У часи народження Івана Тиктора, тобто наприкінці ХІХ століття, село Красне Золочівського повіту налічувало понад 200 дворів і майже 1400 мешканців, більшість із яких були українцями. Завдяки побудованій залізниці, село стало важливим транспортним вузлом. Тож туди приїхали жити також поляки, які працювали на залізниці, та кілька єврейських сімей, що займалися торгівлею та миловарінням.
На той час у селі була панська гуральня (спиртово-горілчаний завод) та млин, фільварок із мурованими господарськими приміщеннями (корівник, конюшня, комора тощо), фабрика з виробництва дахівки і бетонів, яку фінансував повітовий відділ, однокласова народна школа, якою опікувалися орган місцевого самоуправління (гміна) та поміщицький двір, дерев’яна церква святого пророка Іллі, побудована гуцульськими майстрами в 1750 році, читальня «Просвіти», заснована місцевим парохом. Між усім цим крутилося життя краснян того часу.
Багато бідних селян по дванадцять годин працювали на фільварку за мізерну плату. А ще, щоб прогодувати сім’ю, треба було дати раду власному господарству. Щоправда, власне господарство не в усіх було велике. Лише п’ять дворів мали не менше 20 моргів землі (1 морг = 5,75 м кв.). Більшість — менш ніж десять. Микита Тиктор належав до тих, які мали ще наполовину менше.
Івась був первістком у сім’ї Микити і Наталії Тикторів. Вони назвали його так, бо народився в переддень різдва Івана Хрестителя. Як то кажуть — сам приніс собі ім’я.
Після Івана на світ божий прийшло ще десятеро дітей. Проте не всім із них судився довгий вік — четверо померли ще дітьми. Після втрат залишилось у нього п’ятеро сестер і брат Андрій. Усі вони були значно молодші за Івана. Найстарша із сестер, Анна — на сім років, наймолодша, Ольга — на дев’ятнадцять, а брат — на чотирнадцять. Тому, вже з малих літ, Іван був для них авторитетом і наставником, якого вони, як це буває в будь-якій сім’ї, не завжди слухали.
Допоки малеча підростала, Іван уже допомагав батькові при господарці. А навчитися в Микити Тиктора було чого, не марно ж у Красному та ближніх селах його вважали добрим господарем. До нього зверталися, коли треба було змайструвати скриню або вимурувати піч, у якій би вдавався хліб. До нього бігли, коли занедужувала корова чи кінь. Микита вмів порятувати худобину від лишаїв, чиряків, підбоїв, від здуття. Він знав, як зробити мазь на вим’я. Словом, був фельдшером для домашньої живини, а навіть більше, бо до нього йшли, коли треба було оглянути худобу перед продажем і отримати «папір з печаткою», що тварина здорова і не має вад. Довідка з його рук мала значну вагу, бо Микиту вважали чесним і прискіпливим оглядачем. До того ж зверталися саме до Тиктора, бо мав «легку руку» і тоді худобу продавали швидко та за добру ціну.
Але то ще не всі таланти Микити Тиктора. Він умів полагодити годинника та всяку іншу дрібну техніку. Знався на садівництві: добре щепив дерева і мав біля хати шкілку (ділянку, де вирощують саджанці деревних і кущових рослин) із саджанцями смачних яблук, слив і груш. Але чи не найбільшою його справою була пасіка — вісімдесят вуликів. Саме звідти походили ті «солодкі гроші», які Іван вважав своїм боргом. Микита дуже трепетно ставився до бджіл. Коли важко занедужав на туберкульоз і вже не міг працювати на пасіці, то питав у дружини: «Чи бджоли те знають, що я слабий, що не можу до них вийти?»… На похороні Микити Тиктора Юрій Шкрумеляк почав своє слово саме з тої фрази: «Чи знають те бджоли… Ховають не короля і не воєводу, а скільки людей прийшло пошанувати простого селянина».
Микита вмів дати собі раду в житті й тим був добрим прикладом для Івана. До алкоголю був байдужий. А гроші вмів не лише заробити і зберегти, а й мудро ними розпорядитися. Батько Микити, Іван Кучикан, не раз казав, що має при ньому спокійну старість і може спокійно «скласти голову». Окрім Микити, в Івана Кучикана було ще двоє значно молодших синів — Денис і Степан. Але доживати віку він хотів саме при Микиті. Чувся при такому вмілому господареві більш затишно і впевнено. Проте було в їхніх стосунках щось, що висіло тихим докором Кучиканові.
Справа в тому, що Марія Тиктор народила йому сина, коли Івану було 25 років і він уже був одруженим з іншою. Микита ріс без батька, хоча в одному з ним селі. Коли через десять років дружина Кучикана померла, то, відбувши визначений період жалоби, він одружився з Марією. Тож їхні молодші сини були вже Кучиканами. А Микита залишився на маминому дівочому прізвищі. Попри це, здається, Іван любив його по-особливому, наче намагаючись компенсувати втрачений час.
Микита був дуже строгим батьком. Діти боялися викликати його гнів. Він їх не балував, бо й не було із чого. Навіть на Миколая діти переважно не отримували подарунки, хоча часто на те сподівалися. Але попри всю свою строгість, він намагався дати їм усе, що міг для їхнього кращого життя. Насамперед дбав, щоб вони отримали освіту, щоб були добре виховані. Підтримував дітей, як умів, зокрема, купив ґрунт і вимурував Іванові хату, донькам у придане, окрім землі, придбав кожній по швейній машинці.
Кожен селянин того часу мріяв, щоб бодай хтось із дітей «вибився в люди» чи став «паном» і не мусив так тяжко працювати за мізерні гроші. Тому намагалися дати освіту принаймні старшому синові. Микита не був винятком, тому, заохочений словами вчителя та духовного отця, що Івась здібний до наук, після сільської школи послав сина вчитися до Рогатинської гімназії. Хоча, можливо, що не лише слова згаданих осіб спонукали його до цього, а й деякі інші, певною мірою містичні речі. Які саме? Читайте в наступній серії.
Варто також переглянути «Спадок Терещенків» — документальну сагу про українських меценатів
Фото з родинного архіву авторки
Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:
