — пояснив чоловік. Валя не стрималася, істерично засміялася: «Яка нафіг Франція?» «І ми досі не спробували діжонську гірчицю. У нас у кожному супермаркеті, а тут нема», — сказав рекордну за місяць кількість слів Борис.
-2-
Сини адаптувалися швидше, ніж Валя на те розраховувала. Старший Максим зав’язав стосунки з однокласницею-француженкою — вона писала йому імейли українською, а він їй — французькою. Антон — середній — закинув комп’ютерні ігри, від яких спасу не було в Україні, і захопився стрільбою з лука. Це не дивно для Діжона — тут усе пахне Середньовіччям, — але це було дуже дивно для Антона. Молодший син Костя на своє десятиріччя запросив нових французьких друзів. Валя зраділа, що у Кості, якому мова давалася найтяжче, зав’язалися хоч якісь знайомства, і готувалася зустрічати трьох-чотирьох гостей максимум. А прийшов увесь його клас, деякі з батьками. Всі хотіли познайомитися з українською родиною.
Під час святкування Валя зрозуміла секрет такого успіху — у французьких новинах днями був великий сюжет про Бородянку. Французам було страшно від того, що вони в сюжеті побачили. Страшно, але й не вірилося, що росіяни, до яких вони завжди прихильно ставилися, могли зробити аж таке. І французи прийшли обережно, як у них заведено — підкреслено толерантно, — спитати у втікачів із Бородянки: це ж не правда, правда? «А що ви хочете почути?» — з викликом сказав Максим. В очах сина Валя побачила стільки гніву, що годі сумніватися: добром це не скінчиться. Міжнародного скандалу не хотілося. Валя підштовхнула Бориса в бік, мовляв, зроби що-небудь. А він знову промовчав. Хоча єдиний із родини мав справу з французькою мовою до цієї поїздки — вчив в університеті. Він міг сказати, міг пояснити, міг стримати Максима. Але… не стримав. І Максим буром попер на одного з дорослих гостей, який, як виявилося, мав у росії родичів, і ставив питання на кшталт: «А якщо було так важко, то як ви виїхали? Якщо виїхали, значить, не все так погано, значить, росіяни випустили?» «Я тобі зараз по морді випущу, поняв?» — крикнув Максим українською і розплакався. Французи завмерли, злякалися — шістнадцятирічний хлопець плаче і не ховає обличчя, а заплаканими очима дивиться прямо на них. Значить, правда.
Після тої вечірки більше ніхто питань не ставив, просто приходили, приносили то пироги, то фрукти, то речі, а іноді навіть сором’язливо пропонували гроші. Від грошей Валя відмовлялася. То занадто. Ми біженці, а не жебраки. Відчуйте різницю, сіль ву плє!
Читайте також: «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
-3-
Читати новини про Бородянку було важко, ще важче — дивитися фото і відео. От школа, в яку ходили сини. Там будинок батьків, в якому Валя провела двадцять перших років свого життя. Прославився будинок на весь світ — у сусідній квартирі втрималася шафка з тепер знаменитим півником. А он там дорога на озеро, стільки по ній ходили і їздили, а тепер, кажуть, до озера зась — заміновано все. А це найболючіше — будинок, де була квартира Валі й Бориса. Омріяна, чесною працею зароблена. Три кімнати — щоб усім зручно, і майже всі окремо — Валя та Борис в залі, Максим, як найстарший, у своїй кімнаті, Антон та Костя на двох ділили спальню з балконом. І таке все було у тій квартирі миле — шпалери з ромбами, ламінат, який так приємно скрипів під ногами, свіжий ремонт у кухні. Валя досі говорить про квартиру так, наче вона є. А її нема. Замість їхнього під’їзду — діра до землі. І десь там в пустоті, на п’ятому поверсі, їхня квартира. Була.
«Ми в Бородянку вже не повернемося, тому й говорити нема про що», — сказав чоловік, коли Валя запитала, чи сумує він за колишнім життям. Валю вразила ця відповідь, бо ж вона тільки й жила надією на повернення додому. Бородянка зруйнована, центр взагалі вщент знищений, але знайомі вже вертаються, розбирають завали, он на вихідних школу самотужки лагодили. Надія є. «Надії нема», — підсумував Борис. Валя у відповідь вдарила його кулаком у груди. Сама злякалася цього пориву. Злякався і Борис, подивився на Валю так, наче раптом побачив у ній чужу жінку. Не ту, з якою прожив вісімнадцять років, народив трьох дітей, зробив кілька ремонтів і досі любив. Любив. Теж у минулому часі.
«Вибач», — прошепотіла Валя і втекла на кухню плакати. Але й те не вдалося — автобус привіз дітей зі школи, котрі завалилися з рюкзаками, сміхом і купою новин і навіть не помітили, що у мами заплакані очі, а у тата білі від напруги губи. «Що на обід, маман?» — сказав на французький манер Антон, і хлопці засміялися. А Валя одним махом скинула з плити каструлі, ті з гуркотом покотилися по підлозі прямо до ніг синів. «Що приготуєте, те й буде!» — прокричала й втекла на вулицю.
Але на вулиці поплакати теж не судилося — сусідка, французька бабуся з гарним сивим волоссям, садила квіти у своєму дворі й привітно помахала Валі. Ця бабуся першою прийшла до них, коли дізналася, що муніципалітет поселив у цьому будинку українських біженців. Прийшла просто сказати: «Ми вам раді». Тоді за ці слова Валя бабусю обійняла. Можливо, так у французів не прийнято — принаймні бабусю то дуже збентежило, — але Валя зробила те, що відчувала. Проте зараз бабусю хотілося послати на три букви: її усмішка, питання, французька з нерозбірливим французьким акцентом — все це було не на часі. Однак Валя тут хто? Ніхто. Тому витерла сльози, пораділа, що бабуся недобачає, і підійшла ближче, щоб розчути питання і ввічливо на них відповісти.
-4-
Директор школи, в якій вчаться молодші, запросив Валю та Бориса провести відкриту лекцію, розказати школярам про те, що зараз відбувається в Україні. Борис, звісно, мовчав, а Валя на ламаній французькій намагалася м’яко, але зрозуміло пояснити дітям, які живуть у мирі, що таке жити у війні. В кінці лекції діти ставили питання. Спочатку прості: а чи далеко ваша Бородянка? А як ви доїхали до нас? Як українською буде «привіт», а як «до побачення»? Потім питання стали складнішими. Один із хлопчиків спитав у Бориса, чому він тут? Борис встав, здивовано глянув на хлопчика, подумав, що це натяк на те, що він тут є, але ні єдиного слова досі не вимовив. Проте хлопчик уточнив: «Чому ви тут, а не воюєте за свою землю?» Борис закашлявся. Валя прийшла на допомогу і пояснила, що у них троє дітей, за законом багатодітний батько може не йти на війну. Хлопчик кивнув і сів на місце, більше нічого не кажучи. Валі стало шкода Бориса, він весь аж зменшився. Вона спробувала пояснити дітям, що не всі вміють і можуть воювати, але всі українці роблять все можливе, щоб наблизити перемогу. Підсумувала і думала, що на тому все. Але дівчинка, яка сиділа позаду всіх, підняла руку. «Так?» — спитала Валя, не очікуючи від цієї милої рудої француженки нічого лихого. «А як наближаєте перемогу ви?»
Їхали додому мовчки. Кожен думав про своє. Валя про те, що вони справді ніяк перемогу не наближають, просто живуть собі в Діжоні й живуть. А Борис думав про інше: чи поважатимуть його дружина і сини, коли війна закінчиться? Мине час, і інші діти будуть розповідати про героїзм своїх татусів, а його родина знатиме, що він ховався за їхніми спинами. Вдома отримали імейл від кума з сумною звісткою: інший кум загинув під Маріуполем. Був досвідченим військовим, із 2014 в строю, але російська куля наздогнала. «А я навіть не військовий, я просто тамада», — тихо мовив Борис. Валя обійняла чоловіка, міцно, так міцно, як хотіла, щоб він обійняв її. Мабуть, варто було до обіймів додати слова, про те, що вона його любить, що він вчинив правильно, що вони і так багато пережили, що… що… а що? А нічого вона йому не сказала. І він теж промовчав. Тамада, який втратив голос.
Читайте також: «Як тебе не любити»: пісні про українські міста й містечка
-5-
Кожен день Валі тепер був схожий на попередній. Приготувати їжу на чотирьох чоловіків і трохи на себе. Попрати, прибрати, знову приготувати, ще раз поприбирати, прослідкувати, щоб сини зробили домашку — і французьку, і рідну, бо тягнуть онлайн і українське навчання. До цього всього потрібно було ще й підтримувати хоч якісь стосунки з чоловіком — після тої лекції в школі він замкнувся в собі ще більше. Навіть спати на диван перебрався, апелюючи тим, що хропе і заважає Валі. Значить, всі ці роки не заважав, а тепер заважає? Валя могла його спинити, натомість вручила подушку. Але ж сім’я, живуть в одному домі, об’єднані спільним горем. Тут навіть якщо не хочеш — мусиш. Мусиш бути разом.
Але це разом було гірше, ніж окремо. Старший Максим помітив це першим і став питати Валю, чи повернуться вони в Україну сім’єю? Валя чесно сказала, що Борис в Україну вертатися не хоче. «А ти?» — спитав син. «А я повернуся, чого б це мені не вартувало», — відповіла впевнено. «Навіть, якщо ми не захочемо?» — здивувався син. Валя промовчала, а по правді подумала: так, навіть, якщо сини теж не захочуть покидати Францію, вона повернеться в Україну сама. Але що тоді заважає їй повернутися зараз?
Подзвонила подруга, яка з Бородянки евакуювалася в Івано-Франківськ і весь цей час волонтерила, як несамовита: то переселенців розміщала, то гуманітарку роздавала, тепер от хлопцям на фронт із-під землі дістає тепловізори і дрони. Валя слухала і заздрісно зітхала. Життя подруги здавалося таким справжнім, таким наповненим. От їй було б що відповісти на питання: «А як наближаєте перемогу ви?» «Я теж так хочу», — зізналася Валя. Подруга жартома ляпнула: «Так гайда до мене у Франик, хлопці не маленькі, впораються, а ми з тобою гори звернемо». Посміялися, попрощалися, і пішла подруга великі справи робити. А Валя повернулася до кухні — вечерю ж ніхто за неї не зготує. Чистила картоплю, мріяла про гречку, яку у Франції днем з вогнем не знайдеш, голосніше телевізор зробила, щоб розчути французькі новини — раптом про Україну знову говорять. Здавалося, забула і про розмову з сином, і про жарти подруги. Принаймні за вечерею Борис та сини нічого особливого не помітили. Мама як мама, вечеря як вечеря — смачна, але подякувати забули.
Але коли всі розійшлися спати — сини по своїх кімнатах, а чоловік на диван у вітальні, — Валя дістала з-під ліжка чемодан і почала його пакувати. Якраз купила чемодан тиждень тому, бо були знижки і він їй дуже припав до душі — жовтий, на колесиках, у неї ніколи такого не було. Тепер є, заповнений хіба що на третину — речей Валя практично не мала. У конверті в шафі лежали всі гроші родини — не багато, не мало: все, що було. Валя перерахувала і розділила гроші на п’ять рівних купок, одну взяла собі, інші чотири повернула у конверт. Глянула на себе в дзеркало, всміхнулася, підхопила ключі від машини і тихо-тихо вийшла з кімнати у вітальню.
На дивані спав Борис, навіть не сопів — не те щоб хропіти. Валя навшпиньках попрямувала до вхідних дверей, в одній руці стискаючи чемодан, в іншій — ключі від машини. І вже майже вийшла з дому, як раптом збагнула: автівка одна, її на п’ять купок не поділиш. Що Борис та сини робитимуть без машини? Але в Діжоні авто особливо й не потрібне — дітей у школу возить автобус, до супермаркету менше кілометра, Борис на додачу водити не любить. А Валя любить і без автівки до Івано-Франківська не доїде, світ не врятує. Їй машина потрібніша, це чесно. І з майже чистою совістю жінка вийшла з будинку.
Сіла в авто, завела, глянула востаннє на темні вікна будинку, який за ці декілька місяців став навіть трохи рідним. За вікнами не трохи, а дуже рідні люди. Спали. І не підозрювали. «З Богом», — сказала собі Валя і рушила.
Читайте також: Най буде свято: пісні до Різдва та Нового року
-6-
Борису снилося, що він тоне, з переляку закашлявся, відкрив очі і з полегшенням констатував: він вдома. Вдома? Сів на дивані, озирнувся, зітхнув: не вдома. Чуже місто, чужий дім, навіть диван і той чужий. По сходах уже спускалися сини. Максим сонно плентався попереду — знову пів ночі з подружкою переписувався. За старшим йшов Антон, дражнив брата: «Амури, мури-мури». Останнім йшов Костя, молодий організм, після сну, як завжди, був дуже голодний. «Мама вже встала?» — спитав у тата. Борис замість відповіді знизав плечима. «Та встала-встала, ще не було такого, щоб маман пізніше нас встала», — поспішив Антон до кухні, брати і Борис пішли за ним. Цікаво, що Валя задумала сьогодні на сніданок? Може, млинці свої фірмові з варенням, чи то з конфітюр, як кажуть французи? Чи улюблені Костині тости з сиром? Чи деруни, які Антон готовий був їсти і вранці, і ввечері? Його найбільшим розчаруванням у Франції було те, що поняття «деруни» у них є, але складається з п’яти слів, які й вимовити неможливо. «Чую запах дерунів», — задоволено мовив Антон, відкриваючи двері кухні. Як добре, що українською найважливіші слова звучать коротко і влучно.
«Зголодніли?» — з посмішкою спитала Валя, перевертаючи на сковорідці яєчню. «Знову яєчня? Вчора ж була», — зітхнув Максим і плюхнувся за стіл. «Не бурчи», — Валя стала розкладати яєчню по тарілках. «Тобі допомогти?» — тихо спитав Борис. «Так, накладай салат», — чмокнула в щоку чоловіка Валя. Бориса від цього поцілунку обдало жаром — давно дружина от так просто і спонтанно не цілувала його. Валя, наче прочитавши його думки, взяла і поцілувала Бориса в другу щоку, а потім і в губи. Антон зафукав: «Та годі вам!» — але Максим буцнув брата ногою під столом, і той одразу замовк. «До речі, я знайшла вгадайте що? Підказка: це щось смачненьке», — підійшла до холодильника Валя і, наче фокусник, витримувала паузу, щоб дістати дещо особливе. Борис та сини перезирнулися — у мами сьогодні незвично грайливий настрій. І стали вгадувати, що ж там такого в холодильнику. Диня? Омріяна гречка? Смажений москаль? «Навіть не здогадуєтеся?» — щиро дивувалася Валя. «Та кажи вже, мам», — не втерпів Костя, йому не вгадувати хотілося, а врешті їсти. «Вуаля», — сказала Валя і дістала з холодильника діжонську гірчицю.
«Діжонська, все-таки вона тут є, але де ти її знайшла?» — здивувалися хлопці. «На заправці, платила за пальне і випадково помітила», — пояснила Валя. «Але коли ти встигла з’їздити на заправку?» — не зрозумів Борис. «Надто багато питань, давайте снідати. Кому гірчицю?» — засміялася Валя. «Мені!» — в один голос вигукнули сини. А Борис нічого не сказав, але подивився на Валю голосніше будь-яких слів. Він все зрозумів. Та хай, подумала Валя. І, щоб там не було, сьогодні ввечері вона прийде до Бориса спати на диван.
