МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Девід Мітчелл «Кістяні годинники»: хто врятує приречений світ?

Девід Мітчелл «Кістяні годинники»: хто врятує приречений світ?

Девід Мітчелл «Кістяні годинники», переклад: Катерина Дудка, Остап Українець, видавництво «Жорж», 2022

Девіда Мітчелла можна назвати майстром романів-лабіринтів: читач не зможе вийти з нього раніше, ніж автор дозволить. Та й не захоче, бо тут є все, щоб затягнути в тенета тексту: сюжет, який спочатку здається окремими фрагментами, а потім складається у витончену мозаїку, мова, якою хочеться говорити/писати, герої, з яким випив би келих вина.

А взагалі роман, який починається з підліткового бунту, налаштовує на круті віражі. Тож краще спочатку пристебніться.

 

Невидима компаньйонка приходить уночі

Голлі Сайкс навіть сама себе вважала дивачкою: у дитинстві чула голоси людей, яких не бачила. Ні, це не як вловлювати «Голос Америки», який тишком слухають сусіди (дівчина все-таки англійка, там не треба було ховатися), радше вона сама була приймачем, але ніколи не могла виділити якогось одного мовця, щоб зрозуміти, що саме вони хочуть сказати. Їх завжди було надто багато. Але одну вона все ж «розгледіла» — міс Константін. Ця жінка звучала дещо старомодно. Уявний друг — поширене явище, але ця уявна подруга була не такою. Вона лякала Голлі.

 

«Не привид, — відповіла пані, котрої там не було, — а гостя в твоїй голові. Ось чому ти мене не бачиш».

 

Зараз Голлі майже шістнадцять. До неї вже давно не приходить уявна подруга — це вилікували, голосів більше не чути. Єдиний голос, до якого вона зараз прислухається — її власний, який волає, що з неї досить. Із неї досить життя в цій величезній сім’ї, досить школи, вона збирається перебратися до коханого (і тут дорослий читач скривиться, бо 24-річний молодик, який крутить з 15-літкою, аж ніяк не може бути позитивним персонажем) і грати в гурті. Девід Мітчелл пречудово передає голос підлітки: безкомпромісний, доросліший за дорослий, впевнений у своїх рішеннях і в тому, що батьки прагнуть тільки її поневолення. Це неправда, та для Голлі ще не настав час це зрозуміти.

Автор наводить тільки два дні того буремного літа, але це задає тон усьому роману.

 

«Я лише кажу: якщо порівнювати проблеми, від яких ти втекла, з проблемами, які чекають попереду, то “попереду” треба множити на двадцять».

 

Вона намагатиметься залишити позаду минуле життя, забуваючи про те, що…

 

Від себе не втекти

«Кістяні годинники» — роман про те, що в певний момент твоє призначення (якщо можна так казати) починає керувати тобою. Так і з Голлі Сайкс, адже ті її Радіолюди, яких вона тепер не чує, були не просто так. Вони таки хотіли їй щось сказати? Чи змогли вони? Всесвітом «Кістяних годинників» ми мандруємо з різними персонажами, але в полі зору кожного з них опиняється Голлі. Голлі об’єднує цей текст. Голлі як нитка Аріадни, яка допоможе вийти із цього лабіринту.

 

«Присмерк слідуватиме за тобою, поки ти будеш його проходити. Якщо він тебе торкнеться, ти перестанеш існувати, так що один хибний поворот у глухий кут — кінець для тебе. Ось чому вивчи цей лабіринт напам’ять».

 

Ці слова Голлі чує на перших сторінках цієї історії. Вона не знає, що вони означають, але запам’ятовує їх. Це важливі слова, адже вони — останній спогад про людину, яка була їй дорога. Спогад, який виведе її на денне світло із цілковитої темряви.

 

Чоловіки довкола Голлі

Три блоки «Кістяних годинників» присвячені чоловікам, з якими зводила доля Голлі Сайкс. Амбітний студент Г’юґо Лемб трапився їй під час роботи в Альпах. Вродливий парубок, справжню личину, якого, мабуть, ніколи не розгадаєш. Та спробуємо роздивитися його за однією цитатою:

 

«Половина моїх знайомих гамберівців (крім тих, чиї батьки — добрі та щедрі дійні корови) по вуха в боргах і заперечуванні того, що перші п’ять років роботи їм доведеться жерти будь-яке гівно, яке тільки полетить в їхньому напрямку, і казати, що це кав’яр. Але не я. Я кидатиму це гівно назад. Сильніше, ніж прилетіло».

 

Ед Брубек знайомий Голлі з дитинства. Цей хлопець завжди думав про війни у світі. Коли він перестріває дівчину під час її підліткового бунту/втечі, мимохідь кинута фраза ніби натякає, яким він виросте: «Отак подумати — це і є мир, коли використовуєш кулеметні гнізда як столики для пікніка». Він буде з нею і в дорослому віці, і близький, і водночас такий далекий…

 

«Журналіст одружується з новиною, Сеймуре. Новина вередлива, жорстока і ревнива. Вона вимагає їхати за нею туди, де життя коштує найменше, де вона протримається день-два, а потім полетить далі. Ти, твоя безпека, твоя сім’я — все це ніщо, ніщо порівняно з новиною. Ти будеш лагідно переконувати себе, що зможеш напрацювати modus operandi, у якому станеш і хорошим журналістом, і хорошим чоловіком, але ні. Це херня. Вона привчить тебе до видовищ, які мають бачити лише лікарі та солдати, але поки лікарі заробляють собі статус святих, а солдати — меморіали, ти, Сеймуре, заробиш тільки вошей, обмороження, діарею, малярію, ночівлю в камерах. На тебе плюватимуть, як на паразита, і косо поглядатимуть на кожну витрачену копійку. Якщо хочеш собі щасливе життя, Сеймуре, то стань кимось іншим. Ми і так вимираємо».

 

А от відомий письменник Кріспін Герші спочатку сприйматиме Голлі як міську божевільну, та це не завадить їм побудувати щиру та добру дружбу, у якій вони обоє вперто відмовлятимуться бачити щось більше.

 

«Письменник фліртує з шизофренією, плекає синестезію і радо вітає обсесивно- компульсивний розлад. Ви мусите підгодовувати своє мистецтво, свою душу і так, до певної міри — свій здоровий глузд. Писання романів, вартих того, щоб їх читали, неодмінно попсує ваш мозок, ваші стосунки і переверне життя з ніг на голову. Я попередив».

 

Жоден із них не є випадковим. Жодного з них вона не забуде.

 

Читайте також: «Європа довго не приймала тезу про те, що росія — це екзистенційне зло»: Мирослав Маринович у проєкті «Антитеза»

 

Сп’янілі від влади і групка альтруїстів

Та залишмо поки що Голлі Сайкс у спокої, тим паче, що вона його потребує, і повернімося до сил, які керують цим світом. Можливо, не зовсім керують, але, тим не менш, мають неабиякий вплив. Вони борються між собою. І якщо одні схожі на героїв, то інші радше на вампірське кодло, яке випиває життя з тих, хто не очікує підступу. Як ці люди (мабуть, не зовсім вдале слово), монстри бачать владу?

 

«Влада — лише тимчасова гостя, а не власність тих, хто нею наділений. Її жадають безумці, багато тямущих людей також її жадають, але тільки мудрі переймаються довготривалими побічними ефектами».

 

Тимчасовість вічного життя — іронічно звучить, правда? Але саме таким воно є для мисливців, якщо вони раптом втомляться полювати, або ж совість замучить витискати життя з тих, хто несе в собі необхідну їм енергію. Хоча яка там совість… Вони впиваються вічністю, яка вже давно втратила смак, адже…

 

«Ми цінуємо щось лише того, що знаємо, що воно закінчиться».

 

Мисливці можуть жити вічно, тільки вбиваючи. А є ті, хто живуть вічно, перероджуючись раз за разом в іншому тілі, вселяючись у дітей, які помирають від хвороби, і вікуючи в їхніх тілах до старості. Вони зберігають свідомість, минулі знання і ніколи не знають, де опиняються в наступному колі (хоча деякі знають). Їх небагато, їх не можна навернути. Вони просто такими народжуються. І вони вважають, що мусять захищати світ від мисливців.

 

«Людська жорстокість може бути безкінечна. Людська щедрість може бути безмежна».

 

Можливо, наш світ існує саме завдяки їм? Можливо, саме вони стримують мисливців від того, щоб захопити всю владу і змусити смертних служити безсмертним? Можливо, саме їм ми завдячуємо всім? Можливо… А можливо, й ні.

 

Присмерк чи Потьмарення?

Із «Кістяними годинниками» ми мандруємо в недалеке минуле (для когось, може, вже й далеке) і в не дуже далеке майбутнє, але хотілося б, щоб саме таке не настало, тому що в останній частині роман несподівано стає екологічним маніфестом. І це не мало б дивувати, бо скільки часу ми вже говоримо про те, що треба щось робити зі споживацькою стратегією, щось змінювати… а тим часом божевільні сусіди не тільки не відмовляються від своїх примх, а й перетворюють ракетами те, що було цінним і любим, у біль, кров і… сміття. І хоч цей уривочок стосується зовсім іншого, він чудово пасує до сучасності.

 

«Заради Бога, та як можна керувати країною з бункера?

Номінально. Фрагментарно. Всліпу».

 

Кістяні годинники відраховують час, а горологи намагаються зрозуміти, скільки нам всім залишилося. Голлі Сайкс, мабуть, уже геть небагато, та це було хороше життя. Ми, як і Девід Мітчелл, відчуваємо сум за майбутнім, що ще не настало…

 

«Це туга за краями, які ми спустошили, за крижаними шапками, які ми розтопили, за Ґольфстрімом, який ми повернули в інший бік, за ріками, які ми осушили, за узбережжями, які ми затопили, за озерами, які ми заглушили різним лайном, за морями, які ми вбили, за видами, які ми довели до вимирання, за комахами-запилювачами, яких ми винищили, за нафтою, яку ми викачали, за ліками, які ми зробили безкорисними, за втішливими брехунами, яких ми обирали на державні посади, — і все для того, щоб нам не довелося змінювати свій вигідний спосіб життя».

 

Лабіринт у «Кістяних годинниках» не розкривається до самого кінця. Можливо, цілком від не розкриється ніколи, навіть з енним перечитуванням. Саме це робить романи Девіда Мітчелла такими об’ємними і дахозривальними. І що б тут не було написано, його все одно надто мало, аби показати глибину та складність диявольського лабіринту, який врешті виведе до логічного, хай і не зовсім сподіваного фіналу.

 

Читайте також: Україна на Sundance: 6 фільмів за 38 років існування фестивалю
Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter