Наприкінці 20-х років минулого століття, згідно зі статистикою, на 100 українців припадало 90 селян. Усвідомлюючи це і намагаючись охопити якомога більшу українську аудиторію, Іван Тиктор наважився створити періодичне видання для селянства. Однак у нього було багато ризиків і викликів. Найбільший із них полягав у тому, що рільники мало читали, не купували газет і книжок, бо не розуміли, яка може бути з того користь. А що найгірше — 60 % із них були неписьменні. Та, як не раз показувало життя, Іван Микитович бачив можливості там, де інші бачили лише проблеми.
Тому в 1928 році у світ вийшов перший номер тикторівського тижневика для селянства «Народня справа». Опираючись на співпрацю з віденською страховою компанією, Тиктор поклав в основу нового часопису унікальну пропозицію — газета обіцяла передплатникам фінансову допомогу в розмірі 120 злотих у разі втрати корови. Така сума покривала приблизно 70 % вартості тварини. На той час це були немалі гроші для господаря, які спонукали серйозно задуматись над пропозицією.
Звичайно, спочатку більшість рільників сприймали таку можливість із великою недовірою і сумнівами. Проте редакція була готова до цього. Вже з першого номера вона будувала свої взаємини із читачами на засадах максимальної прозорості, відкритого діалогу, співпраці та поваги до селянина. У часописі постійно друкували відповіді на запитання стосовно передплати та умов відшкодування, а також звіти про відшкодоване. Загалом, за всі роки існування часопису (аж до 1939 року) відшкодування отримали понад 5,5 тисяч передплатників. Сума допомоги сягнула понад 450 тисяч злотих. Тим часом довіра до газети вимірювалася накладом 40000 примірників, що у рази перевищувало наклад «Нового часу».
Успіх цього видавничого проєкту Тиктора додав йому чимало заздрісників, які підсміхалися із часопису, називаючи його «коров’ячою газетою». Але це ніскільки не тривожило ані самого видавця, ані читачів видання, які отримали якісного друкованого друга і порадника.
«Народня справа» без перебільшення творилась у діалозі із читачами. Від самого початку в часописі були рубрики «Переписка і поради», «Дописи». Селян закликали писати про все, що їх турбує, цікавить, про те, що вони хотіли би бачити в газеті. Редакція старанно відповідала на запитання читачів, давала фахові поради. Але цим співпраця з тижневиком не обмежувалася. Селян заохочували передплачувати декілька комплектів часопису та залучати до передплати якнайбільше людей, що мало би допомогти не лише видавати кращу і більшу газету, а й збільшити суму відшкодування. Найбільш активних помічників у цій справі редакція не залишала поза увагою. Їхнє фото з подякою вміщали в тижневику. Передплатники також могли отримати в нагороду тикторівські видання творів українських класиків, підручники, видання із серії «Українська література», «Велику історію України», «Історію українського війська», «Історію української культури».
Вочевидь, концепція селянського часопису була дуже добре продумана. Тижневик виходив ближче до неділі, коли селяни мали вільний час для читання, у ньому було все найважливіше для селянина: господарське життя села та як його можна поліпшити, механізація, годівля худоби, пасічництво, садівництво, городництво, статті зі схемами і рисунками про нову техніку, винахідництво, жіночий кутик, дитячий куточок, правові поради, лікарські поради, гумор, новини з краю, політичне життя українського народу, коротко про політику всіх держав і як це може позначитися на долі українських селян, читання з історії України, корисна інформація (ціни на збіжжя, бульбу, пашу, хміль, конюшину, молоко тощо), нові книжки, всячина. При газеті виходила «Бібліотека “Рідне слово”», де друкували брошури із практичними порадами щодо ведення прибуткового господарства. Усе це було підпорядковане принципу часопису — поліпшення господарки в одного, двох і більше веде до підйому загального рівня життя, а відтак і культури.
Звичайно ж, газета постійно нагадувала про боротьбу з неграмотністю та пропагувала самоосвіту, знання і читання. Зрештою навіть її цікавий вміст був для селян неабияким стимулом навчитися читати. Разом із тим часопис намагався виплекати національну свідомість і гордість у читачів, публікуючи краєзнавчі та етнографічні матеріали, статті про звичаї, обряди, національний одяг та рідну мову в умовах полонізації.
Будь-яку публікацію автори подавали гарною народною мовою і так чітко й просто, щоб усе було зрозуміло навіть тому, хто читає газету перший раз у житті. Маловідомі та іноземні слова зі статей обов’язково пояснювали. Матеріали були досить короткі та добре ілюстровані. Словом, ніщо не принижувало гідності селянина, і все вказувало на те, що видавець добре розуміє психологію його мислення, його становище, цінності, прагнення та пріоритети.
Звідки в Тиктора були ці знання — довідаєтеся з наступної серії.
Дизайн серіалу та ілюстрації: Богдана Давидюк
Варто також переглянути «Спадок Терещенків» — документальну сагу про українських меценатів
Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:
