В Україні 90-х років склалась ситуація, коли зацікавлений український читач змушений був читати твори світової фантастики російською мовою.
Українських було значно менше — «Я, робот» і «Кінець Вічності» Айзека Азімова, «Марсіанські хроніки» та перекладений, вочевидь, з російської «451 градусів за Фаренгейтом» Рея Бредбері, деякі твори Роберта Шеклі, «Гобіт» Дж. Р. Р. Толкіна, «Небезпечні мандри» Річарда Адамса. У журналі» Всесвіт» до середини 90-х можна було почитати, наприклад, такі твори, як «Путівник по Галактиці для космотуристів» Дуґласа Адамса, твори Роджера Желязни, фрагменти» Книги забутих переказів» Дж. Толкіна.
А вже у 2010-ті роки, коли українські видавці нарешті зацікавилися фантастикою, вони взялися за ті твори, які були перекладені в росії двадцять років тому — і молоде покоління не дуже зацікавилось класикою фантастики, а старше покоління прочитало російські переклади і не відчувало потреби перечитувати ці твори українською. Тому переклади творів українською, які були видані раніше російською, не мали аж такого попиту.
У 90-х рр. в Україні продовжувала розвиток «химерна проза», яка виникла ще на початку 70-х. У цьому жанрі писали Валерій Шевчук, Володимир Дрозд та інші, поєднуючи традицію української романтичної прози, українського бароко з традицією латиноамериканської літератури (хоча Шевчук твердив, що, коли вони починали, творчість Ґабріеля Ґарсія Маркеса ще не була знана в Україні). «Химерники» 70–80-х рр. показували, як можна поєднувати сучасні літературні техніки та світовий контекст зі своєю національною історико-культурною традицією. На початку 90-х Юрій Винничук починає видавати свої антології з фантастикою ХІХ — поч. XX ст.
У цей час також творила група російськомовних фантастів, які починали друкуватися в 60–70-ті рр. Серед них, наприклад, Володимир Савченко, який, за словами Олесі Стужук, не вважав себе українським фантастом, але події його творів відбувались в Україні і друкувався він, зокрема, в київському видавництві «Радянський письменник». Деякі твори цього автора виходили українською, а потім вже в російському перекладі. Він писав здебільшого соціально-психологічну фантастику.
Борис Штерн ще в 70-ті рр. друкувався в часописах типу «Химия и жизнь». Він ніколи не писав наукову фантастику, але, описуючи життя звичайних людей, вплітав у текст щось дивне і незбагнене. Це не зовсім химерна проза і не зовсім фентезі — наприклад, у нього є повість «Записки динозавра» про безсмертного вченого, який продав душу дияволу задля того, щоб йому дозволили видавати журнал. У Штерна є цілий цикл оповідань про Одесу, в якому будинки, виходячи на пенсію, спускаються з неба на землю і починають жити на березі моря. Найбільший свій роман письменник опублікував у 97-му році:» Ефіоп, або Останній із КДБ» — це химерний твір, фабула якого така: під час громадянської війни в Крим приїздить ефіоп із казкової країни Офір, і далі починаються його пригоди.
У 90-ті — на поч. 2000-х фактично сформувалось три паралельні потоки фантастики, два з них україномовні й один російськомовний.
Перший — це химерна постмодерністська література, яка охоплює все, що видавалось не як фантастика, без жанрових маркерів.
Нова пострадянська українська література починається з першого номеру журналу «Сучасність». Виходив він з кінця 60-х рр. у Мюнхені, потім в Америці, а в 1992-му році повернувся в Україну. Перший номер цього журналу відкривала повість Юрія Андруховича «Рекреації». «Рекреації» — це постмодерністський текст про злам пострадянської доби, фантастичним елементом, в якому виступають зсуви у минуле.
У наступному номері була надрукована антиутопія «Ласкаво просимо в Щуроград» Юрія Винничука. Книжкові видання цих творів вийшли значно пізніше. Яскравим прикладом химерної прози можна назвати також книжку Євгена Гуцуляка і Володимира Єшкілєва» Адепт», яка вийшла в 1995 р., і вважається наслідуванням Умберто Еко. Унікальним є роман про упирів Галини Пагутяк» Слуга з Добромиля», опублікований у 2006 рік. Цей роман був першим у фантастичному жанрі, який нагородили Шевченківською премією.
На поч. 2000-х рр. виникає нова альтернативна історія — жанр, який фактично не існував на теренах радянського союзу. У цьому піджанрі писав Василь Кожелянко. Відомі його твори «Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Котигорошко».
Найвдаліша українська альтернативна історія написана Олександром Ірванцем — «Рівне/Ровно». У романі йдеться про поділ України на західну демократичну і східну радянську, а стіна, як у Берліні, проходить через Рівне. Головний герой роману із західної частини міста має провести день, фактично у минулому, у східній частині. На останніх сторінках роману приходить розуміння, що цей поділ — метафора, і стіна проходить у голові головного героя як шизофренія пострадянської людини, котра не може поєднати минуле із сучасністю. На схожу тематику є роман Сергія Жадана «Ворошиловград» 2010 року, тільки у цьому романі головному героєві вдається примиритись із минулим, щоб прийняти майбутнє.
Другий напрямок — це дитяча література, до якої зараховували переважно фентезійні твори. До нього належить роман Володимира Рудківського «Сторожова застава» — про потрапляння головного героя у часи богатирів. Уперше твір був опублікований у журналі в 1991-му році, а як книга виданий у 2001 р.
Також варто згадати трилогію Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою», це фентезійний постапокаліпсис для дітей. Перша книжка була опублікована у 2004 р. у видавництві його дочки, друга частина видана у 2005 р., а третю частину видали у видавництві «Смолоскип» у 2014 році, аж через дев’ять років.
Третій напрямок — це російськомовна фантастика, переважно фентезі, трохи наукової фантастики. Вона видавалась у російськомовних видавництвах, наприклад у Харкові, але також у Москві та Санкт-Петербурзі. Така ситуація продиктована наслідками перебування України у складі радянського союзу, це по-перше, а по-друге — українські письменники мали більше шансів бути опублікованими у російських видавництвах.
Найбільш відомими в Україні та в росії письменниками, які продовжували традицію української фантастики, були Марина та Сергій Дяченки. В 90-ті роки вони починали з класичного європейського фентезі, але майже одразу стали не просто використовувати образи української міфології, а й робити численні відсилки до творів української літератури. Наприклад, роман «Відьомська доба» починається з прологу, який є парафразою «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. Варто відзначити роман «Скрут», який є фентезійним римейком твору Ольги Кобилянської «Назустріч долі». Українські автори пропонували читачам принципово іншу етику вирішення соціальних питань, на відміну від російських письменників: «сильна рука», «міцна влада» у наших авторів — завжди ліки, гірші від хвороби.
Твори українських російськомовних фантастів поєднували західні традиції фентезі Толкіна, Ле Гуїн, Желязни й інших із традиціями Стругацьких, котрі у своїх творах ставили етичні питання без відповідей, які повинен шукати сам читач. Генрі Лайон Олді (харків’яни Дмитро Громов і Олег Ладиженський) створювали авторські міфології («Шлях Меча») чи по-своєму переказували світові («Герой має бути один»).
Андрій Валентинов першим почав працювати в жанрі криптоісторії — тобто історії, в якій історичні факти залишаються незмінними, на відміну від альтернативної історії, але причини цих фактів були фантастичними. Автори цього покоління не звертались до гострої політики, і винятком була якраз творчість Андрія Валентинова. Його роман «Омега», виданий у 2005 році, містить три альтернативні гілки історії: перша — Пекло, де в 1993 році в Крим увійшли війська НАТО і починається війна; друга — Чистилище, власне, це наш світ; третя — це Рай, де наша історія пішла кращим шляхом. Історія головного героя роману розгортається у трьох вимірах: у Пеклі він воює, у Чистилищі спивається, у Раю займається улюбленою справою.
Читайте також, як це — писати фантастику в сучасній Україні
На початку 2000-х з’являється нове покоління двомовних авторів, що було продиктовано більшими можливостями бути надрукованими у російських видавництвах, а також бажанням бути частиною української літературної традиції. Починається розподіл пострадянського фендому на російський і український. Премії київського конвенту «Портал» отримують Юрій Винничук, Василь Кожелянко, Валерій Войтович, Галина Пагутяк, Дара Корній та інші.
Розвитку фантастичного жанру в Україні сприяє ще низка факторів. Наприкінці 90-х років починають організовувати літературні конкурси — «Золотий бабай» і «Коронація слова». У 2000-х відкриваються видавництва, спрямовані на фантастику, це, наприклад, видавництво братів Капранових «Зелений пес».
Періодика теж була важливою у розвитку жанру. У 2003 році починає виходити журнал «Реальність фантастики», один із найкращих на пострадянському просторі, у якому друкували і російських, і українських авторів. Навколо часопису «Український фантастичний оглядач», який виходив з 2007 по 2012 роки, формується гурт письменників, котрі були також двомовними, але все ж продовжили орієнтуватись на дві традиції української фантастики. Одна — це традиція Бердника, Руденка антирадянської з національним спрямуванням, а друга — фантастичні екшени, які масово публікувались в росії.
У межах курсу «Історія української фантастики» відбудуться ще одна онлайн-бесіда, ви також можете приєднатись до обговорення. Під час трансляцій організатори збирають кошти на потреби письменників, які перебувають у Збройних силах України.
Конспектувала розмову Ірина Килюшик
Зображення на обкладинці: Оксана Гаджій
