Нагороджений Шевченківською премією в 1965 році, роман адаптували для телевізійної і театральної сцен. Тиктор медіа розповідає, як це було і який розголос отримало в тогочасній пресі.
Свого часу письменник Дмитро Герасимчук у статті «Любов’ю любов нарікши…» (до 75-річчя львівської літераторки)» слушно зауважив:
«якби письменниця не написала більш нічого, а лише роман “Сестри Річинські”, і тоді б її ім’я було б у списку найдостойніших. Але крім згаданого роману є ще повісті “Метелики на шпильках”, “Б’є восьма”, “Повнолітні діти”, “Ті, з Ковальської”, книжки повістей та оповідань і нарисів “Химерне серце”, “Історія одного життя”, “Яблуні зацвіли вдруге”, “Окрушини” (мініатюри). Та все ж над тим усім — “Сестри Річинські”».
Творчість Ірини Вільде й донині залишається у фокусі дослідження критиків і медійників. Зокрема відома літературознавця Віра Агеєва в інтерв’ю літературознавцеві, письменникові й видавцеві Ростиславові Семківу висловилася, що зараз є необхідність перевидати повне видання творів письменниці — з фаховим коментарем і без цензурних правок.
Будь який невізуальний культурний продукт, який початково не є ігровим (не театральна вистава, не кінофільм), а літературний твір, фольклорний епос тощо, згодом «перекладають» іншою мовою: мовою ігрового мистецтва — театру чи кіно. Тож як приклад ігрової комунікативної практики в медіакультурі тогочасної України телепостановка і вистава за однойменним романом є доволі цікавим і малодослідженим інструментом популяризації літературного твору. Адже хоч вистава вже давно зникла з репертуару, та й телевізійний запис теж не зберігся, але багато хто в культурному середовищі ще пам’ятає, що «Сестри Річинські» були непересічним явищем і як вистава, і як телепостановка.
Із цього приводу значуща відеолекція письменника Тараса Прохаська, який є племінником Ірини Вільде. У цій лекції Прохасько, зокрема, акцентує на тому, що для неї було важливо мати різноманітну аудиторію через друковані засоби масової інформації. Це вплинуло на її творчість: жанрову палітру, тематику творів тощо.
Читайте також: Текстовий серіал «Тиктор: ім’я, що стало брендом»
Роман Вільде «Сестри Річинські» спершу був адаптований саме як телевізійна постановка на Львівській телестудії, яка вийшла на екрани в листопаді 1966 року. У цей час у Львові почала досить динамічно формуватися виразна медійна школа з власним обличчям. Одним із яскравих представників львівської школи медійників був телевізійний режисер Роман Олексів. Саме він реалізував цей неймовірно амбітний задум.
Водночас тоді надзвичайну популярність у світі набирала екранізація роману «Сага про Форсайтів» американського письменника Джона Голсуорсі. Всесвітньо відома медіакомпанія BBC уперше зняла телесеріал за мотивами цього твору 1967 року. Згодом цей телевізійний продукт офіційно дозволили показувати на телеекранах усього Радянського Союзу. Вочевидь, подібний вітчизняний телепродукт неабияк приваблював глядачів, адже дозволяв відчувати контекст глобальних культурних процесів попри радянську цензуру.
Олексів уже мав досвід роботи над телепостановками, тому й зумів знайти вдалий ключ до адаптації роману. Одним із цих ключів був ретельно підібраний і злагоджений акторський колектив. Особливу увагу критики приділяли аналізу ролі Олени Річинської у виконанні легендарної галицької акторки Лесі Кривицької (учениці Олександра Корольчука), сценам Олени з Орестом Білинським (Микола Біловодський) та ін.
Журналіст Терновий, приміром, у своїй статті «Сестри Річинські на телеекрані» зазначив, що найцікавішими серед акторських робіт була Любов Каганова в ролі Ольги та Федір Стригун у ролі Бронка Завадки. Також він зауважив, що дуже виграшними для телевізійної постановки були великі плани окремих сцен. Зокрема сцена зустрічі Нелі Річинської у виконанні Ольги Піцишин та Богдана Ступки у ролі Маркіяна Івашкова. Ще автор статті відзначив, що в телепостановці була бездоганна операторська робота. А зважаючи на специфіку телебачення, деяку фрагментарність телевізійного сценарію щодо тексту літературного твору, режисер телепостановки ввів спеціального додаткового епізодичного персонажа на початку телепостановки, так званого Ведучого, роль якого виконував Олександр Гринько.
Саме в телепостановці «Сестер Річинських» Богдан Ступка вперше спробував себе як актор на телебаченні. Роман Олексів зумів побачити в Ступці талант не лише для театральної сцени, а й виразне телевізійне чуття.
Але на сцену театру ім. Марії Заньковецької «Сестри Річинські» потрапили не випадково. Спершу заньківчани успішно втілили виставу за повістю іншого львівського прозаїка — Романа Іваничука, що мала назву «На краю ночі».
Та й тут спершу повість узяла в роботу львівська телестудія, тож згодом вона функціонувала в культурному середовищі як два медійних продукти: телевізійний і театральний. Це сприяло розкриттю акторських індивідуальностей молодих митців, які тільки починали свій професійний шлях, і популярності автора тексту серед глядачів.
Читайте також: Модернізм: журба і боротьба у вежі зі слонової кістки
В есеї «Мій приятель Богдан Антків», що вміщений на сторінках збірника спогадів «Лицар галицької сцени», Роман Іваничук згадував, що Ірина Вільде дивилася виставу «На краю ночі», і якось під час її обговорення до них підійшов автор інсценізації Богдан Антків. Іваничук представив йому Вільде. Відтак письменниця одразу під час знайомства сама й запропонувала Анткову інсценізувати для театру її роман «Сестри Річинські». І пропозиція була радо прийнята.
А от сам Антків у своїй публікації «Як не загинули “Сестри Річинські”» дещо інакше згадував історію знайомства з Іриною Вільде: митець зауважив, що він за власною ініціативою звертався до письменниці з пропозицією інсценізації її роману. Як бачимо, самі митці з плином часу у своїх спогадах не уточнювали багато важливих деталей, інформації, яка є необхідною для сучасних науковців, що займаються вивченням культурологічних процесів, того, як література працює на полі медій і візуальних мистецтв.
Коли заньківчани взялися адаптувати роман для театру, у творчій групі передовсім працював Богдан Антків. Він є автором інсценівки, а згодом стає і актором-виконавцем ролі єврея Сулімана в самій театральній постановці. Також до створення інсценізації активно долучалася й Ірина Вільде та режисер-постановник вистави Олексій Ріпко.
Робота над інсценізацією тривала понад пів року, і була вже цілком готова влітку 1968-го. Антків у своїх спогадах зауважував, що прапрем’єра постановки «Сестер Річинських» відбулася в Харкові на закритті гастролей колективу.
На цій виставі була присутня й авторка. Однак після прапрем’єри виявилися певні недоліки: наприклад те, що вистава йшла понад 4 години.
Дату прем’єри, очевидно, зазначають саме від тієї вистави на харківських гастролях: 28 червня 1968 року. Та, на жаль, у харківській пресі не вдалося знайти про неї жодних рецензій чи інформаційних матеріалів.
Першою зафіксованою у пресі рецензією на постановку «Сестер Річинських» була розгорнута аналітична стаття львівської критикині Антоніни Мацкевич у газеті «Львовская правда», де авторка публікації зауважила, що
«відобразити в інсценізації розрахованій на 3 години сценічного життя все багатство літературного першоджерела, зберегти всю філософську та соціальну значимість просто неможливо. Тому спектакль охоплює лише ті події, які визначають життєву долю сестер Річинських».
Також критикиня висловила зауваження, що є низка цікавих моментів, але вони існують ніби самі собою. На думку Мацкевич, це виникло тому, що виставі бракує атмосфери свого часу, всього того, що відбувається поза домом Річинських. Зокрема, оформлення сценографії вирішено в традиційному стилі й у низці епізодів це робить сценічну дію дуже статичною (художником-постановником спектаклю був Валентин Борисовець). І музичне оформлення нуднувате, бо зведене до функції заповнення пауз між картинами (композитор вистави — Ісидор Виммер). Однак, як наголосила журналістка, робота над покращенням вистави тривала, тож вона сподівалася, що такі недоліки згодом усунуть, адже вистава стала справжньою подією в місті й дуже полюбилася глядачам.
Улітку 1969 року заньківчани були на гастролях у Києві, відтак на шпальтах друкованих медіа вийшла друком низка публікацій. Серед них варто виділити три окремі спеціальні статті, присвячені спектаклю. Одна з таких публікацій вийшла в київській газеті «Правда України» під назвою «Напередодні», авторкою якої була відома натоді театрознавиця Ірина Давидова. Із неї довідуємося, що спектакль на прапрем’єрі дуже розкритикували глядачі. У Львові також була низка обговорень цієї постановки, і, як результат, — уже із зауваженнями інсценізацію відправили на доопрацювання.
Давидова зазначила, що над інсценізацією, окрім Антківа, Вільде й Ріпка, також працював тогочасний головний режисер театру Михайло Гіляровський, який брав участь у другому доопрацюванні інсценізації роману. Митці постійно вдосконалювали виставу, шукали вдалішого художнього ходу для фінальної сцени та кращого музичного оформлення. Опріч того, Давидова надзвичайно тепло відгукувалася про режисерські рішення Ріпка в постановці, адже він тримає у фокусі своєї уваги психологію дійових осіб, духовні порухи персонажів із великомасштабним виміром драматичного матеріалу на прикладі однієї родини, створюючи справжню картину життя.
А от інший київський журналіст, Леонід Серпілін, навпаки позитивно про неї відгукнувся, зауваживши, що Ірина Вільде свого часу читала окремі частини із цього роману в редакції львівського часопису «Вільна Україна», а слухачі дуже захоплено слухали її твір. Але письменниця була дуже вимоглива до себе, і ще впродовж тривалого часу допрацьовувала й шліфувала свій текст. Тож, на думку Серпіліна, вистава стала своєрідним другим народженням цього твору. Він також зауважив, що режисура Ріпка в цій постановці позначена високим рівнем сценічної культури.
Серпілін схвально оцінив і художнє оформлення Борисовця, зауваживши, що таке візуальне рішення відповідає естетичній концепції самої вистави. Художник подав панораму прикарпатського містечка: на фоні вдалині видніється костел, церква, Карпати, міські будиночки провулка, а ліворуч — на просценіумі, наче кут будівлі й глядач потрапляє в будинок Аркадія Річинського, де розгортаються основні події спектаклю. Тож, на думку Серпіліна, «граничний лаконізм мистецької мови сполучається з тонким смаком і виразністю кольорової гами, що гарно в’яже в єдине ціле й деталі декорації, і костюми виконавців».
Також досить визначальною є рецепція київського критика Тарасенка у виданні «Робоча газета» під назвою «Вірність». У ній автор найбільше уваги приділяє аналізу драматичного матеріалу, а відтак і режисерській концепції постановки:
«існують передумови такому успіхові колективу на гастролях у Києві. І щоб зрозуміти їх, придивимося ретельніше до вистави “Сестри Річинські”, значною мірою показової для репертуару театру. (…) Перегляд інших спектаклів поставлених Ріпком, переконує що “Сестри Річинські” відповідає його жанровим, стильовим уподобанням, творчій манері. (…) “Сестри Річинські” — це неспішна розповідь за допомогою психологічного дослідження характерів, теплий, інтелігентний погляд на симпатичних йому героїв, приправлений добірним гумором (…) не виходить за межі камерної бесіди».
Сценографічне рішення Борисовця в рецепції Тарасенка було охарактеризоване як дуже вдале:
«на фоні високих шпилів та високих кам’яних будинків — затишна кімната. Статечно розставлені стільці навколо сімейного столу, виблискує прикрашений народною різьбою буфет переливається приємними заспокійливими барвами (кольорова гама у стилі народних малюнків) стіна, в кутку модний радіоприймач. “Вікно” сцени теж обрамлене візерунком у стилі народних малюнків. У цьому місті, як у всьому світі йде своє життя, хтось будує кам’яниці, хтось по радіо передає вісті, а в цей дім як в те голубе світло крізь фіранки проникає лише все заспокійливе, приємне. Це інтелігентна українська родина, тут читають світову літературу, мають добрі європейські манери, і слухають по радіо Париж, Берлін… І от починається сценічна дія, у цьому домі щойно помер господар. І поступово виявляється справжня ціна затишку цього дому».
Тобто Борисовець відтворив у камерному просторі атмосферу прикарпатського міста, будинку, всі деталі — від декорацій до костюмів героїв вистави були підпорядковані задуму режисера, а також створення естетики, стилю міжвоєнної Галичини.
Тож київські гастролі театру ім. Марії Заньковецької, які відкрилися виставою «Сестри Річинські», були доволі успішними.
Окрім Києва, влітку 1969 року виставу «Сестри Річинські» презентували і чернігівським глядачам. Враження від спектаклю на сторінках чернігівської газети «Деснянська правда» висловив літературознавець Василь Півторадні: «то духовна драма (…) де на перший план висунуто тему родинного життя Річинських, і ця тема буде “вічною”, оскільки завжди приваблюватиме глядачів».
Також Півторадні дуже докладно аналізував жіночі образи сестер Річинських, наскільки вдало або ні їх втілили на сцені заньківчанські акторки.
Вистава «Сестри Річинські» була в репертуарі театру ім. Марії Заньковецької понад 30 років, пройшла сотні разів із незмінним успіхом у глядачів в Україні та поза її межами. При цьому вистава була справжнім практичним акторським вишколом, передовсім для заньківчанських актрис різних поколінь. Адже п’ять доньок та їхня матір на два акторські склади дозволяли задіювати в постановці практично весь жіночий персонал театрального колективу. Відтак вийшла низка різних аналітичних матеріалів, присвячених детальному розбору саме акторських образів у цій виставі, — наскільки вони співвідносяться з літературним першоджерелом.
Але треба зауважити й одну особливість акторського виконання двох чоловічих ролей у цій постановці: ролі студента Маркіяна Івашкова, якого виконував Богдан Ступка (коли він переїхав до Києва, цю роль виконував Володимир Глухий) і роль комуніста Бронка Завадки, якого грав Федір Стригун. Багато дослідників, та й молодші сучасники Ірини Вільде у спогадах відзначали, що коли в зображенні доньок Річинського, його дружини Олени, адвоката Білинського, єврея Сулімана, лікаря Безбородька письменниця була вільна у своїй творчості, а згадувані два чоловічі образи Івашківа й Завадка були доволі штучними. Письменниця багато разів переробляла свій твір, тож ці постаті були передовсім даниною часу, у якому довелося жити й працювати Ірині Вільде.
Тож обом виконавцям доводилося долати цю плакатність, наповнюючи образи своєю акторською індивідуальністю. Про цей момент найточніше написав київський журналіст Степан Нарбут:
«багато мистецької вправності вкладає в образ свого Бронка молодий талановитий актор Федір Стригун. Він не має в драматургічному матеріалі надійну опору для свого образу, тому йому складно знайти своє місце в образній системі акторського ансамблю».
Зі схожими труднощами в цій же постановці зіштовхнувся і Богдан Ступка: «Навколо образу Маркіяна Івашкова було багато суперечок: “Хто такий Івашків? В ім’я чого він бореться?”. Нечіткість і невиразність тлумачень цього образу звільняло місце для невірних тлумачень». І та обставина, що акторам вдалося блискуче подолати складнощі зі своїми ролями, свідчить про високий професійний рівень і талант цих особистостей, який також вплинув на успіх цієї вистави. Тож, як підсумовував той таки Нарбут:
«Спектакль “Сестри Річинські” промовляє до серця глядача. Вистава підкупає своїм психологізмом, людяністю, ліричністю».
Кількісно найбільше відгуків у пресі, спеціальних рецензій і заміток вийшло на сторінках херсонської та миколаївської преси. Це були не лише статті місцевих журналістів, які мали завдання від редакторів видань висвітлити репертуар гастролей того чи іншого колективу, а й відгуки звичайних глядачів (учителів, лікарів, працівників заводів). Виставу схвалювало чимало людей, бо промовляла вона про «вічні» цінності: родину, родинний обов’язок, почуття, життєвий шлях.
Більшість зі згаданих матеріалів тією чи іншою мірою аналізують, наскільки була чи не була близька театральна інсценізація до літературної першооснови. Звісно, багато мистецьких аспектів лишилося за кадром, але завдяки театральній і телевізійній постановкам літературний твір навзаєм отримував ширше коло читачів.
Письменник і журналіст Юрій Голобородько зауважив, спектакль «Сестри Річинські» заговорив до глядачів живими голосами людей, хлюпнув на них болями і радощами, думами і стражданнями героїв, розкрив глибини їхніх душ. Тобто вистава «Сестри Річинські» була близька глядачам і в Херсоні, і у Львові, Києві та Миколаєві, незважаючи на свій «прикарпатський» колорит. До слова, Ірина Вільде їздила на гастролі з театром ім. Марії Заньковецької, презентуючи спектакль за своїм романом.
Зрештою, коли були обговорення і дискусії після першого показу постановки у Львові, Ірина Вільде також брала в них активну участь. У статті «П’ятеро сестер і два шляхи» критик Андрій Незвідський, вважає правильним, що театр у своїй інсценізації відмовився від багатоплановості літературної першооснови, і зосередився на одній камерній сюжетній лінії, коротшому відтинку часу. Відтак, на думку критика, події на сцені набирають логічного розвитку дії та є зрозумілими тисячам глядачів, навіть тим, які не читали літературного твору. Критик вважав відсутність багатоплановості в театральній постановці не вадою, а чеснотою цієї інсценізації, яка навпаки спонукала до прочитання роману-першооснови.
Так чи інакше, постановка «Сестри Річинські» стала справді небуденною подією в тогочасному медійному просторі, яка засвідчила, що український культурний продукт може осмислювати теми не лише локального колориту, а й глибокі психологічні речі, які відповідають світовим мистецьким тенденціям на телебаченні чи на театральній сцені.
Відома тогочасна акторка Надія Доценко, сучасниця Вільде, яка згодом блискуче втілить роль Олени Річинської, так згадувала про письменницю в тогочасній газеті «Львовская правда»:
«Письменниця ніколи не була чужою в нашому театрі. Вона часто відвідувала наші вистави, (…) а головне сама досить часто брала участь у відкритих обговореннях того чи іншого спектаклю. А згодом спектакль “Сестри Річинські” став одним із найкращих у репертуарі нашого театру».
Тож, коли заньківчани перебували на гастролях в Одесі, перед початком вистави їм урочисто вручили термінову телеграму з Києва про те, що колективу було присвоєно звання академічного за високу сценічну культуру. А «Сестри Річинські» Ірини Вільде були одним із важливих компонентів цього успіху.
Фото надані авторкою
