«У своїй першій книжці мемуарів “1000 років радості й смутку” Ай говорить про протистояння з державою, що в поєднанні з його протестним мистецтвом, з одного боку, перетворили його на ікону для міжнародної творчої спільноти — а з іншого боку, змусили працювати в політичному вигнанні. Назва книжки — це слова з вірша, які його батько, відомий поет Ай Цінь, написав під час відвідування руїн стародавнього міста на Шовковому шляху: «Із тисячі років радощів і смутку / Не лишилося жодного сліду». Перебуваючи в ув’язненні, Ай вирішив, що таки хоче залишити слід; жаль через нездоланність прірви між ним і його вже покійним батьком, а також страх, що його маленький син може ніколи не дізнатися, хто такий насправді його батько, спонукали Ая Вейвея написати цю книжку», — Джіянґ Фан для The New Yorker.
«Ідея написати цю книжку прийшла до мене 2011 року, коли мене арештувала поліція. У період вимушеної ізоляції я відчув потребу осмислити свої стосунки з батьком, Ай Ціном. Ми з ним не були емоційно близькі, проте наш зв’язок, безсумнівно, вплинув на те, який шлях у житті я обрав і в якому становищі опинився. Деякі особисті проблеми й політичні труднощі, які я пережив, були ті самі, з якими зіткнувся мій батько. Мене, як і його, таврували ворогом держави. Отож я вирішив написати розповідь про своє й батькове життя та поділитися цими мемуарами зі своїм сином, Ай Лао, якому на час мого арешту якраз виповнилося два роки. Коли через вісімдесят один день мене випустили, я найперше взявся начитувати свою історію, починаючи з того, що сталося за час мого арешту. Я хотів зберегти детальну розповідь про ці події, поки спогади про них були ще свіжі», — Ай Вейвей.
Публікуємо фрагмент із книжки «1000 років радості й смутку. Мемуари» Ай Вейвея, наданий видавництвом ArtHuss.
Одного сонячного дня Мао Дзедон зупинився біля батькового дому і, побачивши овочі й квіти, які росли біля печери, завважив, що суперечки між письменниками й політичними лідерами не є чимось незвичайним, наприклад Ленін не в усьому погоджувався з Горьким. Щоб домогтися прогресу й перемоги, сказав Мао, іноді треба вимагати, щоб усі члени партії думали однаково, але про жертви не йдеться.
Утім, перші жертви з’явилися дуже скоро — почав діяти суворий Рух виправлення. Він мав на меті забезпечити максимальну ідеологічну єдність і покору через самокритику та взаємне стеження — примусові методи, які згодом стали стандартною партійною практикою.
Розвідка Китайської комуністичної партії повідомила, що всередині партії «шпигунів — як зернят коноплі», і попросила партійців рятувати людей, котрі «свідомо чи несвідомо» служать ворогові. Особисті історії почали детально аналізувати, вишукуючи найменші сліди підозрілої діяльності. Майже всіх чекали виснажливі допити. Людей тримали в ізоляції, їм погрожували, їх катували, щоб примусити каятися й доносити на інших. Щонайменше половину з тридцяти тисяч службовців і студентів у Яньані звинуватили в шпигунстві.
Змушені коритися, люди потопали в ідеологічному болоті «критики» й «самокритики». Мій батько кілька разів писав самокритичні тексти, а коли контроль за думками і самовираженням сягнув такого рівня, що почав загрожувати його життю, він разом з іншими колегами написав статтю проти Вана Шивея, автора «Диких лілій», і зайняв публічну позицію, яка суперечила його внутрішнім переконанням.
Ситуації, як та, що склалася в Яньані в 1940-х, виникали в Китаї після 1949-го і виникають досі. Хочу зауважити, що ідеологічні чистки існують не тільки в тоталітарних режимах, — вони є і в західних ліберальних демократіях, тільки в іншій формі. Індивідуальну позицію й самовираження дуже часто утискають під впливом політично коректного екстремізму і заміняють порожніми політичними гаслами. Дуже легко навести приклад людей, які кажуть і роблять те, у що не вірять, щоб відповідати панівному наративу чи виступити на публіці із заявою ні про що.
Після батькової смерті мама на моє прохання звернулася до Спілки письменників Китаю, щоб нам видали батькове досьє. Такі досьє містили конфіденційні матеріали про політичну позицію особи, її власні заяви, звинувачення з боку інших людей, а також оцінку партійної організації. Проте мені так і не вдалося переглянути офіційні записи: мамин запит відхилили і веліли взагалі забути цю ідею. Без доступу до записів судити про поведінку інших безвідповідально, а коли того, кого оцінюєш, немає в живих і він не може оборонити чи пояснити свої дії, про об’єктивність можна говорити. Якщо батько не може сам нічого розповісти про цей період свого життя, моя оцінка його поведінки у Яньані буде повністю суб’єктивна.
У червні 1942 року Вана Шивея затаврували як учасника так званої Антипартійної кліки п’ятьох. Його вигнали з Комуністичної партії й ув’язнили як троцькістського шпигуна-контрреволюціонера. У 1947-му його стратили.
Якось по обіді до Ай Ціна прийшов партійний секретар Спілки опору. Перекинувшись з батьком парою слів, він уважно глянув на нього й запитав, чому його достроково випустили з виправного закладу в Суджов 1935 року. Батько мусив також пояснити партійній організації свою співпрацю з газетою «Вісник Ґвансі» 1938 року. Батько не знав, що відповісти, приголомшений тим, що опинився в полі зору партії. Він здогадався, що його підозрюють у співпраці з націоналістами, і не знав, що це може означати для його майбутнього. Уже у дверях партійний секретар суворо глянув на батька і сказав, що всім доведеться відповідати за свої вчинки — від цього не втечеш.
Атмосфера у зв’язку з розслідуваннями згустилася. Письменників скеровували на «виправлення» й «порятунок» у Центральну партійну школу. Там їх постійно допитували, щодня змушували вивчати тексти і праці Мао та писати самокритику. Ай Ціна відпускали додому тільки раз на тиждень. Повернувшись, він одразу лягав долілиць, зовсім блідий. Коли йому було сказано писати «зізнання», він ходив туди-сюди по печері, не знаючи, що робити. Дехто з його колег не витримали тиску і наклали на себе руки. Вкоротити собі віку було для них одиноким способом покласти край приниженню.
Я мало що знаю про ті прикрі події в батьковому житті, бо він згадував про них побіжно, знаючи, що нічого вже не зміниш, а я ніколи його не розпитував. Я зміг уявити, що він пережив, аж тоді, коли сам став мішенню для вороже налаштованого режиму. На допитах я старався не висловлювати все, що думаю на певну тему, і покладався на власне чуття, яке допомогло мені уникнути найбільшої загрози.
Ай Ціна начебто звільнили від підозр тільки тоді, коли до Яньаня з території, підконтрольної Квоміньтану, повернувся Джов Еньлай. Відгукнувшись на заклик Мао служити робітникам, селянами і солдатам, він поступово здобув довіру партійної верхівки і в березні 1945 року став повноправним членом Комуністичної партії.
У квітні 1945-го Рух виправлення нарешті завершився і в Яньані провели Сьомий конгрес Китайської комуністичної партії — перший партійний конгрес, на якому Мао Дзедон представив важливу політичну доповідь. Над підвищенням, де сидів голова, висів величезний портрет Мао з гаслом «Переможно йдемо вперед під знаменом Мао Дзедона», а це означало, що китайський революційний табір відкинув радянську більшовицьку доктрину і почав прокладати власний шлях. Постійно наголошувалося, що лідер партії — Мао. Льов Шаоці й Джов Еньлай разом з іншими учасниками прославляли його й гукали: «Хай живе товариш Мао Дзедон!» У партійній доповіді ім’я Мао згадувалося 130 разів. Його називали «талановитим і творчим марксистом», «найвеличнішим революціонером, політиком, теоретиком і науковцем в історії Китаю». Усі стіни зали було завішано вишитими на його честь прапорами.
Того року Ай Ціна критикували за брак продуктивності, від чого він ще дужче засумнівався у своїй ролі. Його призначили до Академії мистецтв «Лу Сюнь» — головою відділу літератури. Щодня у внутрішньому дворику академії Ай Цін читав лекції про поезію. Студенти сиділи колом на складаних стільцях, записуючи на колінах. На лекціях він ділився критичним прочитанням своїх улюблених авторів: Вітмена, Пушкіна, Єсєніна, Вергарна.
Вечір 15 серпня 1945 року спочатку нічим не відрізнявся від інших літніх вечорів. Та зненацька біля підніжжя почали вибухати одна за одною петарди і люди побігли на пагорб, вигукуючи: «Японія здалася!» Мешканці печер застрибали від радості й побігли передати новину знайомим. Зібрався святковий парад — довга вервиця смолоскипів тягнулася долиною, мов річка. Ніч у Яньані обернулася днем. Китайці вже зачекалися цього моменту.
О 8:15 ранку 6 серпня американський бомбардувальник скинув ядерну бомбу «Малюк» з неба над Хіросімою. Вона вибухнула через 44.4 секунди і вбила 66 000 людей — третину населення міста. Через три дні на Нагасакі скинули «Товстуна», а ще через тиждень імператор Хірохіто оголосив по радіо про капітуляцію. У Китаї війна тривала вісім років і забрала життя майже 20 мільйонів китайців.
