Видавнича справа увійшла в життя Івана Тиктора, коли йому було 25 років. Саме тоді, на початку 20-х років минулого століття, за протекцією відомого адвоката Степана Шухевича, він став членом управи видавничого кооперативу «Червона калина».
До цієї роботи, як і до своїх попередніх проєктів, Іван поставився дуже серйозно. Не тому, що не хотів осоромитися перед тим, хто його рекомендував, а тому, що інакше не вмів. Позаяк не був призвичаєний до марнотратства та мав переконання, що проєкти мають приносити гроші, він підходив до справи з комерційним розрахунком, плануванням і заощадливістю.
Поки інші пайовики втрачали свої прибутки на посиденьки в затишних львівських кав’ярнях, Тиктор розмірковував над розвитком справи і вкладав у неї зароблене. Але легко сказати «вкладав» гроші, та в той час і за тих обставин зробити це було зовсім не легко.
Наприклад, щоб стати пайщиком кооперативу, потрібно було внести у фонд приблизно 2500 злотих. На згадану суму тоді можна було купити приблизно дванадцять корів. Для такого простого сільського хлопця, як Іван, це нереальні гроші, про які можна було хіба лиш мріяти.
Проте Тиктор надавав перевагу не пустому мріянню, а конкретним діям задля втілення задумів і, вочевидь, небеса йому сприяли, посилаючи людей і рішення.
Допомогти з грошима погодився батько, Микита Тиктор. Він був добрим господарем і тримав пасіку. Тоді кошти від продажу меду пішли на Іванову справу. Відтоді Іван не раз згадував, про ті «солодкі» гроші, які вважав своїм боргом перед татом. Але для справи тієї суми було замало.
Вихід знайшла Іванова дружина Марія. Її посагом була гарна кам’яниця у Бродах, звідки вона була родом. Марія вирішила її продати, щоб вкласти гроші у видавництво. Так мрії ставали реальністю і давали шлях наступним задумам.
Першим зі значних утілених видавничих планів став часопис «Новий час» (1923). Тиктор покладав на цей часопис такі великі сподівання, що навіть дав своєму синові Зеновію, який народився в 1924 році, друге ім’я — Новчас. Це була суспільно-політична газета (спочатку тижневик, а потім виходила щодня), якій, завдяки різноманітним рубрикам і продуманій легкій подачі матеріалу та інформативності, вдалося охопити широке коло читачів.
Її перший редактор Дмитро Паліїв зазначав, що часопис виходить «не задля конкуренції з іншими українськими щоденними часописами. А для того, щоб поширити коло читачів української щоденної преси, і тим самим поширити коло політично-активних громадян». Як показав час, видання впоралося зі своїм завданням.
Щодо конкуренції, то найпопулярніша на той час газета «Діло» мала 3000–3100 передплатників, натомість «Новий час», навіть за найскладніших для української преси обставин, не мав тиражів нижчих за 3500 примірників. Звичайно, за цим стояла праця колективу видання, якому вдалося заслужити увагу та довіру читацької аудиторії.
Задля цього автори бралися за теми, на які не наважувались інші газети і подавали їх, балансуючи між консервативністю та революційністю в подачі матеріалу. Хоча це було нелегке завдання, адже, окрім зацікавлених у розкритті гострих політичних питань читачів, існувала ще й прискіплива польська цензура. Але й на це в редакції знайшли спосіб. Який саме — дізнавайтесь у наступній серії.
Дизайн серіалу та ілюстрації: Богдана Давидюк
Варто також переглянути «Спадок Терещенків» — документальну сагу про українських меценатів
Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:
