Можна з певністю додати: один із розділів цього довідника присвячений гастрономії. Прозаїк охоче згадує київські заклади харчування, а щодо їхніх принад готовий дискутувати з іншими письменниками-гурманами.
І все-таки для нинішнього читача низка кулінарних реалій виявляються загадками. Чи насправді пастила у 1920-х була несмачною? Яку таємницю приховує їдальня, де збирались учасниці польського жіночого руху? З ким зі знаменитостей Вер Ельснер могла випадково перестрітися, купуючи тістечко? Відповіді на такі питання можна знайти в цій статті, але розпочати слід від кількох загальніших зауваг.
Зникомі «столовки» та «льох»
Хоча багато читачів захоплюється описами Києва в прозі В. Домонтовича, літератор є вкрай суб’єктивним. Він прагне бути не літописцем усього міста, а радше творцем похвали умовному центру. Зокрема, письменник зосереджується на образі рідного Київського університету і прилеглих місцевостей.
Топоніміка околиць майже не трапляється в художніх творах Петрова. Натомість у науковій доповіді «[Поетична творчість Максима Рильського]» (1924) згадано території за вокзалом, «де яри, маненькі будинки, великі пустирі», а також вулиця Степанівська (нині – Старовокзальна), Солом’янка, басейн Либеді. З місцевостями поблизу такої річки ототожнюються й «підозрілі столовки», де «за стойками <…> якісь греки».
Водночас у художній версії простору в принципі не бракує неточностей і містифікацій. Наприклад, Іполіт Варецький, головний герой роману «Дівчина з ведмедиком» (1928), не раз посилається на трапези в «їдальні Koła Kobiet проти Золотих Воріт». За інформацією історикині Ольги Ніколаєнко, Київське польське жіноче товариство (Koło Kobiet Polskich Kijowa), яке мається на увазі, функціонувало в будинку 21 на Прорізній (справді, трохи нижче від Золотих воріт).
Своєю чергою їдальню вказаної організації було відкрито на вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького), 26 – радше навпроти оперного театру. Понад те, Koło Kobiet Polskich Kijowa, за даними, які наводить Маріуш Коженьовський, офіційно проіснувало до 1918 року, тоді як події в розділі IV «Дівчини з ведмедиком» відбуваються влітку 1923-го.
Отже, у романі, ймовірно, дається взнаки пам’ять місця: Варецький веде мову про певний заклад харчування, що діє там же, де раніше розташовувалося Київське польське жіноче товариство. Через зосередженість на призначенні будівлі (її частини) у 1923 році виникає неточне уявлення про «їдальню Koła Kobiet», яка була облаштована за іншою адресою. З другого боку, кількаразове посилання на польський заклад харчування, котрий уже не існував, може бути важливим для вияскравлення мультикультурності Києва чи навіть польського походження головного героя.
Не можна не помітити й того, що, доопрацьовуючи романи, Петров поступово уникав конкретики. Скажімо, у машинописі розділу X «Доктора Серафікуса» (1928(?)–47) згідно з первісною редакцією роману, яка зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, Корвин каже:
«Я хотів вам запропонувати, Докторе, піти з маленькою компанією до льоху артистів випити чашку кави».
Без сумніву, мовиться про клуб «Мистецький льох» («Льох мистецтв»), який 1919 року заснували актори Молодого театру на вулиці Миколаївській, 11 (на сьогодні – Архітектора Городецького, 9), у подвірʼї будинку Лева Гінзбурга. У заходах богемного закладу брала участь трупа Леся Курбаса, поети Василь Еллан-Блакитний, Дмитро Загул, Микола Зеров, Яків Савченко, Михайль Семенко та інші.
Натомість у найповнішому, нью-йоркському, зібранні прози Петрова «льох артистів» у цитованій фразі стає посередньою безликою «каварнею». Автор ніби намагається затерти сліди сучасності.
Так чи інакше, деякі деталі з повсякдення 1920-х років автор залишив читачам на десерт, причому не лише в переносному значенні слова.
Читайте також: «Як тебе не любити»: пісні про українські міста й містечка
Польські солодощі для українських кокеток
У романі «Дівчина з ведмедиком» кокетлива Зина запитує Варецького:
«Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. <…> Окрім Фрудзинського ще можна брати тістечка у “Валентина”. Але щодо вибору тістечок, то тут у Вас не все гаразд, і я не можу похвалити Вас за вибір. Вам слід було знати, що “наполеона” я не їм зовсім, а Ви взяли їх цілих три. Майте на увазі, що з тістечок цього сорта я віддам перевагу перед наполеоном баклаві: в баклаві більше пряности. З інших, купуючи тістечка у Фрудзинського, я неодмінно наказала б покласти парочку буше, темне й світле; вони там бездоганні. Ну, треба було б не забути також за меренґу. Хоч на добру меренґу, взагалі, важко натрапити».
Далі Зина стає ще категоричнішою щодо пастили, якою ніби належить частувати не дівчат, а приятелів, що зненацька приходять у гості.
Такі вислови нині мисляться квінтесенцією богемності Києва, змальованого в доробку В. Домонтовича. Їх нерідко наводять у розвідках про урбаністику цього автора, як і заувагу з пізнішого «Доктора Серафікуса»:
«Найкращі тістечка купували у Фрудзинського на вулиці Карла Маркса, колишній Миколаївській, каву пили в кафе “На хвилинку” у Валентина на Прорізній, шинку, балик і мариновані грибки купували у Федорова на Прорізній».
Отже, хто такі Фрудзинський і Валентин, що згадуються у двох знакових романах про Київ?
Перша із цих осіб насправді мала дещо інше прізвище, відоме в Центральній і Східній Європі. Ян Фрузінський – славетний польський кондитер межі століть. У Києві, як і в Москві, розташовувалася фірмова крамниця його підприємства. Відповідний «магазин шоколадок і солодощів варшавської фабрики Jan Fruziński “Chocolat de Varsovie”» розміщувався на вулиці Миколаївській, 2 (у подальшому – Карла Маркса), на розі з Хрещатиком.
Вражає те, що кондитерська варшавського підприємця, заснована ще до 1917 року, вистояла всупереч націоналізації після Жовтневого перевороту, а також незважаючи на подальший кооперативний рух. Хоча 1920-і, за висловом згадуваного історика Коженьовського, взагалі ознаменовані «кінцем польської присутності» у Києві, цукерня Фрузінського активно працювала 1927 року та, якщо вірити міському довідникові, навіть не мала конкурентів на своїй вулиці.
Цікаво, що промисловцеві належала й кондитерська при київському готелі François, яка стала місцем зустрічей польських інтелігентів у 1910-х роках. Відвідувачами закладу на вулиці Фундуклеївській, 2 цілком могли бути такі представники тогочасної польської громади Києва, як літератор, театральний діяч, майбутній засновник театру Ateneum у Варшаві Стефан Ярач і письменник Корнель Макушинський, автор культового циклу віршованих казок про цапка Матолка.
Схоже, меренга, попри закиди в романі, вважалася візитівкою цукерні. Ще наприкінці ХІХ століття київський заклад на всю Російську імперію рекламував певні słynne mareny (вірогідно, «знамениту меренгу») власного виробництва в петербурзькій газеті польської громади Kraj.
Між іншим, студенти – знайомі Вер Ельснер із «Доктора Серафікуса» полюбляли в 1910-х роках вчащати на каву й тістечка до François, як і до «Семадені», тобто B. Semadeni. Ідеться про так само легендарну київську цукерню, що її заснував уродженець Польщі, швейцарський кондитер італійського походження Бернардо-Отто (Бернард-Оттон) Семадені (1845–1907).
У період, згаданий у розділі VI роману, заклад розміщувався на Хрещатику, 15, на розі з вулицею Інститутською, і становив собою комплекс із цукерні, ресторану та більярдної. Асортимент B. Semadeni вирізнявся розмаїттям: від пльзенського пива до фірмових конфітюрів. Візитівкою було «високохудожнє» («artystyczne») виготовлення тортів поряд із виробництвом льодяників від кашлю Ketty Boss.
Гастроменеджери з Деміївки та Прорізної
Що ж до Валентина, то явно мається на увазі мережа крамниць акціонерної спілки Валентина Єфимова. Купець 2-ї гільдії Єфимов 1884 року заснував кустарну кондитерську фабрику на Деміївці, утім, навряд чи міг би вважатись успішним менеджером. Уже за 7 років акціонери через збитки усунули його від керівництва, після чого господарювання значно поліпшилося.
Ім’я фундатора тривалий час лишалося в назві підприємства як символічне нагадування про історію бренду та ввійшло в повсякденне мовлення містян. У 1923 році після злиття з цукрово-рафінадним заводом, теж розміщеним на Деміївці, фабрику перейменовано на честь Карла Маркса. Але ще того ж року підприємство фігурувало в довідкових джерелах як колишня фабрика Єфимова. Одна з фірмових крамниць із єфимовською продукцією точно розташовувалася на Прорізній. Не дивно, що 17-літня Зина симпатизує «Валентинові»: фабрика завжди приділяла увагу і розмаїтому асортименту виробів, і упаковці.
У рекламному оголошенні початку XX століття пропонуються не тільки шоколад, цукерки, драже, пряники, сухе варення, мармелад, ірис і пастила, до якої в Тихменєвої найменший сентимент. Кондитери підкреслювали: їхню карамель можна придбати у блакитних, райдужних бляшанках або коробках із київськими краєвидами.
Питання з певним «Федоровим на Прорізній» складніше. У довіднику за 1923 рік міститься реклама крамниці, котра працювала в будинку 8 на зазначеній вулиці та реалізувала за цінами, нижчими від ринкових, бакалійні, гастрономічні, мануфактурні, галантерейні товари і предмети санітарії та гігієни, іще й із десятивідсотковою знижкою членам кооперативу.
Водночас є відомості про м’ясну крамницю № 215 в будинку 23 (вулиця вже була остаточно перейменована на Свердлова), яку станом на 1928 рік очолювала особа на прізвище Бартан. Словом, покупець, прагматичний, ніби Корвин із роману «Доктор Серафікус», мав де продегустувати різномантні закуски.
***
Можна припустити: якби Віктор Петров жив сьогодні, його твір про Зину Тихменєву називався б «Дівчина з “Рошеном”». Як відомо, спадкоємицею фабрики Єфимова, вироби котрої полюбляла ця емансипантка та перебірлива ласунка, стала корпорація Roshen. Водночас така обставина й надалі заохочувала б читачів складати гастрономічні мапи за згадками про київські кав’ярні, цукерні та інші продуктові крамниці в інтелектуальних романах.
Читайте також: Побачення з Надією Парфан: що надихає українську режисерку
Колаж на головній, ілюстрація: Дарія Луцишина
