МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Українська література і макіяж: що в косметичці літературних героїнь 1920‒1930-х років

З’ясовуємо, чим була косметика для героїнь тієї доби — виявом «буржуазної естетики» чи щоденним атрибутом догляду за собою

Відео Get ready with me, де блогери демонструють свою б’юті-рутину, збирають сотні тисяч переглядів. Завжди цікаво зазирнути в косметичку своїх кумирів і, повторивши їхню зачіску й макіяж, наблизитися до них або ж, навпаки, краще пізнати себе. 

Тиктор медіа зібрало секрети краси українських літературних героїнь 1920‒1930-х років. І навіть якщо після прочитання цієї добірки вам не захочеться фарбувати очі синіми тінями, як Лариса Сольська, чи підводити губи яскраво-червоним олівцем a la прекрасна Альчеста, ви все одно зможете трохи краще зрозуміти улюблених персонажок і відчути мейкап-етику ранньорадянської епохи. 

Зізі з повісті «Золотий павучок» Олеся Донченка (1927)

Кілька парфумів, пудра.

Зізі — юна полковниківна з пухкими губами, аристократичним носом і золотим волоссям. Позбувшись фінансової підтримки батька, зманіжена панна не витримує злиденності нового побуту і стає повією: першим надбанням з її безчесного зарібку виявляється шовкова хустинка. Тож, як бачимо, Олесь Донченко одразу напосідає на читачів своїм революційним дидактизмом: мовляв, бажання прикрашати себе для радянської людини протиприродне, а особи, зациклені на красі й комфорті, надто вже схильні збочити на шлях розпусти й злочинства. Не дивно, що, за законами жанру, Зізі поєднує повійництво з контрреволюційною діяльністю. 

Аби наголосити, що всяка естетика — річ глибоко буржуазна, автор описує кімнату Зізі як ворожий футуристично-індустріальній радянській дійсності пережиток розбещеної будуарної культури: 

«На невеличкому округлому столі горіла лампа під ясно-зеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлено люстро, кілька флаконів з-під духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок в шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голубка фіранка». 

Прикметно, що протагоністка Наталя, чесна й вірна дружина інженера, також користується пудрою, але робить це із суто оздоровчою метою — «щоб шкіра не шкарубла од вітру». Отже, світ «Золотого павучка» — це апологія практичності, де косметика має виконувати передовсім утилітарно-лікувальну функцію, а вже потім естетичну.

Кадр із фільму «Жінці про жінку» Ївги Григорович (1930)

Лариса Сольська з роману «Без ґрунту» В. Домонтовича (1942‒1943 роки, про події 1930-х)

Помада, олівець для брів, туш для вій, сині тіні, пудра, незвичні парфуми.

Лариса Сольська — камерна співачка з ясно-жовтим волоссям і темно-синіми очима. Врода її така прикметна, що головний герой роману, мистецтвознавець Ростислав Михайлович, одразу вгадує, що саме цій незнайомці присвячена друга «екстатична» симфонія Шиманівського. Буквально за кожної з’яви Лариси Ростислав Михайлович дивується, наскільки різною вона може бути — досягти цього ефекту їй допомагає макіяж. Якщо у сцені знайомства на губах співачки лише трохи карміну, то для відвідин духану (винарні, — ред.) з найкращими шашликами й вином вона обирає яскравий вечірній макіяж:

«Грим, якого бракувало вранці і який тепер був уміло, вправною рукою накладений на обличчя. Стандартизований тип загримованого обличчя, спеціяльно призначеного для одвідин кав’ярень, кіна, ресторану. Брови були вичернені прямими лініями, насинені були повіки, вії стирчали прямі й довгі як стріли. Кожна волосинка вій була здобутком ретельної праці».

Акцентування уваги на вправності у гримуванні вчергове нагадує нам про те, що Лариса — професійна артистка, робота якої полягає зокрема й у тому, щоб створити належний образ (адже навіть для Ростислава Михайловича вона співає виключно в концертній сукні). 

У цьому контексті можна згадати б’юті-рутину ще однієї співачки — Ганни Бачинської з роману «Донна Анна» Гордія Брасюка. Перед першим виступом Ганна протирає обличчя одеколоном, але відмовляється від макіяжу, оскільки зробить його тоді, «коли матиме в опері достатній стаж, щоб фарбувати губи». Натомість Лариса Сольська не зважає на такі умовності та сповна використовує косметику для самовираження. 

Прекрасна Альчеста з роману «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» Майка Йогансена (1928)

Яскраво-червоний олівець для губ, флакон падуанських пахощів.

Альчеста — італійка з довгими темними віями і «неописуваними» вустами, що супроводжує болонського лікаря-венеролога Леонардо в його подорожах. Майк Йогансен неодноразово наголошує: всі персонажі його твору — лише «альгебраїчні знаки», «картонні ляльки» і «рухомі декорації», справжнім тут є тільки пейзаж — розжарений від палючого сонця український степ. А отже, вельми іронічно, що Леонардо використовує Альчестин олівець для губ для того, аби на білій стіні намалювати русло слобожанської річки Дінець:

«— Ти вималював увесь мій губний олівець! — скрикнула перелякана Альчеста. — Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зварити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, неуважний Леонардо!
І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум’ям його довгий клясичний ніс…».

На жаль, древонасадець у самограї міг зварити лише чаю — до так люблених Альчестою шоколадних цукерок із Моссельпрому. Проте читачі можуть не хвилюватися, — попсованість олівця для губ не завадила Альчесті пізнати степове кохання й, вимріявши майбутнього сина з блакитними очима, запастися в тартарари письменницької уяви (разом із уламком олівця, манто і падуанськими парфумами). 

Кадр із фільму «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова (1929)

Зина Тихмєнєва з роману «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича (1928)

Кармінний олівець для губ, чорний олівець для очей, руда фарба для волосся.

Зина Тихмєнєва — бунтарка з фіалковими очима та шапкою каштанового волосся. Косметика для неї така ж форма ескапади і всеприступності, як і коротка спідниця, кандьориста папіроса, мрії про барикади чи поїздку в Китай. Бажаючи розбити в друзки недоторканні цінності благопристойності, вона трактує кохання не як довічний шлюбний союз, а як звільнення від нудьги й обмежень. 

Злам куртуазної культури і постання нової любовної філософії Зина ілюструє вмістом сумки своєї товаришки. Відтак можемо підглянути, яку косметику панни 1920-х носили із собою, йдучи на роботу, прогулянку чи на побачення.

«Я роздивлялась одного разу сумочку в одної моєї приятельки, що вчиться в драматичній студії, і в сумочці я знайшла, окрім хусточки, дзеркальця, олівця для губ, особистої посвідки, пудри, грошей, ще листівку від коханця й аналізу сечі з пробою на гонококи… Це колись говорили високі фрази за офіру, обов’язок, гідність, засмічували життя вигаданими словами. Тепер, коли кохання перестало бути для дівчини забороненою річчю, ці слова загубили свій сенс». 

Провадячи в Берліні «фокстротове» життя, Зина фарбує волосся в рудий колір, підводить очі начорно, а в ридикюлі в неї завжди лежить карміновий олівець для губ. Макіяж дівчини такий густий, а обличчя настільки втомлене від «ресторанних» ночей, що закоханий у неї хімік Іполіт Михайлович не впізнає свою «дівчинку з ведмедиком» і не читає передану йому записку. 

Ілюстрація з журналу «Кіно» (1929)

Не будемо спойлерити, до чого призводить така неуважність, бо ви й так можете все дізнатися, прочитавши роман.

Читайте також: Наші 20-ті

Марта Висоцька з роману «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного (1930)

Одеколон «Конвалія», пудра.

Марта Висоцька — діловодка Махортресту з тонкими губами і меланхолійними синьо-сірими очима. Б’юті-рутина цієї мрійниці, що чекає на прекрасного лицаря, вельми невибаглива: основний пункт догляду за собою — контрастні вмивання й обтирання рушником до червоного тіла. Вперше косметика в туалеті Марти фігурує, коли вона закохується в науковця-раціоналіста Юрія Славенка:

«Покінчивши з одежею, Марта злегка напудрувалась і напахчилась дешевеньким одекольоном “Конвалія”».

Ніжний і трохи печальний аромат конвалії підкреслює наївність і романтичність натури дівчини. Натомість суперниця Марти, прагматична наречена Юрія Ірен, пахтиться «тонко і різко, бо пахощі підкреслюють тіло». Тож, якщо в романі «Місто» Валер’яна Підмогильного парфуми стають одним із символів задоволення марнославного еґо Степана Радченка (Радченко виливає на свою дівчину Зоську пів пляшечки дорогого одеколону, запах якого вперше почув на недосяжній для нього киянці), то в «Невеличкій драмі» різні парфуми двох жінок стають утіленням сливе фройдівської опозиції «дух — тіло». Відтак косметичні засоби в текстах Підмогильного — це завжди щось більше, ніж просто фарби й квачики.

Ілюстрація з газети «Правда Прилуччини» (1925)

Отже, здебільшого макіяж у 1920‒1930-х роках трактували як річ «буржуазно» непотрібну, а часом і небезпечну. Згадаймо, наприклад, науково-популярний фільм 1930 року «Жінці про жінку», де лікарі не рекомендують користуватися декоративною косметикою, оскільки пудра «засоряє шпари», а помада і взагалі не так прикрашає, як «вносить заразу» у тріщинки на губах.

Та досвід героїнь української літератури доводить, що попри всі застереження, жіноцтво все одно продовжувало підфарбовувати обличчя — ще й перетворюючи процес нанесення макіяжу на справжнє естетське дійство і акт протесту проти ідеологічних обмежень. 

Колаж на головній, ілюстрація: Дарія Луцишина

Рубрика: Ктитор
Facebook
Telegram
Twitter