Йдеться не про визнані скарбниці на кшталт будинку Марії Примаченко в Іванкові чи історико-художнього музею в Пархомівці на Харківщині — від таких місць, завдяки їхній славі, чекаєш унікальної колекції та певної атмосфери.
Сюрпризи можуть очікувати на знудьгованого відвідувача й у картинній галереї зросійщеного обласного центру, де ще донедавна центральне місце в експозиції посідав парадний портрет Катерини II.
На початку нульових перлина трапилася мені в Дніпропетровському художньому музеї. Від Школи журналістики нас, школярів-слухачів, організовано завезли до цієї культурної установи, щоб ми згодом написали есей про картину, яку вподобаємо.
Це було взимку, уже стемніло, тож практику «ночі в музеї» ми в Дніпрі розпочали задовго до того, як це стало мейнстримом.
Ми були старшими підлітками з письменницькими амбіціями. Парадний портрет Катерини й інші академічні штуки марудили, і перед черговим пейзажем «чогось там у якусь там пору року» у мене закралися сумніви, що це завдання взагалі підйомне.
Аж раптом я побачила полотно, на якому згорнувся дракон.
Цю картину зараз ми назвали б зображенням із подвійною оптикою — та в ній немає тієї нудотної банальності, яка зазвичай притаманна подібним роботам.
Вогні міста схожі на луску велетенського змія, який згорнувся на березі моря, а в його пащі чи то народжується вогонь, чи то виблискують гострі ікла.
На передньому плані — силует кипариса, що скидається на ченця з молитовно складеними руками, або ж чернець, схожий на чорний кипарис.
Нам швидко пояснили, що це зразок символізму, і фокус тут, власне, у символі — зображенні, у якому закодована таємна, містична ідея, яку неможливо логічно інтерпретувати, а можна лишень осягнути інтуїтивно. Символісти схильні до ускладнених образів і асоціацій, натяків, експериментів, бла-бла-бла… Не те щоб ми не чули цього визначення на уроках літератури. Але перед картиною із драконом воно нарешті набуло реального сенсу.
Коли минулого року я прийшла в музей у справі, «дракон» був єдиним полотном, яке я впізнала одразу. Але тепер його творцеві в Дніпровському художньому присвячена ціла зала — вписана в контекст модерну, авангарду і власне символізму. Його ім’я — Михайло Сапожников (1871–1937), і не журіться, якщо ви вперше про нього чуєте: майже весь його доробок, близько 250 робіт, зберігається у Дніпрі, а отже, для знайомства з його творчістю треба знати, звідки почати пошуки.
За походженням Сапожников був росіянином, проте більша частина його життя минула в Україні. У дитинстві бабуся прищепила йому любов до казок — і в нашому випадку це не біографічне кліше, а важлива деталь, яка вказує на джерела творчості митця. Відгомін магічного мислення, архетипні образи — ось чим наповнені полотна Михайла Сапожникова.
Після завершення Петербурзької академії мистецтв він потрапив на Катеринославщину (нинішня Дніпропетровщина) за розподілом — і залишився.
Викладав у жіночій гімназії в Павлограді та в Катеринославі, був лектором з історії мистецтв на робочому факультеті та людиною, довкола якої гуртувалися аматори живопису.
Михайло Сапожников — серед тих, завдяки кому в місті з’явилася картинна галерея, попередниця музею: про її створення клопоталася Художня комісія Катеринославського наукового товариства, до якого входив наш герой.
До символізму Сапожников, що, як більшість його сучасників, починав творити в реалістичній манері, звернувся після революції 1905 року. Хвиля обурення і страйків торкнулася й провінційного губернського Катеринослава.
Наступного літа під час відпочинку в Алушті Сапожников написав «У затоці» — ту саму картину з драконом, на якій древній змій заступає собою приморське містечко, чи то погрожуючи світу людей, чи то вартуючи стародавні виміри, яких не має торкнутися наступ цивілізації.
Ви можете не погодитися й сказати, що саме дракон уособлює людську жадобу до влади — панувати, підкорювати, брати. Я ж не погоджусь, бо романтизую драконів як мудрих і лукавих охоронців скарбів. Обидві думки мають підґрунтя й право на існування — і ось, власне, ми склали мініуявлення про те, як працює символ.
Схожі мотиви — одухотвореної й дещо гнівної природи, яка ніби хоче стерти світ людей, зализати його, як рану, — прозирають у «Молінні хвиль» і у «Хвилі». Море вивергає таємничі постаті — ще трохи, і вони поглинуть берег: і одвічне каміння скель, і позірно міцні стіни, вимурувані людьми.
Серія символістських полотен Михайла Сапожникова презентує гігантських міфологічних створінь, які тримають небо й землю, і в парадоксальний спосіб ці зображення водночас тривожать і навівають нетутешній спокій: світ значно складніший, ніж ми його бачимо. Але зісподу він не порожній — у цьому й секрет буття.
Дослідження дніпровських мистецтвознавців підтверджують, що міфологічні образи з полотен Сапожникова надихала сама реальність: у їхню основу лягли ескізи, замальовки, натурні етюди. 2019 року музей експонував виставку «Від Задуму до Втілення. Світ символів Михайла Сапожникова», де ці «підготовчі» роботи були продемонстровані поруч із «остаточними» варіантами. Такий підхід унаочнив сутність поняття «символізм», показав глядачеві магію — трансформацію матеріальної дійсності в символ, за яким — множина смислів.
Ще одна картина, яка зараз є в постійній експозиції й одразу привертає увагу, — масштабне полотно «Сліпі» (звісно, назва асоціацюється з однойменною п’єсою — програмовим символістським твором Моріса Метерлінка). Воно навіває відчуття покинутості напризволяще: посеред хащі, намацуючи шлях руками, блукають незрячі старці, всі на одне обличчя. Зараз, у час війни, як ніколи, переймаєшся настроєм цього сюжету: майбутнє темне й туманне, і всі ми рівні й однакові у своєму спільному горі.
Загалом Сапожников створив дві серії живописних творів (по 12 картин кожна) символістського спрямування. Художник залишив розлогі автокоментарі, щодо того, як розуміти його мистецтво:
«Символічні твори, побудовані на ритмі, — це звуки великої, променистої, животворної симфонії Космосу. І якими б глухими та неясними не були ці звуки, вони піднімають завісу реальності та долучають нас до полум’яної невичерпної Першооснови всього».
Свідомий того, як складно пересічному, та й підготованому, глядачеві сприймати такий живопис, Сапожников пронумерував роботи своїх серій і подбав про коментарі з Біблії: як вірянин, він був переконаний, що Святе Письмо дасть глядачеві ключ до інтерпретації.
Михайло Сапожников не зрадив своєму стилеві й за радянських часів — навіть агітаційні й рекламні плакати на замовлення виконував у символістській манері. Звісно, у СРСР із його культом бадьоро-штучного ентузіазму в мистецтві на такого художника навряд чи могли чекати слава й визнання.
В останнє десятиліття життя Сапожников хворів на енцефаліт, який зрештою знерухомив його й прикував до ліжка. Отже, він писав те, що бачив із вікна — краєвид Дніпра. Краса таки справді в очах того, хто дивиться, — особливо якщо цей хтось привчив себе дивитися крізь завісу реальності.
Остання прижиттєва виставка Сапожникова відбулася 1925 року в Катеринославі — після неї доробок майстра на довгий час був загублений. У 1950-х роках головний хранитель музею Семен Шило знайшов Леоніда Сапожникова — сина художника, видатного хіміка. Як виявилося, роботи батька він зберігав, але в неналежний спосіб — на неопалюваному горищі, згорнутими в сувої. За радянських часів, зі зрозумілих причин, цим полотнам довелося кілька десятиліть очікувати реставрування. Але, на щастя, у 1990-х їх почали повертати до основної експозиції.
Тут, власне, ми й зустрілися.
Михайло Сапожников, найімовірніше, не мислив себе як частину саме української культури — ні в її традиційному, ні в модерністському варіанті. Але його творчість наснажена враженнями від буття на українській землі — і звучить суголосно і тогочасним стильовим пошукам, і, як не дивно, настроям нашої сучасності. Його живопис резонує із духом часу Великих Змін — добрий чи гірких — не на поверхово-агітаційному рівні, а на глибинному, тонкому.
І це робить його універсальним: зрозумілим і «підкутому» у Біблії глядачу початку 1900-х, і нігілістично-атеїстично налаштованій школярці 2000-х.
Ходіть до провінційних музеїв, закликаю насамкінець. Наша локальна історія мистецтва прекрасна і заслуговує на те, щоб стати якомога видимішою.
Зображення: dnipro.libr.dp.ua
В ілюстрації на головній використана картина Михайла Сапожникова «Пісня сопілки»
